Колись у дитинстві я мріяв прокотитися американськими гірками. Ми були з мамою на півдні, і там я уперше побачив у місцевому парку подібну розвагу. Черга до цього атракціону була досить довгою. Яким же було моє розчарування, коли мене не пустили, оскільки я не пройшов за віковим цензом. У той момент мені дуже хотілося виглядати старшим за свої роки!
Є багато місць, куди не пускають дітей. Іноді абсолютно обґрунтовано, оскільки, якщо чесно, і дорослим там робити нічого. Іноді, як у випадку з американськими гірками, обмеження здається принизливим і несправедливим. Для того, щоб проскочити пильну охорону, діти іноді вдаються до всіляких хитрощів, намагаючись здаватися старшими. Наш світ розрахований на дорослих, а не на дітей. Але є одне місце, куди пускають дітей і не пускають дорослих. Це – Царство Небесне.
«У той час ученики приступили до Ісуса і кажуть: хто більший у Царстві Небесному? Ісус, покликавши дитя, поставив його посеред них і сказав: істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне. Отже, хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному» (Мф. 18:1-4).
«Будете як діти», – каже Христос Своїм учням. Що це означає? Чи означає це особливий вид поведінки? Ставлення до життя? І якщо так, які дитячі риси необхідно засвоїти? Адже тут великий спектр на вибір!
Здатність постійно дивуватися, усім цікавитися, досить швидко (порівняно з дорослими) забувати образи, довіряти старшим і т. ін. Один з варіантів тлумачення цього уривка полягає в тому, що ми маємо бути чисті як діти. Простота і щирість властиві дитині хоч би тому, що вона ще не отримала відповідної підготовки у сфері етикету та інших дисциплін, які роблять життя дорослих таким заплутаним.
У XVІІІ столітті почався справжній культ дитини. Стали вважати, що діти за своєю природою істоти безневинні, маленькі ангели (і ангелів стали зображувати як Амурчиків). Псує дітей товариство дорослих. А взагалі, якщо дитину правильно виховувати (тобто, по суті, не втручатися в її природний розвиток), то і настане Царство Боже на землі. Звісно, біблійний погляд на людську природу, у тому числі і на природу дитини, абсолютно інший.
Дитина вже схильна до гріха, хоча її можливості для того, щоб «виявити» себе, ще не такі великі, як у дорослих. Августин описує свій дитячий досвід (і кожен з нас, напевно, може згадати щось подібне):
«У грі я часто обманом здобував перемогу, сам переможений порожнім жаданням переваги. Хіба я не робив іншим того, чого сам зазнавати в жодному разі не хотів, викритих у чому жорстоко сварив? А якщо мене викривали і сварили, я лютів, а не поступався. І це дитяча невинність? Ні, Господи, ні! дозволь мені сказати це, Боже мій. Усе це однаково: на початку життя – вихователі, учителі, горіхи, м’ячики, горобці; коли ж людина стала дорослою – префекти, царі, золото, маєтки, раби, – у сутності, усе це одне і те ж, тільки лінійку змінюють важкі покарання. Коли Ти сказав, Царю наш: «Таких є Царство Небесне», Ти схвалив упокорювання, символ якого – маленька фігурка дитини».
Августин дуже яскраво описує дитячу гріховність, але коли він доходить до фігурки дитини як символу упокорювання, це звучить не так переконливо. Упокорювання приходить з досвідом невдач, а дитина їм поки що не володіє.
Другий можливий варіант головної дитячої риси – віра. Існує навіть вираз «дитяча віра». Дитина переконана, що її тато найсильніша у світі людина, і її не сильно бентежить, що інші діти думають так само про своїх тат. Іноді, звичайно, розгораються «богословські» спори на тему «чий тато сильніший», але в цілому віра в батьків на певному етапі дитинства непохитна. Нас захоплює дитяча віра, ми бажаємо такої ж простоти і безпосередності. Але якщо вдуматися, то нам просто не хочеться зустрічатися віч-на-віч із складним і недружнім світом. Дитяча віра не знає сумнівів, але лише тому, що вона не знає труднощів. Можна погодитися з Давидом Вілкерсоном, який в одній проповіді зауважив:
«Деякі трактують Ісусові слова в цьому уривку, що вони говорять про довіру. Вони кажуть: «Ісус хоче, щоб ми довірялися Йому, як маленькі діти». Але довіра мало має спільного з людською природою дітей. Приміром, мій десятимісячний онук Еліот нездатен довіряти. Він просто не знає, що це означає. Коли він голодний, він має тільки один засіб: хорошу пару легенів! Він може тільки кричати. Еліот не довіряє, але він повністю залежний. Це його людська природа. І він залежний від своїх батьків, незважаючи на те, довіряє він чи ні. Ісус зосередив увагу на нашому стані – нашій абсолютній безпорадності, – а не на вірі, довірі або невинності. Дитя, яке Він поставив посеред Своїх учнів, було дзеркалом їх власної безпорадності – не лише духовної безпорадності, але також і фізичної, людської безпорадності».
Фрідріх Шлеєрмахер вважав, що суть релігії полягає в почутті абсолютної залежності. Навряд чи можна погодитися із зведенням релігії до почуття, але стан нужди, залежності, безумовно, служить початком релігії. І образ дитини якнайкраще підходить тут для ілюстрації.
Проте все одно залишається питання, чи правомірно зводити багатство і різноманітність внутрішнього світу дитини до однієї характеристики? Можна було б відмітити, що тлумачення даного епізоду з Євангелія ускладнене тим, що нам не відомий вік дитини. Скільки їй було років? Адже один вік від іншого відрізняють характерні особливості. Знай ми вік, можна було б звернутися до вікової психології… Проте це, швидше за все, із самого спочатку невірний шлях тлумачення.
Суть не в тому, щоб проникнути в психічний світ дитини і виявити сутнісні риси, які потім треба буде виховувати в собі. Необхідно зрозуміти зовнішнє становище дитини в суспільстві. Приклад слід тлумачити не з погляду психології, а з погляду соціології. Поглянувши на історію з цієї перспективи, ми побачимо підлеглість дітей, покірливість через відсутність особливих прав і т. ін. Відносно Бога ми повинні зайняти те саме становище, яке діти займали в сім’ї, у суспільстві, – становище повної залежності. Але для цього необхідно змінити стиль мислення – «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне». Як же нам навернутися? Фразу з Євангелія, процитовану вище, було б коректніше перекласти так: «якщо не будете навернені і не станете дітьми». Якщо вас не навернуть, не увійдете… Вхід у Царство, де піддані – діти, а правитель – Бог, можливий тільки завдяки диву. Для того, щоб увійти до Царства, треба упокоритися. І хто упокориться, той і стане великим. Тут парадокс. Усе це нагадує «Алісу в країні чудес» Льюїса Керрола. Для того, щоб увійти до заповітного саду, Алісі треба було стати маленькою. Вузький шлях, вузькі ворота, голкове вушко…
«…Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже ввійти. Почувши це, ученики Його дуже здивувались і сказали: так хто ж може спастися? Ісус, поглянувши, сказав їм: людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф.19:24-26).
