Слухаючи оповідання переселенців, вимушених тікати з обжитих місць невідомо куди і починати там усе із самого початку, я мимоволі згадую трагізм фінальної сцени з життєрадісного бродвейського мюзиклу Джозефа Стайна «Скрипаль на даху» (1964-2019). Під час п’єси влада змушує усіх євреїв із села Анатевка негайно покинути свої домівки – залишити місця, де вони народилися, вчилися ходити і читати, закохувалися, одружувалися, працювали, будувалися, обробляли ділянки, вели бізнес, народжували і ростили дітей, старіли, хворіли і доглядали хворих, ховали близьких. Загалом – робили все те, що включає поняття «жити».
І, несподівано ставши бездомними бродягами, новоявлені біженці міркують між собою: «Врешті-решт, що в нас тут було? Трохи того, трохи цього… Що ми, власне залишаємо? Та нічого! Лише Анатевку…» Розповідають, що коли Норман Джуісон, працюючи над екранізацією «Скрипаля» (1971), знімав ці кадри, він не міг стримати почуттів і ридав, обхопивши камеру руками.
Саме посеред цього неймовірного безумства Мотл-кравець, один із персонажів, підходить до старого рабина з питанням: «Рабі, ми усе життя чекали месію. Чи не самий час йому явитися прямо зараз?» «Доведеться нам почекати його десь в іншому місці», – відповідає той.
Подивившись мюзикл, я тут же кинувся перечитувати збірки новел Шолома Алейхема «Тев’є-молочник», за мотивами яких він був створений. Яке ж розчарування спіткало мене! Хоча сюжет повністю відповідав першоджерелу, та і всі репліки були збережені без зміни, книга, при усій її геніальності, у жодне порівняння не йшла з драматичністю постановки. Виявилось, що там головний герой нарікає на життя своєму приятелеві, Шолому Алейхему. У фільмі ж він просто міркує вголос: розмовляє чи то із собою, чи то з глядачем, чи то з Богом, безпосередньо висловлюючи Творцеві свої претензії. У результаті усе його життя виявляється молитвою. І це піднімає історію містечкового молочника до епічного розмаху Книги Іова: «…я, звичайно, розумію, що ми – обраний народ, але не міг би Ти хоч би іноді вибирати когось іншого?»
Чи доводилося вам опинятися в подібній ситуації? Коли здається, що усе, на що ви покладалися в житті, рухнуло. Що сподіватися більше немає на що і ні на кого. Коли в жаху вигукуєш: «Як таке можливе?! Чи припиниться це колись?!» Коли загальний кінець здається не такою вже поганою альтернативою…
У такі моменти до болю гостро хочеться знати – чому ж так відбувається? Що це – якесь покарання, або знамення, або попередження? Де в усьому цьому Бог?.. Ми жадаємо розуміння, шукаємо пояснення. Ми звертаємося до Слова Божого, але не знаходимо відповіді. Замість цього Писання дає нам щось інше: не розуміння, а сподівання.
Ми живемо вірою, а не видінням. Нам не дано повною мірою пізнати Бога і Його дії в цьому світі. «Хто гадає, що він знає що-небудь, той нічого ще не знає так, як треба знати» (1Кор. 8:2). Так само як і ніколи не зрозуміємо, що ж спостережуване нами: це спроба Бога до нас достукатися, або так відбувається з якоїсь іншої причини?
Псаломщик писав: «Віддалив Ти знайомих моїх від мене, зробив мене огидним для них. Я в неволі й не можу вийти» (Пс. 87:9). Звичайно ж, він мав на увазі не санітарний карантин. Але багато, опинившись в ізоляції через вірусну епідемію, частково випробували щось подібне. Вони стали шукати замінник особистого спілкування в соціальних мережах. Але прикрашена байдужість, що панує там, іноді виявлялася гіршою за щире неприйняття. Так, коли одна дівчина написала про смерть ураженого вірусом батька, мене потрясла велика кількість безглуздих коментарів з незграбними спробами розради: мовляв, не переживай – усе буде добре. Що буде добре?!.. Усе вже погано! Батька більше немає, а інші члени сім’ї наражаються на смертельну небезпеку! Цього, чи що, мало?!..
