Вищезгадані аспекти гідної слави (явленої в творінні, в одкровенні і у втіленні), цнотливості (гармонії тіла, розуму і духу) і добродіяння (прояви віри, надії і любові) були в найвищій мірі сукупно представлені в особі Ісуса Христа – Божого Помазаника. І, ввіряючи Своїх послідовників Отцю, Учитель просить Його зберігати і направляти їх. Щоб, як Син був тілом Отчим, втіленням Творця у творінні, так само і вони стали тілом Сина – Божою присутністю в цьому світі.
«Після цих слів Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа.
Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого – славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу. Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе. Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене.
Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них. Я вже не в світі, та вони в світі, а Я до Тебе йду. Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми. Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб збулося Писання. Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну» (Від Іоанна 17:1-13).
Лейтмотив цього тексту – прославляння. Отець прославить Сина; Син прославить Отця; Отець, прославить тих, кого Він дав Синові.
У світі, підвладному гріху, прославляння сприймається як щось чуже. Чому це я зобов’язаний когось славити?.. Втім, певна доля істини в такій заяві є. Адже справжнє прославляння, дійсно, несумісне із словом «повинен». Ніщо з того, що робиться з примусу, не може бути славним!
Вникнути в суть цього поняття буде простіше, якщо абстрагуватися від релігійного контексту. Славити, віддавати хвалу – означає захоплюватися чимось, виражати радість. Сповнившись почуттів, важко утриматися і не вигукнути про себе або вголос: «Вау!», «О це так!»
Спостерігаючи захід, ми захоплено вимовляємо: «Краса!» Яка мета цього висловлювання? На дифракцію і дисперсію світла в атмосфері наші слова ніяк не впливають. Та і динаміка заходу не поміняється, якщо ми промовчимо. Але наш захват від самого видовища виявиться неповним.
Коли майстерно приготована страва приносить нам задоволення, ми обов’язково скажемо: «м-м-м-м, смакота!» Від того, що ми похвалили пригощання, ні склад, ні якість продуктів не змінилися. Але чи можна повною мірою насолодитися трапезою, не похваливши її?
Звичайно, я можу в гостях утішно відізватися про пригощання, бажаючи догодити хазяйці в надії, що мене знову запросять. Але це буде лукавством, а не прославлянням. Справжнє прославляння виражається в щирому захваті, від якого важко утриматися. Ми захоплюємося чимсь не тому, що повинні, а тому, що така наша природа. Ми створені, щоб славити те, що дається нам Господом, і, тим самим, – Його Самого, Який дає усе це.
І це не все. За нашою схильністю віддавати хвалу стоїть щось більше. Ми створені за образом і подобою Божою. І властивість вихваляти усе, що того гідне – атрибут Самого Творця. Так, вже в першому розділі книги Буття шестикратно говориться: «І побачив Бог, що це добре» (Буття 1:4, 10, 12, 18, 21, 25). А потім підводиться узагальнюючий підсумок: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре воно» (1:31). Через те і найперші слова людини, записані в Писанні, – це пісня хвали, гімн захвату. Людина славить набутого супутника життя – дар, посланий Творцем.
Саме цей аспект незмінної Божої природи виражений у Христовому обіцянні: «Коли ж прийде Він, Дух істини, … Він прославить Мене, бо від Мого візьме і звістить вам» (Від Іоанна 16:13-14), – і в Його первосвященицькій молитві: «Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе… Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого – славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу» (17:1,4-5).
Раніше буття світу Бог Син перебував у славі Бога Отця. І тепер, коли Христова місія наближається до завершення, прославляння досягає апофеозу своєї повноти. Бог є любов (1Ін. 4), а справжня любов немислима без взаємного захвату! Отець, Син і Дух Святий прославляють один одного у вічності – саме такі стосунки між Ними відповідно до самої Їх божественної суті. Дух прославляє Отця і Сина, Син прославляє Отця і Духа, Отець прославляє Духа і Сина. Всі разом прославляють Один Одного.
