Коли писалася Біблія, не існувало усіх тих елегантних комп’ютерних шрифтів, що сьогодні для нас настільки звичні. Тексти записувалися від руки. Або тільки заголовними («друкарськими», як ми їх сьогодні називаємо), або тільки малими (прописними) буквами. Як правило – без пропусків. Нерідко навіть без голосних. А вже виділення напівжирним шрифтом або курсивом і гадки не було. Отже якщо на щось вимагалося звернути особливу увагу – слово, що виділяється, повторювалося двічі: «благословляючи благословлю», «проклинаючи прокляну», «дуже дуже», «примножуючи примножу», «істинно, істинно говорю».
Тільки два слова в Біблії повторюються тричі. Це начебто сьогодні ми написали їх напівжирним КАПСЛОКОМ, підкреслили, та ще і рамочкою обвели. Перше з них – «святий»: «Святий, Святий, Святий Господь Саваоф!» (Іс. 6:3). Немає нічого в творінні, подібного до Творця! Його святість (іншість, незрівнянність, піднесеність) абсолютна. Друге слово – вигук, що виражає крайню міру скорботи і перекладене іменником «горе»: «І бачив я і чув одного ангела, який літав посеред неба і говорив гучним голосом: горе, горе, горе тим, що живуть на землі, від останніх трубних голосів трьох ангелів, які будуть трубити» (Одкр. 8:13). Тобто те, з чим доводилося стикатися досі, це – так, квіточки. Ось тепер усе буде дійсно серйозно.
Отже, якщо Сам Господь у Писанні тричі підряд повторює одне і те ж веління, на нього, погодьтеся, варто звернути увагу. Веління ж це – «будь твердим і мужнім»:
«Будь твердим і мужнім; тому що ти народу цьому передаси у володіння землю, яку Я клявся батькам їхнім дати їм; тільки будь твердим і дуже мужнім, і старанно зберігай і виконуй весь закон, який заповідав тобі Мойсей, раб Мій; не ухиляйся від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб чинити розсудливо в усіх починаннях твоїх. Нехай не відходить ця книга закону від вуст твоїх; але повчайся в ній день і ніч, щоб ретельно виконувати усе, що в ній написано: тоді ти будеш мати успіх в путях твоїх і будеш чинити розсудливо. Ось Я повеліваю тобі: будь твердим і мужнім, не страшися і не жахайся; бо з тобою Господь Бог твій скрізь, куди підеш» (Ісус Навин 1:6-9).
Цими словами Господь підбадьорював Ісуса Навина перед вступом Божого народу в Землю обітовану. Ними ж він підбадьорює і нас, Своїх дітей, покликаних розповсюдити Його Царство до меж землі.
Що ж це означає – бути мужнім? Деякі вважають, що мужність – протилежність страху або ж повна відсутність такого. Але це не так. Насправді мужність – це усвідомлений баланс між боягузтвом і безрозсудністю. Боягузтво проявляється, коли людина втрачає волю, будучи цілком поглинена почуттям страху. Ігнорувати ж реальні небезпеки просто безрозсудно.
На жаль, але інфантильний фаталізм частенько стає відмінною рисою пострадянської людини. Упродовж поколінь героїзм одних нерідко виявлявся плодом злочинної халатності інших. «Я б погодився жити на землі вічно, якщо раніше мені показали б місцину, де не завжди є місце подвигу», – іронізував із цього приводу Венедикт Єрофіїв. Там, де немає особистої відповідальності і усвідомленого вибору, негласним девізом життя стає «недоумство і відвага».
Під цим девізом ми ігноруємо правила носіння захисних масок у карантинних зонах, не пристібаємося пасками безпеки в автомобілі, вибираємо собі безглуздих правителів і т. ін. Але безрозсудність зовсім не схожа на мужність. Мужність – це реалістичне розуміння погроз у поєднанні з готовністю чинити в будь-якій ситуації лише так, як належить; зважаючи на реальну небезпеку і усвідомлюючи ризики, продовжувати робити те, чого чекає від нас Господь.
Проте однією мужністю ця заповідь не обмежується. Усі три рази говориться не просто «будь мужнім», а «будь твердим і мужнім». Слово, перекладене тут як «твердість», має на увазі стійкість і довготерпіння – здатність зберігати мужність всупереч невизначеності обставин. Ми не знаємо, що на нас чекає, але, попри все, зберігаємо вірність Тому, Хто провадить нас уперед.
Випробування на відповідність цим вимогам не змусило ізраїльтян довго чекати. Складність перешкод на їх шляху збільшувалася зовсім не поступово, за наростаючою. Навпаки, Господь першою ж справою привів їх до найбільш укріпленого з ханаанських міст, Єрихону. До цього часу в народі практично не залишилося в живих нікого, хто пам’ятав би чудеса і знамення, що супроводжували вихід євреїв з Єгипту. Це було покоління, що виросло в пустелі. Вони, як скаути, володіли усім, що треба знати і уміти для виживання в суворих природних умовах: як зберігати воду, як добувати вогонь, як захиститися від пилової бурі, уберегтися від отруйних комах і плазунів (кому доводилося перетинати пустелю – зрозуміє). Ось тільки ні навичок облоги міст, ні бойового досвіду, ні регулярної армії в них не було. Так, – кочове ополчення.
