Село Святоха було найприємнішим і найспокійнішим місцем на землі. Як казали люди, тут завжди панувала радість.
Тож у мешканців села все було добре.
Та одного дня з порожніх вуличок долинули дивні звуки, які супроводжувалися важким диханням і покашлюванням. Тільки найсміливіші селяни наважилися визирнути крізь вікна. І відразу ж за віконницями почувся схвильований шепіт:
– То якийсь чужоземець.
– То якийсь велетень…
– Людоньки, який він гидкий!
– У нього жахливий вигляд, напевне, він дуже жорстокий.
Ось такий незнайомець ішов селом. У нього на голові зовсім не було волосся, сам він був дуже блідий і мав чудернацький одяг. Час від часу він змушений був зупинятися, щоб витерти собі носа, бо дихав і кашляв, як старий ковальський міх. Мабуть, він сильно застудився.
У кінці села, за кілька кроків від лісу, була глибока, темна печера. Чужоземець, не знайшовши ліпшого житла, оселився в ній.
Наступного дня в будівлі місцевої недільної школи зібралися всі мешканці села, зокрема й бабусі, матусі й діти.
– Я роздивилася його зблизька, він просто жахливий!
– Я заглянула в його очі, вони страшні!
– Він видихає з ніздрів полум’я!
– То – чорт! – промовила одна бабуся.
– Та ні! То – вовкулака, який пожирає чоловіків! О, лихо нам! – почала схлипувати якась старенька.
– Якщо він пожирає чоловіків, то тобі нема чого хвилюватися! – захихотіла Матрона, сільська веселуха.
– Я роздивився його зблизька, – сказав Семен, дванадцятилітній хлопець.
– І я теж там була, – підтакнула його сестричка Ліліана.
– Навіть діти встигли налякатися, – промовив дід Степан. – Розкажіть нам, мої маленькі, який він, отой чужоземець! Чи дужий страшний?
– Ні, – заперечив Семен.
– Він не страшний, – додала Ліліана, – просто інший!
Усі пішли додому, швидко прямуючи тихими вуличками, бо боялися зустрітися віч-на-віч з чужоземцем. Мешканці села зі страхом поглядали в бік лісу, де виднівся великий, чорний отвір – вхід у печеру, в якій оселився чоловік.
Саме в цей момент хтось страшенно голосно пчихнув. Пролунав такий гуркіт, підсилений луною, ніби вдарив грім.
– Рятуйте! – закричали всі й блискавично поховалися по домівках, позамикавши двері на всі замки.
Матусі щільно позагортали дітей у ковдри, кажучи:
– Не бійтеся, тут ми в безпеці!
Батьки позачиняли вікна й забарикадували двері, примовляючи:
– Якщо наважиться прийти сюди, то дізнається, почім ківш лиха!
Вантажівка з цеглою
Протягом кількох наступних днів життя в Святосі знову ввійшло в нормальне русло. Татусі й матусі працювали. Діти ходили до школи.
Майже всі забули про чоловіка, який, як це не дивно, нікому не заважав, якщо не зважати на те, що час від часу лунав страшенний гуркіт. Тоді люди казали:
– Знову пчихає. Напевно застудився!
І поверталися до своїх справ.
Одного дня вантажівка, заповнена цеглою, занадто швидко їдучи вулицею, попала одним колесом у вибоїну, підстрибнула, й з неї випали дві цеглини. Гриць, хлопчик, який проходив поруч, зупинився й підняв одну з них. Це побачив Сашко, його приятель, який якраз у цей момент вийшов з дому.
– Гей, Грицю, що робитимеш з тією цеглиною?
– Хочу піти до печери й кинути нею чужаку в голову. Нам тут, у селі, не потрібні потвори.
Сашко розсміявся й сказав:
– Можу посперечатися, що ти не настільки хоробрий, щоби це зробити!
Але Гриць не звернув уваги на його слова. Він пішов уперед, тримаючи в руці цеглину. Тим часом Сашко підняв другу.
– Це правда, нам не потрібні чудовиська. Почекай, піду з тобою.
Гриць погодився.
– Добре, але то була моя ідея. Тому я перший кину цеглою!
Щоб дістатися до печери, в якій оселився чужоземець, хлопці мали пройти через усе село. Бачачи їх із цеглинами в руках, селяни цікавилися, куди вони так прямують, і дізнавшись, приєднувалися до них.
