Багато років тому в одному селі на півдні Франції жили бідняк і багатій. Багач веселився, розважався й не думав про смерть. А злидар тим часом жив надією, що після смерти йому буде ліпше, оскільки на землі жилося тяжко. Та смерть не робить жодної різниці між багатим і бідним. Тож сталося так, що багатій і бідняк померли одного дня.
Зустрілися вони дорогою на небо. Мандрували поряд, один біля одного. Багач був товстий і з великим трудом рухався вперед: упродовж свого життя він жодного разу не ходив такими крутими стежками. Для таких мандрівок він використовував воза. Отож багач ішов дуже повільно, сильно пітніючи. Злидар, натомість, був худий і спритний, ішов швидко, бо звик ходити під гору. Таким чином, він перший прийшов до небесної брами. Однак не посмів постукати, тож сів біля брами, думаючи: «Зачекаю на відважного багача, який, без сумніву, постукає».

Минуло чимало часу, перш ніж багатій дійшов до небесної брами. Він постукав, але, оскільки ніхто не вийшов, розгнівався й почав лаятися і кричати. А ще бив кулаками в браму, а потім навіть копнув її.
Почувши цей галас, до брами поквапився св. Петро. Перед брамою він побачив бідняка і багатія і, вказавши пальцем на останнього, промовив: «О, я добре знаю тебе. Хвилину тому ти зчинив тут пекельний галас, бо тобі не хотілося трошки почекати!»
Почувши ці слова, багач сильно зашарівся і знову хотів запротестувати, але суворий погляд Петра змусив його замовкнути й пошкодувати про своє нахабство.
Святий Петро, звертаючись до обох, сказав: «Зайдіть поки що до приймальні, а там побачимо».
Багатієві бажання
Обидва чоловіки ввійшли до великої приймальні, в якій було багато дверей.

Святий Петро знову озвався: «Відпочиньте трохи після довгої мандрівки, але використайте час для того, щоб подумати над тим, як тут житимете. Коли я повернуся, скажете мені, яким бачите це своє майбутнє життя, але пам’ятайте: все буде так, як забажаєте. А отже, добре подумайте, перш ніж говорити, бо потім вже не можна буде нічого змінити».
Застерігши так прибулих, св. Петро вийшов. Через деякий час він повернувся і запитав: «Чи ви добре подумали? Кажіть, які маєте бажання!»
Першим, звичайно ж, почав говорити багатій. Він нахабно закричав: «Дайте мені розкішний замок з чистого золота, такий, якого немає навіть в імператора.

А потім щодня приносьте мені мої улюблені страви: макарони з грудинкою і яйцями, печеню з дикого кабана, свіжий салат і шоколадний торт. Питиму вино, а ще не забувайте про каву! Також мені буде потрібний золотий, оббитий шовком трон, на якому я сидітиму цілий день. Окрім того, щодня хочу читати газети, бо мушу знати, що діється на землі».
Святий Петро жалісливо подивився на багача й запитав: «Нічого іншого не бажаєш?»
«О, так, я забув про найважливіше: мені також, певна річ, потрібно багато грошей, ущент заповнені ними сейфи. І золото в злитках, бо не знаю, який тут курс!»

«Матимеш усе, – сказав св. Петро. – А тепер ходи зі мною».
Сказавши це, апостол відчинив одні з багатьох дверей і завів багача до прекрасного замку, в якому все було зроблено відповідно до його бажань, а навіть ще краще.
А де пекло?
Багатій сів на трон, з’їв смачні улюблені страви, порахував гроші, оглянув коштовності й відчув себе щасливим і задоволеним. Святий Петро замкнув важким залізним ланцюгом двері замку й пішов геть.
Минуло три роки, потім – сім і нарешті – дванадцять. А після цього – ще двадцять, п’ятдесят і врешті сто.
За цей час багачеві все страшенно набридло – і замок, і страви, і трон, і гроші. Він уже віддавна не читав газет, оскільки те, що діялося на землі, більше його не цікавило: не міг туди повернутися, а всі, кого знав, уже давно повмирали. Не знав також, що робити з грошима, адже не мусив нічого купувати, страви перестали йому подобатися, і навіть замок більше не викликав у нього захоплення. Сидів сумний й жалівся. Але ніхто не чув його скарг і плачів.

Урешті-решт, через тисячу років, св. Петро зняв з воріт ланцюг і ввійшов до замку. «Як почуваєшся тут?» Багатій прошив святого лютим поглядом: «Ти ще маєш нахабство запитувати, як я почуваюся в цьому замку? Як тут можна витримати впродовж тисячу років? Ніхто не приходить. То все неправда, що ви розповідаєте про свій рай і вічне щастя! То все вигадки!»
Почувши це, св. Петро глянув на нього й сказав: «Гадаєш, що ти на небі? Ні, ти в пеклі! Сам хотів сюди потрапити!»
«Цього не може бути, це не пекло! Де чорти з вилами, де розпечені кліщі? А де пекельний вогонь?»
Святий Петро відповів: «Так було колись. У ті часи грішників спалювали живцем або варили в диявольських діжках. Але ті методи вже застаріли. Повір мені, ти перебуваєш у пеклі!»
І тоді багач почав плакати й голосно схлипувати. Але св. Петро знову замкнув двері ланцюгом і пішов геть. Минуло сто років, потім – ще сто… Багатієві здавалося, що час зупинився, бо минав страшенно повільно. Ніхто на землі навіть не може собі цього уявити. Коли знову минула тисяча років, св. Петро зняв ланцюг і ввійшов до замку.
«О, святий Петре, я так сильно чекав на тебе! Чи мушу залишитися тут навіки? А як довго триває вічність?»
«Вічність почнеться, коли мине десять тисяч років!»
Дірка в даху
Багач гірко заплакав. Святий Петро порахував його сльози й – оскільки мав добре серце – відчув до нього жаль, а тому сказав: «Там, на піддашші, є маленька кімната, з якої – якщо станеш навшпиньки – крізь дірку в даху зможеш побачити клаптик неба».

Святий Петро відвів багатія до цієї кімнатки, і той, зіп’явшись навшпиньки, побачив зорі в усій своїй красі, а також ангелів і святих, і Бога в славі. «Скажи мені, – промовив якоїсь миті, – хто сидить так близько біля Бога? Ах, як я хотів би бути на його місці!»
Святий Петро відповів: «То бідняк, який прийшов сюди разом з тобою. Коли я запитав його, чого він прагне, сказав мені, що лише хоче бути якнайближче до Бога. І його бажання здійснилося, так само, як твоє».
Промовивши це, св. Петро покинув багатія, який навіть не помітив цього.
Минула тисяча років, а за нею – ще одна. Багатій продовжував стояти навшпиньки в маленькій кімнаті й дивитися на небо крізь дірку в даху.
Суть оповідання
Багатій символічно уособлює того, хто у всякий спосіб насолоджувався життям, при цьому зухвало й несправедливо трактуючи інших, а бідняк – того, хто все це терпів. Смерть зрівнює всіх, і кожен опиняється перед судом. Кожен отримує вирок відповідно до того, яке життя він прожив. Багач просив для себе непотрібних, зайвих речей, а бідняк знав, чого хоче: все життя дбав проте, що найважливіше.
Пекло – це передусім перебування далеко від Бога.
А небо – це перебування поряд з Ним.
Найважливіша справа – не допустити помилки, бо вічність, хоча її і важко собі уявити, ніколи не закінчується.
