Лучілла мала чорне волосся, гривку й дуже гарну оксамитову блузку. Вона була найліпше вихованою, найввічливішою дівчинкою в четвертому класі. Дівчинка чемно сиділа за своєю партою, а коли позіхала, то прикривала вуста рукою. Вона завжди була готова до уроків. А директорці щодня казала: «Добрий день».
Одного дня в Розарії, товаришки по парті, виникла дуже невдала ідея полагодити червоний фломастер, який вередував і час від часу ставив ляпки. Саме з цього й розпочалася наша історія.
Червоний фломастер, що ставив ляпки, випав з пухкеньких рученят Розарії й зробив три чудесні завитки на рожевій блузці Лучілли.
Зазвичай тиха, Лучілла зірвалася на ноги й – небувала річ – відкрила рота й крикнула: «Пожадливість!»
«Ох!» – вирвалося відразу з вісімнадцяти маленьких уст.
Маленьке люте звірятко
Міріям, світловолоса вчителька з численними веснянками, здивовано подивилася на неї. І саме в цей момент Розарія почала змінюватися: її волосся настовбурчилося, як колючки, вуста розширилися, а всередині рота заблищали гострі, наче ікла, зуби. Нігті її рук видовжилися немов кігті.
Лучілла заніміла від жаху. Розарія зненацька стрибнула на неї. Обидві впали на землю й покотилися, перекидаючи парти й наплічники.
Коли вчительці вдалося їх роз’єднати, Лучілла вже мала на обличчі довгу подряпину. Розарія знову стала колишньою дівчинкою, але в глибині її чорних очей горіла незвичайна лють.
«Давайте ваші щоденники!» – наказала вчителька.
«Вона перша почала!» – крикнула Розарія.
Лучілла вибухнула плачем, притискаючи хустинку з золотими й блакитними квіточками до пораненої щоки.
«Вона сказала…» – докинула завзята Розарія.
«Замовкни!» – перебила її вчителька, боячись нових небезпечних чарів.
Повернення Лучілли додому було сумним. Товаришки уникали її, немовби в неї був кір. А вона ніяк не могла зрозуміти, що ж насправді сталося. У неї вирвалося «оте слово», і Розарія зі спокійної товстенької дівчинки перетворилася на маленьке люте звірятко.
«Я стала чаклункою, – подумала Лучілла, – придумала магічне слово». Вона почувалася трохи наляканою, але водночас і гордою.
Брат-жаба
Удома вона поводилася, як звичайно. Тільки була трохи мовчазнішою, ніж завжди, й ретельніше виконувала домашні завдання. Коли матуся повернулася з роботи, застала доньку не перед телевізором, як зазвичай, а за уроками. Вона поцілувала дочку й запитала: «Де ти так подряпала щоку?»
«Та то пусте. На фізкультурі потерлася об драбинку».
«Треба бути обережною, бо інакше наступного разу зазнаєш серйознішої травми».
«Так, матусю».
А за вечерею прозвучало фатальне запитання. Татко глянув на неї й запитав: «Отож, маленька, як там було сьогодні в школі?»
Лучілла вперто, не піднімаючи голови, розглядала тарілку.
«Доб…» – ледь промимрила.
Та Маурицій, підступний брат, який був лише на рік молодший від неї, випередив її: «Вона побилася в школі з Розарією! І вчителька записала їй у щоденник зауваження!»
Щоки Лучілли стали пурпуровими, а очі заблищали недобрим вогнем. Вона раптово встала й, немовби готуючись до стрибка, напружена, наче тятива лука, кинула братові в обличчя оте фатальне слово: «Пожадливість!»
«Ох!» – одночасно скрикнули матуся й татко.
Злісна посмішка Мауриція зникла. Його обличчя посиніло, а потім набуло зеленуватого кольору. Очі стали вирячкуватими, а він сам враз зменшився. Руки й ноги оніміли, а з вуст пролунало голосне: «Ква-ква-ква!».