Ось так поступово сформувалася довга колона людей з цеглинами в руках. У кінці йшов учитель зі школярами. Він наказав, щоб усі мешканці Святохи взяли зі складу, що був неподалік, цеглини й вирушили в напрямку печери.
«Дуже тішуся, що бачу вас»
Саме того дня чоловік вирішив трохи побайдикувати. Вранці, трохи довше полежавши в ліжку, закінчив читати свою улюблену книжку. А тепер сів їсти сніданок, який складався з вареного яйця, двох куснів хліба та склянки помаранчевого соку.
Раптом він почув тупіт ніг і голоси людей, які наближалися до його печери. Подумав: «Нарешті хтось прийшов. Я вже так давно живу тут на самоті!»
Тож чоловік зірвався на рівні ноги, гарненько вмився (за вухами теж) і ретельно почистив зуби. Потім відчинив двері й вийшов назовні, чемно привітавшись.
Мешканці Святохи заніміли. Всі були схожими на статуї.
Чоловік ще раз чемно привітався і запросив їх до свого помешкання:
– Заходьте, заходьте. Я якраз зварив каву.
Всі його зуби блищали. Було їх багато, всі були гострі. Чоловік наполягав:
– Прошу, заходьте, дуже тішуся, що бачу вас!
Але ніхто не розумів його мови. Всі чули лише жахливі звуки, схожі на кашляння, які їх так налякали, що в них мурашки забігали по спині. Тож люди покидали свої цеглини й щосили почали втікати. У цій метушні маленька Ліліана підвернула собі ногу. Але ніхто навіть не почув, як вона скрикнула від болю. Всі були занадто зайняті втечею.
Трохи здивований й зажурений чоловік дивився на купу цеглин і на дівчинку, яка плакала від болю, бо дуже боліла нога.
Потім він побіг додому по валізочку з ліками. Миттєво повернувся, намазав Ліліанину стопу кремом «Поцілунок матусі», який лікував усе, дбайливо перебинтував ногу й витер дівчинці сльози.
Тим часом мешканці села, задихавшись, прибігли на центральну площу. Навіть не мали часу перевести дух, бо хтось крикнув:
– Чужинець викрав Ліліану!
– Зжере її! – верескнула нажахана пані Степаніда.
– Біжімо її звільняти, – сказав хтось відважний.
Усі знову побігли до темної печери. Цього разу всі були рішуче налаштовані визволити бідолашну дівчинку. Коли прибули на місце, побачили чоловіка й Ліліану, які грали в шашки, сміялися, жартували і пили гарячий шоколад, що неймовірно смачно пахнув.
– Ох! – тільки вирвалося в усіх одночасно.
– Ага! Ви повернулися, це дуже добре, – промовив чоловік. – Я не встиг подякувати вам за чудовий подарунок. Печера дуже волога, тому я постійно застуджуюся. А тепер з цегли, яку ви принесли, збудую чудовий будиночок. Щиро дякую вам!
Не відомо, яким чином, але цього разу люди зрозуміли слова чужинця. Тож незабаром усі разом допомогли йому збудувати маленький будиночок на краю села.
Найщасливішим був Гриць, який сказав:
– Бачите, а все ж мені вдалося виманити того чужинця з темної печери!
Суть оповідання
Ця чудова одностайність людей, що стосується спільної справи, а також взаємна згода, яку вони проявляють, борючись проти ворога, справляють дуже приємне враження. Але справжня проблема в тому, що це так званий «ворог» не робить нічого поганого, він лише живе в печері й час від часу пчихає. Його провина в тому, що він «інший». І вже цього достатньо, щоб визнати небезпечним для мешканців.
Наша історія закінчується щасливо, бо безпосередність, ввічливість і доброта деколи роззброюють. Але лише деколи. Бо не так щасливо закінчилися подібні історії для багатьох чужоземців, іммігрантів чи просто «інших» людей.
Також Святе Письмо розповідає…
У десятому розділі Діянь апостолів можна прочитати історію про Корнилія, офіцера римського війська, який став християнином завдяки втручанню Бога, хоча в той час існували певні застереження й упередження стосовно прийняття до спільноти осіб, які не були євреями.
