Колись донька жаби стрибали серед кущів і раптом побачила перед собою щось, що лежало вздовж стежки. Було воно довге й тонке, а шкіра виблискувала.
– Привіт! – сказала жабка. – Що робиш тут, на стежці?
– Просто гріюся на сонечку, – відповіла незнайомка, звиваючись. – Мене звати Змійка. А тебе?
– А я – Жабка. Ти б не хотіла побавитися зі мною?
Жабка й Змійка цілий ранок бавилися серед кущів.
– Поглянь, що я вмію робити, – сказала Жабка, підстрибуючи вгору. – Якщо хочеш, навчу й тебе.
І Жабка навчила Змійку підстрибувати, й потім вони разом весело стрибали.
– А тепер поглянь, що я вмію робити, – сказала Змійка, поповзши на животі по дереву. – Якщо хочеш навчу й тебе.
І Змійка навчила Жабку повзати на животі й вилазити на дерево.
Через деякий час вони зголодніли. Отож вирішили піти додому на обід, але пообіцяли одне одному, що зустрінуться наступного дня.
– Дякую, що навчила мене стрибати, – сказала Змійка.
– А я дякую за те, що ти навчила мене повзати, – промовила Жабка.
Потім вони повернулися додому.
– Мамо, подивися, що я вмію робити, – гукнула Жабка й поповзла на животі.
– Де ти цього навчилася? – запитала мати.
– Мене навчила Змійка, – відповіла Жабка. – Ми разом бавилися серед кущів. Вона – моя нова подруга.
– Невже ти не знаєш, що змії – це погана родина? – запитала мама. – В їхніх зубах – отрута.
Ніколи не бався з кимсь із них. І щоб я ніколи не бачила, що ти повзаєш на животі. Це непристойно!
Змійка також, повернувшись додому, почала стрибати перед матір’ю.
– Хто тебе цього навчив? – запитала в неї мама.
– Жабка. Вона – моя нова подруга!
– Що за дурниці, – сказала мати. – Невже ти не знаєш, що ми віддавна ворогуємо з жабами? Наступного разу, коли зустрінеш Жабку, схопи її і миттю з’їж. І припини стрибати, нам це не пасує!
Отож коли наступного дня Жабка зустріла Змійку, то навіть не підійшла до неї.
– Прикро мені, але сьогодні я не можу повзати з тобою, – сказала вона, відстрибнувши назад.
Змійка мовчки дивилася на неї, пам’ятаючи про те, що їй сказала мама:
– Якщо Жабка достатньо наблизиться, з’їж її!
А потім згадала, як гарно вони бавилися разом, яка ввічлива й мила була Жабка. Сумно зітхнувши, Змійка поповзла між кущами. Від того дня Жабка й Змійка більше не бавилися разом, а сумні сиділи на сонці, й кожен із них думав про той прекрасний день, коли між ними панувала дружба.
Суть оповідання
Це оповідання змушує замислитися над тим, чому так часто у світі дружбу перекреслюють людські пересуди й забобони.
