Світські експерти сперечаються: як невелика малопопулярна провінційна секта, не маючи якоїсь реальної влади, лише за пару сотень років змогла перетворити усю імперію? Яких тільки причин не називають – від військово-політичних стратегій до глобальної змови. І лише одне при цьому випускається з уваги – прості справи милосердя в непростих умовах. Сьогодні все більше і більше істориків погоджуються з тим, що одним з найбільш потужних чинників, що сприяли росту популярності Христового вчення, стали «морові виразки», що вирували в Римському світі в ІІ і ІІІ віках. Дві з них були особливо спустошливими.
Перша з них тривала близько п’ятнадцяти років, з 165 по 180 рр. Наскільки ми можемо судити за описами, це, швидше за все, була епідемія віспи. Саме від неї помер Луцій Вер, співправитель імператора Марка Аврелія. Друга, ще страшніша, сталася через сто років, у 249-262 роках, і, мабуть, була викликана кором. Вона викосила 25% населення країни. Причому для міських жителів втрати склали 62%. Тільки в Римі помирало близько п’яти тисяч людей щоденно. А в Александрії, за свідченням предстоятеля місцевої церкви Діонісія, не залишилося в живих жодної людини віком старше сорока!
Міська влада залишала свої обов’язки і тікала на заміські вілли. Чим же займалися християни? Вони не проголошували близького кінця світу: жаху навколо і так вистачало! Вони просто йшли до людей, ставлячи всі ті ж три питання. Хто в цій ситуації страждає найбільшою мірою? Як можна допомогти? І хто безпосередньо зможе це зробити? Християни прибирали тіла, допомагали похоронним процесіям, доставляли їжу тим, хто мав потребу. І це було найпотужнішим свідоцтвом Христової любові.
Хіба що ледачий не згадує про те, як імператор Костянтин затвердив християнство як державну релігію. Але услід за Костянтином прийшов Юліан. Він скасував едикти Костянтина, заборонив християнам вчитися і учити, змістив їх з усіх державних посад і став цілеспрямовано відновлювати «традиційні» (тобто язичницькі) засади держави. Але було пізно. Свідоцтво Христове, яке люди бачили в послідовниках Ісуса, було настільки очевидним, що повернення до минулого бути вже не могло.
Апостол Павло, міркуючи про страждання вірних у світі (як разом зі світом, так і від світу), цитує все той же Пс. 43:23 (Римлян 8:36), упереджаючи його просторовим коментарем. Ми звикли розбивати його на окремі фрагменти на догоду доктринальним нюансам, і тому іноді губимо з уваги головне – загальну картину. Отже (пристебніть паски, запасіться терпінням):
«Бо всі, кого Дух Божий водить, є Божі сини. Тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!” Цей самий Дух свідчить духові нашому, що ми – діти Божі. А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу.
Коли тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися. Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас. Бо створіння з надією чекає з’явлення синів Божих, тому що створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства зотління на свободу слави дітей Божих.
Бо знаємо, що всі істоти разом стогнуть і мучаться донині; і не тільки вони, але й ми самі, маючи початок Духа, і ми самі в собі стогнемо, чекаючи усиновлення, відкуплення тіла нашого. Бо ми спаслися в надії.
Надія ж, коли бачить, не є надією; бо коли хто бачить, то чого йому і надіятися? Але, коли надіємось на те, чого не бачимо, тоді чекаємо в терпінні.
Також і Дух підкріплює нас у немочах наших: бо ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними. А Той, Хто випробовує серця, знає, яка думка в Духа, тому що Він заступається за святих із волі Божої. До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра.
Бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого, щоб Він був первородним між багатьма браттями. А кого Він наперед визначив, тих і покликав; а кого покликав, тих і виправдав; а кого виправдав, тих і прославив. Що ж сказати про це? Якщо Бог за нас, то хто проти нас?
Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього? Хто буде звинувачувати обраних Божих? Бог виправдовує їх. Хто осуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес: Він і праворуч Бога, Він і піклується за нас» (Рим. 8:14-34).
З цього тексту слідує чотири дуже важливих висновки.
Перший: Бог не спостерігає за нашими стражданнями з боку. Через Христа Він бере участь у них в усій Своїй повноті – і як Отець, і як Син, і як Дух Святий. І ми, страждаючи з Христом, разом з Христом будемо і прославлені.