І от, перед ними – найгрізніша фортифікаційна твердиня усього регіону, Єрихон. Місто на овальному пагорбі, обнесене трьома поясами оборонних стін. Перша з них ззовні не здавалася серйозною перешкодою. Це була лише кам’яна огорожа для контролю тих, хто входив у місто. Але з внутрішньої сторони вона обривалася глибоким ровом, куди мимоволі скачувався всякий, хто перелазив через неї. На протилежній стороні рову височіла протейхізма, перша лінія оборони – середня стіна завтовшки два і заввишки чотири метри. Рів не дозволяв підвести до неї стінобитні засоби, всякий же, хто потрапив у нього, опинявся в пастці під обстрілом лучників і пращників, які стояли на протейхізмі. Але це був тільки початок. За протейхізмою на атакуючих підстерігала нова пастка: перібол – крутий п’ятиметровий схил між протейхізмою і основною, внутрішньою стіною, висота якої досягала десяти, а товщина – чотирьох метрів (саме в цьому проміжку між стінами, притулившись до протейхізми, стояли халупи міських ізгоїв, серед яких була і блудниця Раав – Ісус Навин 2:15).
Про те, щоб узяти цю систему укріплень нападом, не могло бути і мови. А запасів продовольства і природних джерел води місту вистачило б, щоб витримати облогу тривалістю в два-три роки. Ось яка перешкода опинилася на шляхи ізраїльтян, ставши для них іспитом на стійкість. Їм належало не страшитися і не жахатися, але в усіх деталях наслідувати поставлене перед ними бойове завдання, пам’ятаючи: «З тобою Господь Бог твій скрізь, куди підеш».
Господь же повелів Ісусу Навину сім днів обходити місто навколо: шість днів по одному разу, а на сьомій – семикратно. Уявляєте, як це було? Народ розташувався станом неподалік від міста, і ось, щоранку сурмлять збір. У кожному шатрі дружина, допомагаючи чоловікові одягнутися в бойові обладунки, возносить молитви, просить його берегти себе, і той, прихопивши зброю, вирушає на війну. Усе військо вишукується в колону і в гробовому мовчанні обходить місто. Лише священики, йдучи за ковчегом, час від часу сурмлять у шофари.
«Ну, як минула битва?», – запитувала дружина свого чоловіка після повернення. «Усе за планом, – відповідав той, – обійшли місто навколо». І так – шість днів поспіль. «Але, нічого, – додавав воїн мрійно, – недовго їм чекати залишилося! На сьомий день ми обійдемо місто сім разів, а потім я-як закричимо!» – «Який прекрасний стратегічний план! – захоплювалася дружина. – Роздягайся швидше, вечеря стигне. Тільки пил з обладунків обтрушуй за запоною, не в шатрі».
Для чого такі складнощі? Не можна, чи що, було відразу закричати, і щоб стіни тут же рухнули? Чи щоб хоч би якийсь прогрес видний був? Коло виконали – метр-півтора стін обвалився. І так – доки нічого не залишиться. Був би видимий результат – зрозумілішою була б уся затія. Але Господь заповідав: будь твердим і мужнім. Ти не бачиш результату? Ну і що? Продовжуй робити те, до чого покликаний! «Хоч би не розцвіла смоковниця і не було плоду на виноградних лозах, і маслина зрадила, і нива не дала плоду, хоч би не стало овець у загоні і рогатої худоби у стійлах, – але і тоді я буду радуватися у Господі і веселитися у Бозі за спасіння моє. Господь Бог – сила моя: Він зробить ноги мої, як у оленя, і на висоти мої зведе мене!» (Авакум 3:17-19).
На питання, яку з чеснот, дарів Духа Святого, апостол Павло згадує у своїх посланнях найчастіше, будь-хто, що читав Писання, не замислюючись, відповість: любов! Вона – «сукупність довершеності» (Кол. 3:14). «Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне… Нині ж перебувають ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов» (1Кор. 13:8,13). Відповідь ця буде правильною. Правильною, але – неповною! Бо в наведених апостолом списках духовних дарів (Гал. 5:22-23; Рим. 14:17, 15:4-5; 2Кор. 6:4-10; Еф. 4:2-3,32; Кол. 3:12-17; Флп. 2:2-3) ще одна чеснота згадується рівно стільки ж разів, скільки і любов. І чеснота ця – довготерпіння. Та сама риса, що в повчанні Ісусу Навину перекладена як твердість.
Любов – чеснота абсолютна і нескороминуща. Вона має рівну цінність і в цьому, і в майбутньому житті. Довготерпіння ж – чеснота тимчасова, тут і зараз необхідна громадянам Небесного Єрусалиму, що тимчасово проживають на території вже палого Вавилона. Через те Яків, брат Господній, пише: «З великою радістю приймайте, браття мої, коли підпадаєте різним спокусам, знаючи, що випробування вашої віри дає терпіння; терпіння ж повинно мати досконалу дію, щоб ви були досконалі в усій повноті без усякого недоліку» (Як. 1:2-4).
Ми знаємо, що перемога вже здобута. Ми знаємо, що рано чи пізно (а порівняно з вічністю, – зовсім скоро) не буде ні болю, ні скорботи, ні страждання. Поки ж ми залишаємося по цей бік вічності, проблем не уникнути.
Але «короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу» (2Кор. 4:17). Посеред усіх випробувань, що випадають на нашу долю, Господь закликає: будь твердим і мужнім!
