– Ні! Не дозволяю тобі цього й усе! – кричала мама, роблячи при цьому злу міну, – я вже починаю втрачати рештки терпіння, і якщо ти не перестанеш наполягати, то сама не знаю, що зроблю…
Однак Оленка й не думала переставати:
– Мамо, ти тільки подумай, я тебе дуже прошу… Ми всі приймали це рішення. Так вирішив цілий клас!
Тато й Петро ховали свої обличчя за великими горнятами кави з молоком, при цьому з їхнього боку лунали якісь дивні звуки.
– Смійтеся!.. Боягузи! – подумала Олена.
– Якщо не дозволиш мені цього зробити, не піду до школи! Що про мене тоді подумають… Мамо, зрозумій, це надзвичайно важливо!
Оленка розплакалася. Плач був її останньою зброєю.
– Роби, як хочеш… – буркнула врешті мама, зі злістю кинувши ложку в умивальник. – Ти просто жахлива, й сама робиш собі кривду!
Сльози відразу ж зникли з очей Оленки.
– Ну що, тату, бачиш, це не ти тут вирішуєш? – рішуче промовила дівчинка, повертаючись до батька, який разом з її братом усе ще не могли стриматися від сміху.
В інших двадцяти трьох сім’ях відбувалися схожі події. То були родини хлопців і дівчат з 2-Б класу. Учні вирішили, що цього дня приймуть дуже важливе рішення.
Взагалі-то учнів у 2-Б класі було двадцять п’ять. Але тільки у двадцять п’ятій родині вранці все відбувалося зовсім по-іншому. Єлизавета була просто паралізована страхом, і мама з татом робили все, щоб додати їй відваги. Дівчинка вже, мабуть, п’ятнадцятий раз побігла до дзеркала, щоб подивитися на себе.
– Я дуже добре знаю, що з мене будуть сміятися. Досить подумати про Марійку, котра так сильно мене не любить, чи про Павла, який називає мене «вудкою». Цікаво, що вони думають тепер… Напевне, тільки на це й чекають.
Великі солоні сльози знову почали стікати по щоках дівчини.
Хотіла надягнути на голову спортивну шапочку, але, побачивши, що вона трохи завелика, кинула її на ліжко.
– Носитиму шапку навіть у класі, цілий день!
Батько спокійно дивився на доню.
– Сміливіше, Єлизавето, – промовив він. – От побачиш, воно швидко відросте. Подумай про те, що вчора ввечері сказав тобі лікар у шпиталі: лікування проходить дуже добре, й через кілька місяців усе буде добре.
– Так, але поглянь! – Єлизавета приречено показала на свою почервонілу й блискучу голову, що відбивалася в дзеркалі.
Унаслідок лікування від білокрів’я, яке виявили в неї два місяці тому, вона втратила своє волосся.
Мати дуже міцно притулила її до себе:
– Сміливіше, Єлизавето. Тільки таким чином ти не втратиш цілого року навчання. Побачиш, діти швидко звикнуть до цього.
Єлизавета шморгнула носом, потім надягнула на голову шапку, закинула на плече наплічник і пішла до дверей.
Пішла до школи найдовшою дорогою, до того ж щохвилини зупинялася перед кожною вітриною: робила все, щоб не зустріти нікого, хто міг би її впізнати. Розпланувала свій час таким чином, щоб дістатися до школи перед самим дзвінком і ввійти до класу в той момент, коли вчитель уже стоятиме біля дошки, а цілий клас мовчки сидітиме за партами.
Коли нарешті опинилася перед дверима 2-Б, то усвідомила, що її серце гупає, як молот. Заплющила очі й несміливо прочинила двері.
Коли розплющила їх і подивилася на клас, щоб знайти свою парту, побачила щось неймовірне. Усі, цілком усі її однокласники сиділи в надягнутих на голови спортивних шапочках! Раптом учні повернулися в її бік і, усміхнувшись, зняли їх одночасно, після чого вигукнули:
– Тішимося, що ти повернулася до нас, Єлизавето!
Так, усі вони мали поголені голови, навіть Софійка, яка завжди так гордилася своїм кучерявим волоссям, навіть Павло, Оленка, Богданчик і Маринка… Усі. Усі встали, повільно підійшли до неї й щиро обняли дівчинку. Єлизавета не знала, чи сміятися з цього всього, чи плакати, і тільки тихесенько шепотіла:
– Дякую, дякую.
Сидячи за своїм столом, уважно роздивлявся вчитель, який не поголив собі голови, бо вже був лисий, як більярдна куля.