Святі називали цю дивну динаміку стосунків Отця, Сина і Святого Духа особливим словом – «перихорезіс». Слово це – складене, і обидві частини нам добре знайомі. Приставка «пери-» означає «навкруги»; нам вона відома за такими словами, як «периметр» або «перископ».
Корінь же «хорео» означає «поступатися місцем»; саме від нього походить слово «хореографія». Проводиться як би аналогія невимовної таємниці Божого буття з певною подобою вічного танцю, де Кожен обертається навколо Інших, постійно поступаючись їм. Адже в цьому суть любові – існувати заради іншого. І через молитву Спасителя; «Я за них благаю … тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них» (17:8-10), – Господь як би залучає і нас у цей захоплений танок любові.
Саме для цього «танцю» ми і були спочатку призначені. Але гріхопадіння порушило його малюнок: кожен почав крутитися навколо самого себе, став центром власного руху. Проте Христос, вселяючись у нас Своїм Духом, відновлює втрачену динаміку. Прославляння знову стає сенсом нашого життя – у сім’ї, у роботі, у співтоваристві дітей Божих.
Замисліться: адже віддаючи Себе в жертву за нас, Син Божий не отримав нічого, чого не мав би раніше! Нічого не потребуючи, Він пішов на це виключно заради нас – щоб залучити нас у цей радісний «танок». «Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну», – каже Він Отцю (17:13). Наша радість досягає повноти лише тоді, коли ми, забуваючи про себе, починаємо обертатися навколо інших. Бо «не добре бути чоловікові одному» (Буття 2:18).
Нерідко запитують: наскільки доцільною була Христова жертва? Невже люблячий Бог не може нас просто простити? Ті, що так кажуть, ще не зрозуміли самої суті любові і прощення. Уявіть собі такий приклад. Я запозичив у когось, хто нещодавно повернувся із США, смартфон. І лише коли, поставивши його на зарядку, почув тріск і побачив дим, згадав: власник попереджав, що надіти на блок живлення перехідник з американської вилки на європейську розетку недостатньо. Перед включенням треба подивитися: в якому положенні стоїть перемикач – на 110 або на 220 вольт? Але, давно звикнувши до універсальних блоків, я про це забув і, у результаті, спалив пристрій. Як же бути?
По справедливості я, що завдав шкоди чужому майну, зобов’язаний відшкодувати збиток. Але чому б добрій людині просто не простити мене? Простити вона мене може, але новий телефон у неї від цього не з’явиться. Прощаючи, власник, по суті, бере відповідальність з відновлення справедливості на себе. Хто б у результаті не зазнав збитків – я, він, або ж ми поділили б витрати порівну, хтось має це зробити, причому повною мірою.
Безкоштовного прощення не буває. Прощаючи когось, ми завжди платимо ціну того, що прощається – фінансову, моральну, емоційну. Беремо «витрати» на себе, хоч би частково. Так само і з любов’ю. Любити людину – означає розділяти з нею її життя. Не лише радощі, але і знегоди, хвороби, скорботу, біль. Саме так і вчинив люблячий Господь, розділивши наші біль і страждання, заплативши ту ціну, яку мали заплатити ми.
Уподібнюючись Христу, нам знову доводиться відновлювати втрачене прабатьками мистецтво божественної хореографії. Ми знову вчимося любити Бога і любити ближнього так, щоб усе в нашому житті оберталося навколо них, а не нас. Якщо ж ми як і раніше стоятимемо на своєму, примушуючи інших крутитися навколо наших потреб і інтересів, нам ніколи не набути справжніх себе. «Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Від Марка 8:35).
Яскравим прикладом життя, що перетворилося на божественний танок на славу Царства, був польський католицький священик Максиміліан Кольбе (1894-1941).
