Два невеликі камінчики лежали собі на березі моря. Навколо них були тисячі інших, великих і малих, каменів, але ці двоє все ж відрізнялися від усієї решти. Адже мали насичений блакитний колір.
Коли на них падав промінь сонця, виблискували, як два клаптики неба.
Добре знали, що вони – найгарніші камені на цьому березі, й від ранку до вечора вихвалялися цим. Із жалістю дивилися на інші камінці, які були сірими, білими, смугастими, червонявими, у цяточки.
– Ми – сини неба! – кричали, коли якийсь звичайний камінь надто близько підходив до них. – Зберігайте відповідну відстань! У наших жилах тече блакитна кров! Не маємо нічого спільного з вами!
Одним словом, ці камінці були зарозумілими й нестерпними.
Довгоочікувані зміни
Минали дні, а вони продовжували мріяти про те, ким стануть, коли хтось знайде їх.
– Без сумніву, нас гарненько відшліфують, і ми станемо частиною намиста разом з іншими коштовними камінцями.
– Або опинимося на білому й тоненькому пальці якоїсь великої дами!
– Або в короні королеви Голландії!
– Або в шпильці на краватці принца Вельського…
– На нас чекає велике життя…
– Розкішні готелі, морські подорожі, бали, прийоми…
Одного чудового ранку, коли промені сонця виблискували в піні, що утворилася на більших каменях, людська рука витягнула ці два блакитних камінці.
– Ура! – вигукнули одночасно.
Їх кинули в картонну коробку разом із іншими кольоровими камінцями.
– Залишатимемося тут недовго! – промовили, впевнені у своїй красі й важливості.
Однак це тривало набагато довше, ніж вони сподівалися. Два камінчики перекидали з коробки в коробку, часто обмацували руками. Врешті залишилися в коробці самі.
Потім якась рука взяла їх і разом із іншими камінцями кинула ними об мур, і вони опинилися на страшенно липкому шарі цементу.
– Гей, зачекайте! Ми – цінні камінці, – кричали. Але після двох ударів молотком вони ще більше заглибилися в цемент.
Плакали, благали, погрожували. Але це нічого не дало.
Два блакитні камінці застигли на мурі. Від розчарування вони набули фіолетових відтінків.
– Що за дурні, недосвідчені люди! Не побачили нашої цінності, – лементували.
Неуважний прибиральник
Час минав повільно. Два блакитні камінці гнівалися щораз більше. Думали лише про одне: що зробити, щоб утекти. Та нелегко було вирватися з чіпких пазурів цементу, який був незламний і непідкупний. Два камінці все ж не зневірювалися. Потоваришували зі струмочками води, яка час від часу стікала ними.
Коли переконалися, що вода ставиться до них приязно, попросили її допомогти їм здійснити те, про що давно мріяли.
– Проникни під нас і відірви від цього проклятого муру.
Воді не треба було повторювати двічі. Їй подобалося проникати крізь стіни. До того ж, воду дуже забавляло, коли могла розширювати щілини й розкришувати цемент… Через кілька місяців камінці вже могли рухатися на своїх місцях у цементних заглибленнях.
Нарешті однієї холодної й вологої ночі два камінці впали на землю.
– Ми – вільні! – вигукнули радісно.
Коли опинилися на кам’яній підлозі, глянули на місце свого колишнього ув’язнення.
– Ох! Світло місяця освітлювало прекрасну мозаїку. З тисяч кольорових камінців складалася постать нашого Господа. Камінці дивилися, вражені красою Ісуса. Але обличчя… чарівне обличчя Господа було якесь дивне. Здавалося, що це – лице сліпого. У Його очах не було зіниць.
– Ох, ні!
Два блакитні камінці зрозуміли, що вони були зіницями Ісуса. Мабуть, були дуже гарними, виблискували, викликали в людей захоплення.
Гірко шкодували про своє поспішне рішення. Та тепер уже було запізно!
Вранці прибиральник наступив на два камінці (в тіні й у куряві всі камінці виглядають однаково), змів їх і викинув у смітник.
Суть оповідання
Два блакитні камінці програють, бо переоцінюють свої властивості. Через це опиняються в пастці дуже небезпечної помилки: втікають у нереальність і мрії. Помічають красу й багатство дійсності надто пізно, вже втративши своє становище. Вони не змогли зрозуміти величі отриманого дару.
Якщо ж ти уважний і вмієш дивитися на себе без зарозумілості, то можливо, виявиш, що ти – зіниця Твого Творця.
