Сучасний світ повний страхів. Це і різні погрози (глобального потепління або нового льодовикового періоду), і дрібні суєтні ірраціональні страхи, що іменуються фобіями. Клаустрофобія – боязнь замкнутого простору, агорафобія – боязнь відкритого простору і т. ін. Чого тільки не боїться людина. Ми інтуїтивно розуміємо, що почуття, яке іменується «страхом Божим», не може бути поміщене разом з боязню висоти, боязню лікаря і т. ін. Страх Божий іншого роду. Хоча, звичайно, не для усіх. Деякі вірні живуть у страху можливої кари. Строгий, мстивий Бог постійно стежить за ними згори. На небеса їх заганяє страх перед пеклом.
Абсолютно очевидно, що страх може стати перешкодою в істинному шануванні Бога. Він спотворить образ Божий, він вкраде радість, він принесе в життя муку і нескінченне нарікання на самого себе.
Не всякий страх, пов’язаний з духовним світом, – страх Божий. Врешті-решт, боязнь привидів теж в якійсь мірі релігійна. Де проходить межа? І чи має взагалі в стосунках з Богом бути якийсь страх?
Ми бачимо, як страх жене людей від Бога. Достатньо згадати слова першої людини: «Почув я голос Твій у раю, і злякався, тому що я нагий, і сховався» (Бут.3:10).
Апостол Іоанн пише: «У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любові» (1Ін.4:18). Апостол Павло вторить йому: «Тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!”» (Рим.8:15).
Проте протиставляти страх Божий любові – це явне непорозуміння. Річ у тім, що один страх відрізняється від іншого страху. Апостолу Павлу якось вдавалося поєднувати у своєму серці радість «Духа усиновлення» і страх Божий. Не даремно він писав: «Отже, знаючи страх Господній, ми наставляємо людей». (2Кор.5:11). От частина цього напоумлення: «Улюблені, маючи такі обітниці, очистьмо себе від усякої скверни плоті і духу, творячи святиню в страхові Божому» (2Кор.7:1).
Усюди в Новому Завіті ми знайдемо заклики до страху Божого. Апостол Петро пише: «І якщо ви називаєте Отцем того, Який, не зважаючи на особу, судить кожного по ділах, то зі страхом проводьте час мандрування вашого» (1Пет. 1:17).
Дуже показова характеристика, яку євангеліст Лука дає першій церкві: «Церкви ж по всій Юдеї, Галилеї та Самарії мали спокій, навчаючись та перебуваючи в страху Господньому; і, втішенням Святого Духа, примножувались» (Діян. 9:31).
Що ж таке страх Божий?
Знаменитий релігієзнавець і теолог Рудольф Отто вважав, що досвід зустрічі з Богом завжди виражається в двох почуттях:
- mysterіum tremendum – таємниця, що жахає;
- mysterіum fascіnons – таємниця, що заворожує.
Велич Бога і страхає і вабить одночасно. Це страх, змішаний із захватом, страх, який прославляє душу.
Ви переживали це почуття, якщо хоч би раз достатньо довго вдивлялися в зоряне небо, намагаючись уявити нескінченні світи і галактики. Ви переживали його, якщо бачили справжню бурю на морі або грозу. Це зустріч з тим, що нескінченно перевищує нас. Події, що захоплюють наш дух; те, перед чим ми втрачаємо дар мови.
Проте чудеса цього світу – лише слабка іскра Божої величі. Таємниця спасіння, Божа милість і святість – ось, що має вселяти в нас благоговійний трепет.
Саме тому апостол Павло перестерігає вірних: «…зі страхом і трепетом дбайте про своє спасіння» (Флп.2:12).
У XІX столітті датський філософ Серен Кьєркегор написав книгу «Страх і трепет». У ній він спробував зрозуміти суть релігійного почуття і дійшов висновку, що в основі лежить переживання екзистенціального страху, трепету перед таємничим і великим Богом
Здається, що страх Божий знаходиться за межею раціонального досягнення. Це сфера почуття, переживання. Проте в той же час страх Божий – це фундамент для розсудливості. «Початок мудрости – страх Господній, і пізнання Святого – розум» (Прит.9:10). Неможливо бути мудрою людиною, якщо втрачений духовний вимір життя.
Очевидно, що страх Божий, переживання Його величі і святості – це необхідний для церкви щоденний досвід.