Служіння Кольбе на його батьківщині почалося, коли Польща в 1918 році набула незалежності. Неподалік від Варшави він заснував на порожньому місці монастир Непокалянув. Але це було не місце самоти і відходу від людей, а центр служіння людям. Сьогодні під монастирем ми часто маємо на увазі певну обитель, куди ті, хто шукає духовного спокою, віддаляються від світу. Непокалянув же був цілим підприємством. При ньому активно діяли шевські, столярні, швацькі і слюсарні майстерні, склади, семінарія, радіостанція, редакція, друкарня, пожежна команда, автопарк, залізнична станція і навіть невеликий аеродром. Щоденний наклад газет, що випускався в монастирі, складав 230000 екземплярів, а щомісячних журналів – понад мільйон. Кожен насельник в обителі був зобов’язаний опанувати якусь спеціальність. У монастирі були свої льотчики, машиністи, журналісти, радисти, водії, столяри, слюсарі, кравці.
У 1930-х роках Кольбе здійснив низку місіонерських подорожей у Китай і Японію. Японська влада готова була виділити для спорудження подібного монастиря будь-яке місце в місті Нагасакі, але він вибрав найбільш нелогічне – на околиці, за пагорбом. І коли в 1945 році при атомному бомбардуванні місто було знищене, монастир не постраждав. Сам Кольбе нічого знав про майбутню трагедію, але місце, яке вказав йому Господь, стало притулком для її жертв.
Втім, сам о. Максиміліан цього вже не застав. Початок війни він зустрів у Непокалянуві. Із самого початку розділу Польщі монастир перетворився на притулок біженців, у тому числі – 2000 євреїв, що ховалися від нацистів. Була налагоджена підпільна допомога потребуючим за межами обителі, продовжувала нелегальну роботу радіостанція.
Через півтора роки, 17 лютого 1941 р., Кольбе був заарештований, а 28 травня його відправили до Освенціму. Але і там він продовжував свою пастирську діяльність – утішав, хрестив, сповідував, пошепки звершував богослужіння. Він попросив відвести йому найбрудніше місце – біля дверей, щоб завжди мати можливість благословляти винесення тіл померлих в’язнів.
У липні з блоку зник арештант (пізніше з’ясувалося, що потонув у вигрібній ямі). У покарання за цю передбачувану втечу нацисти прирекли десять випадковим чином вибраних ув’язнених на голодну смерть. Один з них розридався, кажучи: «Невже я більше не побачу дружину і дітей? Що ж тепер з ними буде?» Тоді Кольбе вийшов і шеренги ув’язнених і запропонував себе в обмін.
Помираючи з голоду і обезводнення, Кольбе продовжував підтримувати товаришів за нещастям. Вони проводили час у піснях і молитвах. За два тижні він і троє інших смертників були ще живі. Тоді 14 серпня 1941 року їм була зроблена смертельна ін’єкція фенолу.
Життя Максиміліана Кольбе було наповнене сенсом, бо воно була танком прославляння. Центром його обертання був Бог.
Прикладів тому – множина і в наші дні. У березні 2020 р. весь світ облетіло повідомлення про 72-річного священика з Бергамо Джузеппе Берарделі, хворого на COVІD-19. Люблячі парафіяни купили для свого пастиря і відправили до клініки апарат штучної вентиляції легенів. Але той, жертвуючи собою, віддав його незнайомому молодому пацієнтові.
Під час цього ж спалаху вірусної епідемії десятки священиків і десятки лікарів добровільно віддали свої життя, допомагаючи жертвам ще маловідомої недуги. Показовим було повідомлення про молоду медсестру, яка померла від обезводнення і виснаження через те, що вона декілька днів підряд без відпочинку доглядала хворих в умовах гострої нестачі медперсоналу.
Любов – це не те, що отримуєш, а то, що віддаєш. Робити ближнього центром власного обертання – це і є приклад, показаний нам Христом. «Любов пізнали ми з того, що Він поклав за нас душу Свою: і ми повинні класти душі свої за братів» (1Ін. 3:16). Господь залучає нас до Свого божественного танка прославляння, танка справжньої радості. Радості, яку не в силах забрати ні епідемія, ні війна, ні хвороба, ні навіть смерть. З радістю і упевненістю ми проходимо через страждання і скорботу, бо раніше нас цим шляхом вже пройшов Ісус – Начальник i Виконавець нашої віри (Євр. 12:2).
