ЛІТЕРАТУРНА СВОЄРІДНІСТЬ ТЕКСТІВ
Усі чотири Євангелії ставлять на початок Ісусових діянь постать Йоана Хрестителя і зображують його як такого, що торував шлях для Ісуса. Святий Лука заклав поєднання обидвох постатей і їхнього післанництва в історії дитинства. Вже в зачатті і в народженні Ісус і Йоан приналежні один одному.
Перш ніж звернутися до змісту текстів, треба коротко схарактеризувати їхню літературну своєрідність. У апостолів Матея і Луки по-різному поєднані події дитинства Ісуса зі словами Старого Завіту. Матей щоразу вказує читачеві на відповідні цитати зі Старого Завіту; Лука теж говорить про події словами Старого Завіту, натяками, які часто можуть видаватися випадковими, не завжди бути доказовими, та в цілому вони все ж, безсумнівно, формують полотно тексту.
Виглядає так, що в основі Євангелія від Луки лежить єврейський текст; на це вказує те, що у всьому описі є багато семітизмів, які для нього, як правило, не є типовими. Своєрідність 1 і 2 розділів Євангелія від Луки треба розуміти, виходячи з ранньоюдейської літератури. Йдеться про «геггадський мідраш», тобто про викладення подій на письмі у формі розповідей. Літературна схожість беззаперечна. І все ж ясно, що історія дитинства від Луки належить не до раннього юдейства, а якраз до раннього християнства.
Ба більше, тут розповідається історія, викладена у Письмі; і навпаки, що Письмо хотіло б висловити – стає очевидним лише через цю нову історію. Це історія, яка цілковито виходить зі слова, і лише вона надає слову повного значення, якого досі не можна було збагнути. Не тільки ілюстрацією старих слів, а дійсністю, на яку чекали слова. В самих словах її годі було розпізнати, але слова набули свого повного значення через подію, в якій вони стали дійсністю.
Якщо це так, то виникає запитання: звідки євангелісти Матей і Лука знають розказану ними історію? Що є її джерелом? З цього приводу Йоахим Ґнілка справедливо каже, що йдеться, очевидно, про сімейні традиції. Лука принагідно вказує, що до його джерел належить сама Марія, Мати Ісуса, особливо, коли він у вірші (2:51) говорить, що Його Мати зберігала всі ці слова у своєму серці (пор. також: Лк. 2:19). Лише вона змогла розповісти про подію Благовіщення, яка не мала за свідка жодної людини.
Звичайно, сучасна «критична» екзеґеза розглядатиме такі зв’язки як наївно вигадані. Але чому не могло б бути такого передання, яке б зберігалося у найтіснішому колі і при цьому було б по-богословськи укладеним? Чому Лука мав би вигадати вислів про збереження слів і подій в серці Марії, якби для цього не було б жодного конкретного приводу? Чому він мав би говорити про її «роздумування» над словами (2:19; пор.: 1:29), якби нічого про це не знав?
Я б додав, що так пояснюється також пізня поява передусім марійських передань – через стриманість Матері і її оточення: святі події ранніх років її життя не могли стати публічним переданням, поки вона ще жила.
Отже, підсумуймо: євангелісти Матей і Лука, кожен по-своєму, хотіли не так розповідати «історії», як написати історію, справжню історію, що відбулася, правдиву, розтлумачену зрозумілу історію, виходячи зі Слова Божого. Це також означає, що йдеться не про всеохопну розповідь, а про виділення того, що було важливим у світлі слова і для майбутньої християнської громади. Історії дитинства – це розтлумачена і з погляду тлумачення написана концентрована історія.
Між тлумаченим Словом Божим і тлумаченою історією є взаємний зв’язок: Слово Боже повчає, що в подіях є «історія спасіння», яка стосується усіх. А самі події розкривають, зі свого боку, Слово Боже і дозволяють пізнати реальну дійсність, приховану в окремих текстах.
У Старому Завіті є слова, які ще, так би мовити, залишаються без господаря. Маріус Райзер звертає в зв’язку з цим нашу увагу на текст Іс. 53. Його можна співвіднести до тієї чи іншої особи, навіть до пророка Єремії. Але істинний власник текстів ще змушує на себе чекати. Лише коли він з’явиться – слово набуде свого повного значення. Ми побачимо, що подібна ситуація (Іс. 7:14) стосується слів, які ще чекають на конкретну постать.
Ранньохристиянське написання історії полягає також якраз у тому, що воно дає цим словам, що перебувають в очікуванні своїх власників. Із цього зв’язку між очікуючим словом і пізнанням його власника, що тепер з’явився, утворилася типово християнська екзеґеза, яка є новою і все ж залишається цілком вірною початковому слову Письма.
СПОВІЩЕННЯ ПРО НАРОДЖЕННЯ ЙОАНА
Після основоположних роздумів настав час послухати самі тексти. Тут ми маємо справу передусім з двома характерно різними і все ж дуже близькими групами розповідей: з народженням і дитинством Йоана Хрестителя та Благовіщенням і народженням Ісуса як Месії від Марії.