Другий висновок. Наша співучасть у цих стражданнях – невід’ємна частина Божого спокутного плану. Творіння повністю віддане в рабство тлінню. Усе без виключення. Ми не знаємо усієї повноти цієї таємниці. Ми не знаємо навіть достеменно, про що і як слід молитися. Але безперечне одне: як разом з нами усе творіння стогне і мучиться, так само воно буде і прославлене разом з нами! І це неминуче.
Третій висновок. У наших стражданнях і Дух, і Ісус клопочуть за нас у згоді з Отчою волею.
І, нарешті, четверте, найдивовижніше. Отець, Син і Святий Дух діють у виконанні Божої волі не автономно, а разом з нами!
Останнє, втім, вимагає додаткового роз’яснення. Аж надто звичною стала ця вирвана з контексту цитата: «Тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (8:28). Мовляв, якщо любиш Бога, то що б не сталося – усе для добра, нам на благо. Що ж – для добра? Холокост, чи що, для добра? Ковід – для добра? Втрата близьких людей – для добра? Смерть – для добра?.. Таке відірване від апостольського роз’яснення тлумачення перетворює цю фразу на втілення жорстокого і цинічного безумства!
Давайте розбиратися. Як ми вже з’ясували, головним суб’єктом цього тексту, його діючим обличчям є не «усе», а Бог – Отець, Син і Дух Святий. Саме про Нього тут йде мова. А «сприяє» зовсім не припускає значення «допомагати» або «сприяти». Це слово, сюнергей, означає «діяти разом», «працювати спільно». Сам Бог працює разом з тими, хто творить Його волю! От як цей же вірш звучить у версії Інституту перекладу Біблії: «Ми знаємо: Бог діє з тими, хто любить Його, з тими, кого призвав Він у виконанні наміру Свого» (Рим. 8:28). І спрямована ця синергія не на наш особистий добробут, а на досягнення вищого блага – загального об’єднувального прославляння Творця і творіння в Христі! Ми – Його присутність в ураженому гріхом світі. Як Ісус був для Ізраїлю безпосередньою Божою присутністю у Своєму Народі, так Його присутністю у світі сьогодні є Його Церква. Бог діє з нами і через нас. Ми – Його Тіло.
Та все ж залишається останнє питання. Як бути, коли невизначеність і страх все-таки починають долати? Давайте поглянемо ще на один текст, що зазвичай сприймається по частинах. Йдеться про вихід євреїв з Єгипту.
«Фараон наблизився, і сини Ізраїлеві оглянулись, і ось, єгиптяни йдуть за ними: і дуже злякалися і заволали сини Ізраїлеві до Господа, і сказали Мойсеєві: хіба немає гробів у Єгипті, що ти привів нас помирати у пустелі? що це ти зробив з нами, вивівши нас з Єгипту? Чи не це саме говорили ми тобі в Єгипті, сказавши: залиш нас, нехай ми будемо працювати на єгиптян? Тому що краще бути нам у рабстві в єгиптян, ніж померти в пустелі. Але Мойсей сказав народу: не бійтеся, стійте – і побачите спасіння Господнє, яке Він сотворить вам нині, бо єгиптян, яких бачите ви нині, більше не побачите повік; Господь буде поборювати за вас, а ви будьте спокійні. І сказав Господь Мойсеєві: чого ти волаєш до Мене? скажи синам Ізраїлевим, щоб вони йшли» (Вих. 14:10-15).
Мойсей волає: стійте! Не бійтеся! Заспокойтеся! Господь усе влаштує! Господь же каже Мойсеєві: що розкричався? Що означає – стійте? Йдіть! Я ж – з вами! Я нікуди не подівся! Продовжуйте йти вперед!
Ми не знаємо, чому усе відбувається саме так. Ми не знаємо навіть, як воно має відбуватися. Навіть про що молитися – і те не знаємо. Ми знаємо одне: наша справа – не зупинятися. З нами Той, Хто діє разом з нами на благо Свого Царства. «Будьте тверді і мужні, не бійтеся, і не страшіться їх, бо Господь Бог твій Сам піде з тобою і не відступить від тебе і не залишить тебе» (Втор. 31:6).