Страх Господній лежить в основі благочестя. Термін «благочестя» цікавий сам по собі. Грецьке слово утворене, як і український аналог, з двох частин – благо і честь. Це належне шанування.
В українській мові, так само як і в грецькій, антонімом до слова «благочестя» є слово «нечестя», спочатку – «блюзнірство, осквернення святині».
Мова не лише про нашу поведінку, але, швидше, про стан нашого серця. Адже благочестя – це благоговіння перед Богом в усьому, що ми робимо, говоримо або думаємо.
В основі поваги до Бога, як ми вже сказали, лежить страх Божий, священний трепет, захоплення нашого духу величчю і святістю Творця.
Важливо розуміти, що страх Божий – це не боязнь Його присутності, а боязнь цю присутність втратити, втратити зв’язок зі Всевишнім, образити Духа Святого. «Страх Господній – ненавидіти зло» (Прит.8:13).
Зрозуміло, що коли Адам убоявся, почувши голос Божий, і сховався, – це був зовсім не страх Божий.
Що відбувається з християнином, коли він переживає «відвідування» Богом, входить у Божу присутність?
Перше слідство – священний трепет. Другим слідством стає «німота». Більшість слів нашої буденної мови здаються в цьому стані порожніми і вульгарними. Мовчазне перебування перед Богом виявляється в такий момент кращою молитвою. І сьогодні цього сильно бракує в багатьох церквах.
У Старому Завіті люди усвідомлювали, що певні дні, речі, події, дії освячені (відокремлені для Бога). Як відчували себе люди перед Богом у Старому Завіті? Як почували себе левити, що несуть ковчег Господній? Можна, звичайно, сказати, що їх досвід не можна транслювати на новозавітних вірних. Але чи повинен Новий Завіт у цьому сенсі відрізнятися від Старого?
Автор Послання до Євреїв пише: «Ви приступили не до гори, відчутної на дотик‚ і не до палючого вогню, не до темряви і мороку та бурі, не до звуку сурми й голосу слів, що ті, які чули його‚ просили‚ щоб більше не мовилося слово до них, бо вони не могли стерпіти того, що було заповідано: “Якщо і звір доторкнеться до гори, буде побитий камінням або уражений стрілою”; і таке жахливе було це видіння, що і Мойсей сказав: “Я настрашений і тремчу”. Але ви приступили до гори Сиону і до міста Бога Живого, до Єрусалима небесного і до безлічі ангелів, до торжества собору й Церкви первородних, на небесах написаних, і до Судді всіх – Бога, і до духів праведників досконалих; і до Посередника Завіту Нового Ісуса, та до крови кроплення, яка говорить краще, ніж Авелева. Глядіть‚ отже‚ не зречіться того‚ хто промовляє‚ бо не уникли кари вони‚ що зреклися того‚ хто пророкував на землі, тим більше не уникнемо ми, якщо відвернемось від Того, Хто говорить з небес, голос Якого тоді похитнув землю, нині ж обіцяє‚ говорячи: “Ще раз потрясу не тільки землю, але й небо”. Оте “ще раз” означає заміну похитнутого, як створеного, щоб перебувало непохитне. Отже, ми, приймаючи царство непохитне, охороняймо благодать, якою будемо служити благоугодно Богові з побожністю і страхом, тому що Бог наш – вогонь‚ що поїдає» (Євр. 12:18-29).
Очевидно, що новозавітне служіння не лише не скасовує страх Божий, але вимагає ще більшої набожності. Проте як її можна досягти? Адже серце не зміниш зусиллям волі. Потрібне втручання ззовні. Істинне благоговіння перед величчю Творця народжується в нас тоді, коли Він благоволить відкрити нам Себе.
Парадоксально, але тут є зворотна залежність. З одного боку, тільки богоявлення, «відчуття Бога» здатне привести людину в стан страху Божого і благоговіння. З іншого боку, тільки той, хто боїться Бога, може увійти до повноти Його присутності.
Проте перед нами не замкнуте коло, а гвинтові сходи, що йдуть у небеса. Господь кличе нас до Себе. Ми робимо крок для отримання страху Божого, коли приходимо до Нього такими, як є, з нашими гріхами, неміччю, сумнівами. Усе починається з визнання нашої неспроможності: «За смиренням іде страх Господній» (Прит. 22:4). Страх Божий припускає крайню чесність і щирість перед Всевишнім і перед самим собою. Адже тут людина зустрічається з тією Реальністю, перед обличчям якої неможливо бути фальшивим.
