Ключове поняття у фільмі Майкла Хофмана «Імператорський клуб» («The Emperor’s Club», 2002) – virtue: честь, порядність, гідність, цнотливість. Сьогодні, на тлі загального прагнення до комфорту і успіху, воно не дуже популярне. Але фільм учить: саме virtue педагог має в першу чергу закладати у своїх підопічних. Без морального стрижня і ерудиція, і благополуччя, і досягнення успіху – лише ілюзія. Адже найцінніше не те, чого ми досягнемо в цьому житті, а те, що залишимо після себе, що передамо наступним поколінням.
Наші діти, наші учні, – ті, хто піде за нами, – дивляться на нас. І їх, як людей, формує не стільки наші успіх або благополуччя, скільки наш приклад. Вони бачать, які ми насправді. Решта – неважливо. Недаремно до згаданих вище слів розради: «Не турбуйтесь ні про що…», – Павло додає: «…що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне слави, що тільки чеснота й похвала, про те помишляйте» (Флп. 4:8). Апостол вказує на необхідність постійно пам’ятати про найбільш важливі аспекти формування особистості.
У першу чергу, слід помишляти про те, що має істинну гідність. Про те, що не просто славне, але гідне слави.
Що найчастіше спадає на думку, коли ми роздумуємо про славу? Влада? Військові звитяги? Успіх? Достаток? Здоров’я? Так, дещо з цього списку може бути гідне нашої вдячності Творцеві. Але чи завжди це відображає саме Його славу? Писання говорить про три аспекти Божої дії в нашому житті, які гідні слави.
По-перше, слава Божа відкривається нам у самому творінні. «Небеса повідають славу Божу», – проголошує псаломщик (Псалом 18:2). «Дві речі наповнюють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми роздумуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені», – писав Еммануїл Кант.
Дійсно, поглядаючи на небеса, ми вражаємося тому, наскільки славний Господь, Який усе це створив. Тільки подумайте: якою б великою не була наша планета, Сонце стократно перевищує її в розмірі. Але у вселенському масштабі Сонце – досить маленька зірка, яких мільярди. Дух захоплює від цієї величі! «Коли погляну на небо – діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним?» (Псалом 8:4-5).
– Тепер ви бачите, що з погляду астрономії людина є незначною, – завершив одного разу лекцію астроном-атеїст.
– Професоре, – заперечив йому Кант, – ви забули найголовніше: саме людина є астрономом.
По-друге, слава Божа явлена людині через Його одкровення. Господь не залишає нас у невіданні про Свій задум і про наше в ньому призначенні. «Семикратно кожного дня я прославляю Тебе за суди правди Твоєї» (Псалом 118:164).
Наївні гордівники вважають, що Божий закон поневолює і обмежує нас. Насправді ж, саме розуміння вищого сенсу буття і нашої ролі в ньому дає справжню свободу! Перша заповідь Декалогу свідчить: «Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм» (Вих. 20:2-3). Тобто, основою вірності Богу спочатку служить не страх перед покаранням, а розуміння того, що Він – Єдиний, Хто звільняє, а не поневолює. І в цьому – мета одкровення, довіреного Божому народу: «Оголосіть свободу на землі всім жителям її» (Лев. 25:10).
Нарешті, Божа слава явлена в Його втіленні: «І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:14). Грецьке слово, перекладене як «вселилося», буквально означає: розділило з нами нашу обитель, розташувалося серед наших осель; у контексті кочового минулого Ізраїлю – поставило Свій намет серед наших. Саме в нашому стані – будь то польовий кемпінг або міський квартал – оселилося Передвічне Слово, і запропонувало нам стати співучасниками Його слави!
Далі апостол закликає міркувати про те, що цнотливо. І це – теж не найпопулярніше в наші дні поняття: «цілісність мудрості», правильний баланс цінностей і пріоритетів. Приклад тому – останнє прохання апостола, звернене до свого учня Тимофія: «Коли підеш, принеси фелон (накидка, плащ), який я залишив у Троаді в Карпа, і книги, особливо шкіряні» (2Тим. 4:11,13).
Павло передбачливо просить принести йому плащ, бо наближаються холоди. Він – супротивник «самовільної смиренномудрості», що виражається у виснаженні тіла (Кол. 2:23). Не в меншій мірі він піклується і про свій розум, тому просить захопити книги. Причому йому важливі «книги шкіряні» – тексти Священного писання. Цей баланс турботи про тіло, про розум і про дух демонструє суть істинної цнотливості. Той, хто дозволяє уникати крайнощів показного благочестя, бездумної легковажності чи втрати основи життя.
На довершення ж усього нам належить міркувати про те, що доброчесне – «що гідне слави». І це поняття також має три основні прояви, про яких сказано: «Нині ж перебувають ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов» (1Кор. 13:13).
Віра – це як би міст між тим, що нам вже відомо, і нашими очікуваннями. «Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Які б випробування – хвороби, війни, втрати – не підстерігали нас, ми покладаємося і сподіваємося не на видиме миттєве, а на те нескороминуще, в яке віримо. Бачити – не те ж саме, що вірити. Але вірити – це все одно, що бачити!
Утримати тимчасове – не в наших силах. Але фундамент нашого сподівання – у незмінному. «Бог, даючи обітницю Авраамові, оскільки не міг ніким вищим клястися, клявся Самим Собою, кажучи: “Істинно благословляючи, благословлю тебе і, розмножуючи, розмножу тебе”. І так Авраам, завдяки довготерпінню, одержав обіцяне. Люди клянуться вищим, і клятва на запевнення закінчує всяку суперечку їхню. Тому і Бог, бажаючи істотніше показати спадкоємцям обітниці незмінність Своєї волі, вжив клятву, щоб у двох непохитних речах, у яких Бог не міг говорити неправду, тверде утішення мали ми, що прийшли взятися за подану надію, яка для душі є неначе якір безпечний і міцний» (Євреїв 6:13-19).
Якщо продовжити аналогію віри з мостом, то надія являтиме опори, на яких цей міст утверджується. Підставою ж усієї «конструкції» служить любов. «Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне» (1Кор. 13:8). Адже коли невидиме стане видимим, розділене – єдиним, а невідоме – очевидним, потреби у вірі і надії не залишиться. Любов же – нескороминуща чеснота, бо вона – суть Самого Бога.
Саме любов має бути нашим головним покриттям – тим, що люди могли б передусім бачити в дітях Божих. «Отже, вдягніться, як обрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, поступаючись один одному і прощаючи взаємно, коли хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви. Більш за все вдягніться в любов, яка є сукупністю довершености. І нехай панує в серцях ваших мир Божий, до якого ви й покликані в одному тілі, і будьте вдячні» (Кол. 3:12-15).
Як бачимо, кожна з цих трьох характеристик (гідний слави, цнотливий, доброчесний) сама по собі трьохскладова. У них, як у кристалі, відбивається образ триєдиного Бога – Отця, Сина і Святого Духа. Саме тому, якщо ми будемо, передусім, роздумувати про те, що гідне слави, цнотливе і доброчесне, – то, відповідно до обіцяння, «мир Божий, який перевищує всякий розум, збереже серця ваші й помисли ваші в Христі Ісусі».
Мир Божий, справжній шалом, дозволить нам преображатися в образ Христовий, формувати справжній характер, гідний наслідування. Тільки тоді ми зможемо з чистим сумлінням сказати своїм дітям і своїм учням: «Ставайте подібні мені, як я Христу» (1Кор. 4:16). Немає нічого іншого, що, накопивши за час цього життя, ми могли б передати їм у вічності.
