Вічне життя – незрозуміле і непривабливе явище для деяких. У пориві натхненної молодості відчайдушні мислителі сміються над ідеєю власної кончини і можливості вічного небуття. Одна людина з повною безстрашністю говорила мені, що після смерті дозволяє викинути своє тіло на смітник, оскільки за тією похмурою межею нічого не існує. Втім, з часом, коли здоров’я стало гірше, коли минула пора буйних гулянок і розваг, я став свідком змін у характері цієї людини. Їй захотілося жити, вона почала цінувати свої довгі дні в престарілій самотності. Отже до старості ідея вічного життя стає привабливішою, я гадаю.
Бажання померти назавжди – плід безконтрольних емоцій і браку досвіду. Саме молодість сміється в обличчя вічності. Одного разу одна молода особа заявила, що вічне життя їй не потрібне. Причина була наступна: «Ось, приміром, я люблю їсти пельмені, – пояснила вона. – І у вічності я буду їсти пельмені. Але це ж вічність – в якийсь момент мені це смертельно набридне!» Дійсно, прагнути до вічного життя заради пельменів не варто, подумав я. Пояснити ж їй «на пальцях», що вічність швидше за все пов’язана з відсутністю не лише матерії (тобто органічних сполук на кшталт пельменів), але і самого часу, – я тоді не зміг. Сподіваюся, вона зрозуміє це, коли перестане бути легковажною.
Втім, пояснити, як може бути таке, щоб не було часу, або як можливо, що у Всесвіту немає початку, я і сам собі не можу. Інша справа з матеріальним світом. Я на сто відсотків переконаний, що життя «по вірі» – це життя, пов’язане з духом. Є життя нашого фізичного тіла і усе, що пов’язане з ним: задоволення, почуття, біль, досвід і т. ін. Є життя нашого духу, яке пов’язане з вищим нашим розумом, високими почуттями, тонкими емоціями. Першочергова мета християнства – донести до людей «радісну звістку», що кожна людина може продовжити своє життя навіть після смерті свого фізичного тіла, зрозуміло, якщо в неї є хоч якісь ознаки духовного життя. Якщо усе, що дороге людині, пов’язане тільки з її тілом і нашим рідним матеріальним світом, то людина помирає зі своїм тілом. Вона не усвідомила себе духовною істотою, не протиставила своє тіло і свій дух. Врешті-решт, вона не повірила в те, що «там на небі щось є». Від вічного життя нас відділяє нікчемно мало – акт віри в надматеріальне, віри справжньої і постійної.
Отже, вічне життя не пов’язане з нашим земним світом. Я цілком допускаю, що після смерті свого фізичного тіла я не відразу потраплю у світ «абсолютного духу», де немає жодних законів. Можливо, на нас чекає проміжна або проміжні «духовні матерії», тимчасові знову ж таки тіла, в яких наш дух знову прагнутиме до сходження до Абсолюту, – до Самого Бога. Для мене це не важливо – важливий факт продовження мого життя, яке вже не буде пов’язане з нашою земною природою. Це навіть цікаво! Навіть серед християн я зустрічаю наполегливе бажання не розлучатися зі своїм тілом. Наприклад, одна дівчина заявила мені, що абсолютно не приймає віру в те, що ті, хто житиме у вічності, не матимуть статі; чоловічої або жіночої. Вона була переконана, що «у вічності» залишатиметься жінкою. Втім, слід додати, що дівчина ця була досить привабливою. Можливо, негарні дівчата не заперечуватимуть проти того, щоб обзавестися у вічності іншим, красивішим тілом. Або навіть взагалі не мати тіла. Навіть формальна логіка може допомогти з уявленням про вічне життя. Якщо в тому світі, де ми житимемо, немає потреби в статевому розмноженні, то немає нужди і в організмах, пристосованих для подібної репродуктивності. Даруйте, безглуздими будуть молочні залози, статеві органи, будова скелета, звички та інстинкти і багато що інше. Зміни «довкілля» вічності можуть бути такими величезними, що, власне, поняття «людина» може сильно трансформуватися. Наприклад, у бік поняття «ангел». Головне – не в тілі, головне – що усередині цього тіла: дух. Тіла змінюються, старіють і зникають у небутті, а дух особи продовжує свій шлях у вічності. У вічності цей шлях має бути не менш цікавим, ніж наш земний шлях.
Багатьох відштовхує від вічності застигле християнське уявлення про те, чим там займатимуться: тільки нескінченно і безупинно «проставляти Бога». Звичайно, я готовий прославляти Бога і це робитиму. Але це – лише частина життя. Життя за визначенням – це наше самовизначення в зіткненні з реальністю буття. Вічне життя – це вічне зіткнення з реальностями буття. Це не може надокучити. Я пам’ятаю той момент у моєму дитинстві, коли уперше замислився про смерть. Пам’ятаю свій переляк, коли раптом уявив, що мене немає. Звісно, страшно, коли уявляєш себе, що лежиш у труні, де і поворушитися не можна. Але ще страшніше стало, коли подумав про своє небуття: «Мене не буде? Як же так?!» Зараз я знаю, що я буду. Нехай усі навколо кажуть, що хочуть. Я з вдячністю беру в Бога дар вічного життя.
