«Тим часом, коли зібралися тисячі народу, так що тиснули один одного, Він почав говорити, передусім ученикам Своїм: бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк.12:1).
Практично усі докори, що звучать з вуст Христових у Євангеліях, адресовані фарисеям. Ісус не критикує владу Ірода або несправедливість римської окупації, проте раз за разом сварить фарисеїв. Звісно, це зовсім не означає, що Його влаштовувало правління Ірода або захоплення Іудеї іноземними військами. Але фарисейська закваска, на думку Господню, була небезпечніша, ніж нечестивий політичний режим. Останній був лише зовнішньою загрозою для духовного життя, лицемірство ж – загроза внутрішня.
Але що таке лицемірство? У чому його суть?
Грецьке слово, що використовується в оригіналі Нового Завіту, окрім лицемірства означає також акторство, лицедійство. Лицемір приховує своє істинне «я» за певною роллю. Він нещирий (хоча може відмінно зіграти щирість). Фальшиві посмішки, підробний інтерес, театрально розігрувані почуття – маски, які лицемір надіває на себе. Лицемірство і є примірка масок, «облич».
Христос звинувачує фарисеїв у недостовірності буття. Суть лицемірства, найімовірніше, полягає в невідповідності зовнішнього і внутрішнього. Наші почуття і думки не співпадають з нашими словами. Наші слова не відповідають життю. Подібне неспівпадання і є лицемірство.
«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня» (Мф.23:25-28).
При цьому важливо зауважити, що лицемірство – це не просто неспівпадання зовнішнього і внутрішнього. Це, швидше, спроба видати «зовнішні декорації» за внутрішній зміст.
Де ж в нашому духовному житті найбільш вірогідний прояв лицемірства? Де «зони ризику»? Передусім це сфера стосунків. Лицемірство – гріх публічний.
У Нагірній проповіді Ісус згадує добродійність[1], молитву і піст – найблагочестивіші, на думку юдеїв, заняття. Проте лицемірові і потрібні суспільно значущі форми благочестя. Жертвувати, молитися і постити необхідно так, щоб оточення це обов’язково помітило і оцінило. Це праведність, яка втратила вертикальний вимір. Тут немає прагнення догодити Богові, але є бажання привернути увагу публіки до власної персони.
Адже немає нічого поганого в тому, щоб допомагати бідним або молитися в громадських місцях. Питання тільки в тому, для чого ми це робимо, у кого шукаємо подяки? Перед нами проблема мотивів. Лицеміром рухає прагнення здатися краще, ніж він насправді є.
Хоча це не найпоганіша форма лицемірства. Тут хоч жебраки виграють щось. Гірше, коли людина міркує про жертовність, а сама і копійчини нужденному не дасть. Робити добре з нечистих мотивів все ж краще, ніж робити зле, прикриваючись словами про благородні мотиви. У ж чому причина лицемірства? Де криється його рушійна сила?
Щоб розібратися в цьому питанні, розглянемо один біблійний епізод з Послання до Галатів апостола Павла. Він пише:
«Коли ж прийшов Петро до Антиохії, то я особисто протистав йому, бо він заслуговував на нарікання. Бо до прибуття деяких від Якова він їв разом із язичниками; а коли ті прийшли, він почав таїтися та відсторонятися, побоюючись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до лицемірства їхнього» (Гал. 2:11-13).
Чому Петро вчинив саме так? Чому став сторонитися язичників?
Він побоювався, що інакше брати з Єрусалиму відкинуть його. Він страшився впасти в їх очах, оскільки їх думка була для нього важлива.
Чому ми надіваємо на себе маски? Чому розігруємо з себе щось, нам не властиве? Ймовірно, є два основні мотиви. Перший мотив – це боязнь позбутися людського визнання, любові, поваги. Нам страшно, що нас не зрозуміють, відкинуть… Саме цей страх, очевидно, відчував Петро.
Другий мотив пов’язаний із жаданням отримати більше визнання, любові і поваги людей. Таку спрагу відчували фарисеї. Ісус говорив про них: «Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф.23:5-7).
Неважко помітити, що який би мотив не лежав в основі лицемірства, ключову роль у будь-якому випадку грає орієнтація на думку людську. Лицемір завжди заклопотаний тим, що подумає про нього оточення.
У Нагірній проповіді Христос описує мотиви справ лицемірів:
- щоб прославляли їх люди… (Мф.6:2);
- щоб бачили їх люди… (Мф.6:5);
- щоб показати людям… (Мф.6:16).
Любов і повага людей стають важливішими за любов Божу, слава людська – за славу Божу. І найсумніше, що заміщення це може відбуватися непомітно для нас самих.
Чи можна перемогти лицемірство у власному серці? Якщо так, то як це зробити?
Перше рішення ми знаходимо в Нагірній проповіді. Перемогти лицемірство можна, якщо присікти жадання визнання «на початках», зробивши своє праведне життя таємницею.
«У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф.6:3,4).
Це, звичайно, не означає повної конспірації, суть не в цьому. Дитріх Бонхефер дуже точно виразив суть заповіді про таємницю:
«Явність наслідування Христа – для кого вона має бути таємницею? Не для інших людей – вони, навпаки, повинні бачити, як світить світло учнів Христових; але вона має бути таємницею, мабуть, для того, хто творить явне».
«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя». Ми покликані робити добрі справи, не підраховуючи їх, не помічаючи себе.
Завдяки таємниці ми можемо здолати перший мотив лицемірства – жадання слави і визнання. Але як бути з другим мотивом – з боязню бути знехтуваним і незрозумілим? Тут потрібне інше рішення. Одним з яскравих прикладів людей, які вистояли перед страхом відкидання, є апостол Павло. Він писав: «Чи в людей я шукаю тепер благовоління, чи у Бога? Чи людям я прагну догоджати? Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим» (Гал.1:10).
Що дозволило Павлу встояти, якщо не любов Божа? Людині, яка вкорінена в Божій любові, зовсім не так важливо, що думає про неї оточення і як вони до неї ставляться. Якщо вона робить щось, то не заради «показухи».
В іншому місці Павло пише: «Для мене не важливо, як судите про мене ви або як судять інші люди; я і сам не суджу про себе. Бо хоч я і нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь; суддя ж мені Господь» (1Кор.4:3,4).
Звільнення від боязні зазнати ганьби і від жадання оплесків. Звільнення від тяги постійно доводити щось іншим і самому собі, закріплюючи свій духовний «status quo». Як таке можливе? Чи можливе? Адже всі ми в тій або іншій мірі, у тих або інших ситуаціях лицеміримо…
Найпершим кроком до нелицемірної віри буде визнання нашої нездатності впоратися з лицемірством, з двоїстістю існування. Тільки усвідомивши, що «для людей це неможливо», ми відкриваємо, що «все можливо Богові» (Мк. 10:27).
[1] Насправді перший вірш шостого розділу Євангелія від Матфея перекладений не зовсім точно. В оригіналі говориться не лише про милостиню, але про праведність взагалі. «Стережіться, не творіть праведності вашої перед людьми…»
