Якщо за столом сидять двоє, четверо або навіть шість людей, і за лічені хвилини блюдо не охолоне, а суфле не встигне осісти, прийнято починати їсти, коли страва подана усім. У цьому випадку хазяйка, показуючи іншим приклад, першою береться за вилку і ніж. Емілі Пост. Етикет.
Правило етикету, що стало тут епіграфом, напрочуд нагадує одну з настанов апостола Павла. Він писав: «Тому, браття мої, коли сходитеся на вечерю, чекайте один одного» (1Кор. 11:33).
Слід зауважити, що перші християни зустрічалися на особливі вечірні богослужіння. Форма цих богослужінь здалася б для нас дуже незвичною. Виглядало це як велике застілля, спільна вечеря. Застільні бесіди, застільні пісні (зрозуміло, псалми), настанови і молитви і, звичайно, сама трапеза, елементом якої була євхаристія. Взагалі, на сході їжа – це більше ніж їжа. Переломити разом хліб, пити з однієї чаші – означає набути єдності, нового рівня близькості.
Християни називали свої застільні богослужіння агапами[1] – «вечерями любові» (Іуд.12). На столах стояли хліб і вино, різноманітні харчі. Це мало нагадувало сучасну євхаристію. Там хліб і вино були символом плоті і крові Христової.
Образи, які таїть у собі вечеря, надзвичайно глибокі. Це не лише спогад про Христову жертву і причастя цієї жертви. Можна угледіти в агапах також зв’язок із шлюбним бенкетом Агнця.
У єврейській традиції було дуже значуще уявлення про месіанський бенкет, який Бог влаштує для викуплених наприкінці часів. Існувало повір’я, що на цьому бенкеті в меню буде навіть левіафан, знамените морське чудовисько, яке згадується в книзі Іова.
Агапа, мабуть, один з найбільш яскравих образів церкви, співтовариства обраних, співтрапезників Божих.
Вірні переломлюють хліб, сповіщаючи смерть Господню (1Кор. 11:26).
Вірні переломлюють хліб, вже зараз виявляючи Царство Боже, яке посеред них.
Вірні куштують їжу, пророчо сповіщаючи шлюбний бенкет Месії і чекаючи Його пришестя.
І ось етикет поведінки за столом: «Тому, браття мої, коли сходитеся на вечерю, чекайте один одного» (1Кор. 11:33).
Взагалі необхідність чекати не з найприємніших. Очевидно, якщо треба було чекати, значить, не усі приходили одночасно. Цікаво, чи були ті, хто спізнювався?
Уявіть собі умови І століття від Р. Х. Точних приладів для вимірювання часу не існувало. Ні годинникової вежі в центрі міста, ні вже тим більше наручних годинників. Час визначався «на око». У таких умовах чекати – за сучасними мірками – можна дуже довго.
Баранчик стигне і стає теплим. Прохолодне вино зігрівається і теж стає теплим. А когось усе немає.
Взагалі, якщо замислитися, очікування один одного – це один з основних принципів Церкви. Навіть більше, це суттєва частина Божого домобудівництва.
Апостол Павло пише: «Бо я не хочу, щоб ви, браття, не знали цієї таємниці, – щоб ви не думали про себе, – що засліплення Ізраїля сталося частково, доки не ввійде повна кількість язичників» (Рим. 11:25).
Коли почнеться Месіанський бенкет? Коли увійде повне число язичників…
Інший новозавітний уривок ще яскравіше свідчить про роль очікування в Божому плані спасіння. У Посланні до Євреїв говориться про старозавітних праведників: «І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости» (Євр.11:39,40).
Їм доводиться чекати, поки ми не встигнемо до столу.
Необхідність очікування посилає нас до ідеї відповідальності один за одного і взаємозалежності. Відносно церкви – це означає дуже багато.
Так само як ми чекаємо один одного на вечерю, ми повинні терпляче чекати духовного зростання ближніх. Не усі рухаються однаково швидко. Очікування – це надія на зміни, навіть якщо доки на них немає і натяку.
У нашому індивідуалістичному суспільстві важко змиритися з необхідністю чекати. Чому я має страждати через тих, хто спізнюється?! У нас зовсім інша етика: «семеро одного не чекають», «хто встиг, той і з’їв» і т. ін.
Зрозуміло, очікуванню можна навчитися тільки в Того, Хто чекає на усіх нас. Перед Його святістю ми усі спізнюємося, ми всі не дружимо з часом. Але якщо на нас чекає Бог, значить, і ми повинні чекати ближніх.
Крім того, якщо ми чогось і досягли, є надія, що інші теж досягнуть свого часу. Павло пише про це очікування: «Немічного у вірі приймайте без суперечок про погляди» (Рим. 14:1). Чому? Бо один досяг розуміння свободи в Христі, а другий ні. Але ми приймаємо немічного в надії, в очікуванні, що він переросте «думки», зміцніє у вірі.
Ця надія чутна в словах Павла, адресованих до церкви у Филиппах: «Отже, хто з вас довершений, так повинен думати; якщо ж ви про щось інакше думаєте, то і це Бог вам відкриє» (Флп. 3:15).
Коли відкриє? Як відкриє? – усе це Його прерогатива. Нам же залишається чекати, доки є час і не прозвучав заклик: «Ось жених іде, виходьте назустріч йому» (Мф. 25:6).
[1] Від грец. агапі – любов.