Маурицій перетворився на жабу.
Почав стрибати столом, опинився в салаті з майонезом, а потім – на голові в Лучілли, вхопившись за її волосся. Нажахана сестра заверещала. Матуся й татко переляканими очима дивилися на все, що відбувається. Та незабаром це неймовірне сум’яття закінчилося. Маурицій знову став хлопцем, а Лучілла заспокоїлася.
«Обоє негайно спати. Марш!» – розпорядився тато.
Усі розійшлися пригнічені. Маурицій дивився на сестру жорстоким поглядом.
«Ти заплатиш мені за це, чарівнице!»
Лучілла розривалася між протилежними почуттями: трохи соромилася, а трохи була задоволена тим, що має таку силу. «Я справді стала чаклункою».
Поросятко з наплічником
Наступний день розпочався як завжди. За сніданком Маурицій показував їй дурнуваті міни. Лучілла у відповідь лише знизувала плечима. Вона почувалася набагато вищою за цього жалюгідного малого.
Дівчинка вперше вибігла з дому, не попрощавшись з матусею, якій від цього стало дуже прикро.
Вона застрибнула в автобус і опинилася у великій тисняві. Якась товста жінка штовхнула її, і Лучілла (яка зазвичай не реагувала на такі речі) відчула, що її наповнює дух помсти. Відтак з вуст дівчинки знову голосно прозвучало: «Пожадливість!»
Щойно вона вимовила це слово, як відчула, що опускається вниз. За мить уже стояла на чотирьох ніжках серед ніг пасажирів. Почувалася Лучілла дуже дивно. Хотіла щось сказати, але зрозуміла, що може лише рохкати. Одна здивована жінка вигукнула: «Дивіться, в автобусі поросятко!»
А якийсь хлопець засміявся: «Поросятко з наплічником!»
Одразу запанував страшенний безлад.
«Це щось небувале!»
«Викиньте його!»
«Це неймовірно!»
Лучілла, яка перетворилася на поросятко, швидко бігла, щоб уникнути копняків, які сипалися зі всіх боків. Врешті на наступній зупинці Лучілла вистрибнула з автобуса, супроводжувана криками й сміхом пасажирів.
Торкнувшись землі, вона знову стала дівчинкою.
«Уфф!» – зітхнула.
Дідусь, який зійшов з автобуса разом з нею, дивився, усміхаючись.
«Усе це дуже дивне, правда?» – промовила Лучілла.
«Так».
«І все це лише через одне-єдине слово», – продовжувала трохи засоромлена дівчинка.
«Є слова, які мають дивовижну силу, – сказав дідусь. – Вони перетворюють людей на тварин. Той, хто відкриє їх для себе, отримує силу, що викликає тривогу».
«А що слід зробити, аби її не використовувати?» – запитала Лучілла.
«Треба навчитися не вимовляти їх… хоча це й нелегке завдання», – відповів дідусь.
«Дякую», – прошепотіла дівчинка.
Суть оповідання
Лучілла відкриває для себе слово, значення якого не розуміє, але яким послуговується в ті моменти, коли відчуває лють, щоб висловити своє почуття. За допомогою слова «пожадливість» вона виражає найгіршу частину самої себе. І, як з’ясовується, це слово має магічну силу, воно перетворює на дике звірятко товаришку по парті, на вперту жабу – братика й на поросятко – саму Лучіллу. Найімовірніше, діти знають ті слова, які ми називаємо грубими й вульгарними і які мають ту саму властивість – дивовижним чином робити гіршими тих людей, які їх чують, і тих, які їх вимовляють. Це слова, що занечищують наше спілкування, слова, що забруднюють нас і дратують.
Також Святе Письмо розповідає…
Чимало епізодів Святого Письма розповідають про добре використання слів. Відповідно вжите слово чи правильна відповідь є скарбом і радістю (Прип. 15:23; 25:11).