Може, саме тому ранній Церкві, яка зазнавала гонінь, і була послана книга Одкровення Іоанна Богослова. За її фантастичними образами стоїть просте послання: усе погано, усе буде ще гірше, але ми вже перемогли! Не намагайтеся зрозуміти кожну деталь. Зрозумійте головне: наше сподівання сильніше за те з чим ми можемо зіткнутися. Навіть коли у всьому світі сподіватися більше немає на що, у дітей Божих залишається надія понад надію, як в їх прабатька Авраама, який «всупереч надії, увірував‚ що стане отцем багатьох народів, за сказаним: “Таке численне буде сім’я твоє”» (Рим. 4:18). Ми і є його сім’я по вірі.
Читаючи Біблію, ми можемо не помітити, як часто в ній герої віри жадали відповіді, шукали розради і не отримували її, але продовжували з надією волати до Господа. Узяти, приміром, книгу псалмів:
- «Помилуй мене, Господи, бо я немічний, і зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої. І душа моя дуже стривожена. А Ти ж, Господи, доки?» (6:3-4).
- «Чому Ти, Господи, стоїш далеко і не являєш Себе в час скорботи?» (9:22).
- «Доки, Господи, забуватимеш мене до кінця? Доки відвертатимеш лице Твоє від мене? Доки носитиму думи мої в душі моїй і скорботи в серці моїм день і ніч? Доки буде підноситися ворог мій наді мною?» (12:2-3).
- «Боже, Боже мій! Нащо Ти покинув мене? Далекі від спасіння мого слова плачу мого» (21:2).
На ці питання немає відповіді. Тому, хто ставить їх, не потрібне пояснення – він і без нас часто знає правильні слова. Але жодні слова не замінять справжнього співчуття або хоч би простого співчуття – нехай навіть безмовного. Так, коли «почули троє друзів Іова про всі ці біди, які осягли його… піднесли голос свій і заридали; і роздер кожен верхній одяг свій, і кидали порох над головами своїми до неба. І сиділи з ним на землі сім днів і сім ночей; і ніхто не говорив йому ні слова, тому що бачили, що страждання його дуже великі» (Іов 2:11-13). Заговорити – гірше, що вони могли зробити. «О, якби ви тільки мовчали! це було б поставлено вам за мудрість», – скаже страждальник згодом (13:5).
Отже, коли звучить нетерпляче: «Де ж наші доблесні апологети? Нехай дадуть нам відповідь за Бога! Чи не в цьому призначення апологетики – давати відповідь?» – доводиться пояснювати: ні, не в цьому. Ми усі, апологети зокрема, покликані до готовності лагідно і благоговійно дати відповідь (грец. – apologіa) «всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1Пет. 3:15). Апологетика немислима поза цим сподіванням. Вона не створює віру, вона допомагає усвідомити безглуздя невірства.
Віра ж – зовсім не те ж саме, що розуміння. Вона – «є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Саме вона і дозволяє нам сподіватися понад надію. Адже ми навіть не знаємо, чи є наша миттєва, безпосередня надія тим самим, на що слід сподіватися, або ж у Бога зовсім інші плани. «Бо ми спаслися в надії. Надія ж, коли бачить, не є надією; бо коли хто бачить, то чого йому і надіятися? Але, коли надіємось на те, чого не бачимо, тоді чекаємо в терпінні. Також і Дух підкріплює нас у немочах наших: бо ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8:24-26).
У цьому світі ми усі – переселенці і біженці, мандрівники і прибульці (1Пет. 2:11). Але, навіть проходячи долиною смертної тіні, ми пам’ятаємо, що в нас є Пастир, Який пройшов тут раніше за нас, і можемо упевнено йти за Ним. «Ми ходимо вірою, а не видінням» (2Кор. 5:7). Як вже говорилося, бачити – не те ж саме, що вірити; а ось вірити – це все одно, що бачити. І тому всякий, хто думає, що бачить – сліпий. Той же, хто вірує – блаженний!