Історія Йоана має особливо глибокі корені в Старому Завіті. Захарія є священиком зі священичого роду Авії. Єлисавета, його жінка, також священичого походження: вона походить з роду Аарона (пор.: Лк. 1:5). За старозавітнім правом служба священиком пов’язана з приналежністю до роду синів Аарона і Леві. Отже, Йоан Хреститель є священиком. У ньому священство Старого Союзу спрямоване до Ісуса; воно вказує на Ісуса, сповіщає Його післанництво.
Мені видається важливим, що все священство Старого Союзу в особі Йоана Хрестителя стає пророцтвом Ісуса, отже, – з його богословсько-духовним апогеєм, псалмом 118, – вказує на Нього, присвячує себе Йому. Якщо одновимірно виставити протилежність між старозавітнім культом жертви і духовною Службою Божою Нового Завіту (пор.: Рим. 12:1), то ця лінія і внутрішня динаміка старозавітнього священства, яке є дорогою до Христа не лише в Йоанові, а й у розвитку священичої духовності, позначеної псалмом 118, може виглядати хибною.
У напрямку внутрішньої єдності обидвох Завітів вказує також характеристика Захарії та Єлисавети в наступному вірші Євангелія від Луки (1:6). Про обидвох сказано, що вони жили так, як вважалося праведним в очах Божих і в усьому суворо дотримувалися установлених приписів Господа. При ознайомленні із постаттю святого Йосифа нам стає зрозумілішим означення «праведний», в якому узагальнена вся побожність Старого Союзу. «Праведними» є люди, які живуть правильно, дотримуючись вказівок Закону, люди, які зі своєю правильністю ідуть своєю дорогою згідно з об’явленою волею Божою і створюють простір для нового діяння Господа. В них Старий і Новий Завіти переходять один в одного, об’єднуються в одну-єдину історію Бога з людьми.
Захарія входить у храм, у приміщення святині, тоді як народ перебуває за її стінами – і молиться. Якраз година вечірньої жертви, під час якої він кладе ладан на розжарені вуглини. Пахощі ладану, що здіймаються вгору, є символом молитви: «Нехай моя молитва стане перед тобою, мов кадило; здіймання рук моїх – немов вечірня жертва», – читаємо у Пс. 141:2. Книга Одкровення так зображає літургію Неба: чотири живі істоти і двадцять чотири старших мали «кожен гуслі і келихи золоті, повні тиміяну, що є молитви святих» (Одк. 5:8). У цій годині, коли поєднуються небесна і земна літургія, священикові Захарії з’являється «ангел Господній», ім’я якого до часу не називається. Він стоїть з правого боку від вівтаря всепалення (Лк. 1:11). Ерік Петерсон так описує подію: «Це була південна сторона вівтаря. Ангел стоїть між вівтарем і семисвічником. З лівої північної сторони вівтаря стояв стіл із виставленими хлібами» (Lukasevangelium. – С. 22).
Місце і година – святі: новий крок історії спасіння цілком належить до системи божественного союзу від Синаю. В самому храмі під час літургії розпочинається щось нове: внутрішня безперервність Божої історії виступає найсильніше. Це відповідає закінченню Євангелія від Луки, де Господь, Який підноситься до Неба, дає вказівки повертатися в Єрусалим, щоб там прийняти дар Святого Духа і звідти нести Євангеліє у світ (пор.: Лк. 24:49-53).
Але передусім ми повинні збагнути відмінність між провіщенням Захарії про народження Йоана Хрестителя і провіщенням Марії про народження Ісуса. Захарія, батько Йоана Хрестителя, є священиком і він отримує послання у храмі, під час своєї літургії. Походження Марії не вказано. До неї був посланий Богом архангел Гавриїл. Він входить в її дім у Назареті – в місті, невідомому для Святого Письма; в дім, який ми, напевно, мали б уявляти собі дуже скромним і дуже простим. Протилежність обох сценаріїв не могла бути більшою: священик – храм – літургія, з одного боку; невідома юна жінка – невідоме містечко – невідомий приватний будиночок – з іншого. Знаком нового союзу є покора, втаємниченість – знак гірчичного зерна. Син Божий приходить у бідності. І те і друге належать до одного цілого: глибока безперервність в історії Божих діянь і новизна загадкового гірчичного зерна.
Повернімося до Захарії і до сповіщення послання про народження Хрестителя. Обітниця здійснюється в контексті старого союзу не тільки щодо місця. Все, що тут говориться і відбувається, просякнуто словами Святого Письма так, як ми нещодавно роздумували. Лише тепер слова через нові події набувають свого повного змісту, і навпаки: події мають непроминаюче значення, адже ідуть від слова, є сповненим словом. Дві старозавітні текстові групи зливаються тут в одну нову єдність.
Тут є і споріднені історії обітниці народження сина від безплідних батьків, який з’являється якраз так, наче подарований самим Богом. Передусім це народження Ісаака, спадкоємця обітниці, яку Бог подарував Авраамові: Господь «каже: ‘Я вернуся за рік о цій порі, й Сара, твоя жінка, буде мати сина…’ Авраам же й Сара були старі, дожили пізніх літ, і в Сари перестало бувати, що звичайне в жінок. Тож і засміялася Сара, кажучи сама до себе… Господь сказав до Авраама: ‘Чого ж сміялася Сара?.. Хіба для Господа є щось трудне?’» (Бут. 18:10-14). Тісно спорідненою є також історія про народження Самуїла. Ханна, його мати, була неплідною. На її пристрасну молитву священик Елі пообіцяв їй, що Бог виконає її просьбу. Вона завагітніла і посвятила свого сина Самуїла Господеві (пор.: 1 Сам. 1).
Йоан Хреститель так само стоїть у довгій шерензі тих, які народилися від безплідних батьків через чудесне втручання Бога, для Якого немає нічого неможливого. Через те, що він таким особливим способом походить від Бога – він цілком належить Богові і тому є цілком у розпорядженні людей, щоб привести їх до Бога.
Коли про Йоана мовиться, що він не буде пити «вино і хмільні напої» (пор.: Лк. 1:15), то тим самим вказано, що він належить до священичої традиції. «Про священиків, які посвячені Богові, сказано: ‘Коли треба буде вам входити в намет зборів, то вина й п’янких напоїв не пийте, ні ти сам, ні сини твої з тобою, бо помрете: установа це віковічна для ваших поколінь’ (Лев. 10:9)». (Stöger. Das Evangelium nach Lukas. – C. 31). Йоан, який з материнського лона сповнений Святим Духом (пор.: Лк. 1:15), так само завжди живе в «наметі зустрічі», є священиком не лише в певні миті, а всім своїм єством, і так провіщає нове священство, яке з’явиться з Ісусом.
Як і низка текстів, взятих з історичних книг Старого Завіту, пророчі тексти із Книг Малахії і Даниїла теж передають розмову ангела із Захарією.
Послухаємо спочатку Малахію: «Ось Я пошлю вам Іллю пророка перед приходом дня Господнього великого і страшного. І він наверне серце батьків до дітей і серце дітей до батьків» (3:23-24). «Оце Я посилаю гінця Мого, й він приготує дорогу передо Мною, і Господь, що ви Його шукаєте, прийде негайно у храм Свій. Ангел союзу, що ви його бажаєте, – ось, він іде, – говорить Господь сил» (3:1). Післанництво Йоана пояснюється постаттю Іллі: він – не Ілля, але він іде в дусі і силі великого пророка. Оскільки в своєму післанництві він сповнює очікування, Ілля повернеться і очистить народ Божий і наново підніме, приготує його до приходу самого Господа. Отже, Йоан, з одного боку, стає в ряди пророків, і водночас припіднятий над ними, оскільки Ілля, який знову приходить, торує шлях для приходу самого Бога. Так непомітно в цих текстах ідентифікується постать Ісуса, Його прихід із приходом самого Бога. В постаті Ісуса приходить сам Господь і тим самим надає історії її кінечного спрямування.
Пророк Даниїл є другим пророчим голосом, який стоїть на задньому плані нашої історії. Лише в Книзі Даниїла зустрічається ім’я Гавриїла. Цей великий Божий післанець з’являється пророкові, «під час вечірньої жертви» (Дан. 9:21), щоб принести звістку про майбутню історію вибраного народу. На сумнів Захарії Божий післанець відкриває себе як «Гавриїл, що стоїть перед Богом» (Лк. 1:19).
У Книзі Даниїла до одкровень, які передає Гавриїл, належать таємничі числа про лиха, що грядуть, і про час остаточного порятунку, провістити який посеред усіх печалей є, власне, завданням архангела. Цими зашифрованими числами знову і знову переймалася як юдейська, так і християнська думка. Особлива увага приділялася при цьому обітниці 70 тижнів, що «призначено для твого народу і твого святого міста.., поки не буде приведено вічну справедливість…» (Дан. 9:24). Рене Лаурентін спробував показати, що історія дитинства в Євангелії від Луки слідує точній хронології, за якою від провіщення Захарії до представлення Ісуса у храмі повинні були пройти 490 днів, отож 70 тижнів по 7 днів (пор.: Struktur und Theologie. – C. 56-57). Чи Лука свідомо вибудував таку хронологію – питання залишається відкритим.
У розповіді пророка Даниїла про появу архангела Гавриїла в годину вечірньої жертви слід побачити обітницю вічної справедливості, що входить у свій час. Так нам наче сказано: час сповнився. Прихована подія, якій не йняла віри уся світова людність і яка відбулася під час вечірньої жертви Захарії, насправді позначає есхатологічну годину – годину спасіння.
