Якось один мій знайомий, що прийшов до Бога, розповідав мені про своє минуле. Він свого часу крутився в мафіозних і «блатних» кругах, нажив свій статок на злодійстві і здирстві. З часом його спіткала особиста трагедія, в якій він втратив усе земне, проте набув віру в Бога. «І ось йду я по вокзалу, – каже він мені, – і дивлюся, підходить до мене місцевий шахрай і щось там мені розказує. Я його слухаю і посміхаюся: якщо він у мені лоха угледів, значить, я сильно змінився, слава Богу!» Багато людей, що роздумують над Новим Завітом, мимоволі трактують слова Ісуса, «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18:3) саме в такому дусі. Стати «лохом», довірливим і радісним. Є інший, негативний за значенням вираз: «впасти в дитинство», що застосовується до літніх людей, які втратили глузд. Звісно, застосувати це тлумачення на практиці наважуються небагато. «Блаженні» – так називають цих сміливих людей, що розкрили свої душі перед усіма «ікластими» і «хвостатими» представниками роду людського. Але подібне трактування Ісусового вчення докорінно невірне, і тому шкода як цих блаженних, так і людей, які невірно розуміють цей Христовий імператив. Це стає очевидним, коли Ісус каже учням остерігатися псевдовчителів, фарисейського вчення, лжепророків і т. ін. Відмова в довірі – це зовсім не дитяча вимога. Тут потрібен розум і робота «критичного апарату», що дітям абсолютно не властиві. Значить, Ісус виражався не буквально і Його слова потрібно розуміти не в прямому сенсі.
Підказка криється в самому виразі: «Якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне». Як відомо, Євангеліє Ісуса зосереджене на повідомленні звістки про те, що Бог – це люблячий батько для кожної людини. Спасіння ж полягає в тому, щоб повірити в це. За Ісусовою логікою той, хто вірить у Бога-Отця, має стати не слугою, не рабом, не партнером, а в першу чергу дитям для Бога. Чому це так необхідно? Уся справа, по-перше, у вказівці на близьку спорідненість людини і Бога. І, по-друге, у необхідності росту і зміни людини. Так би мовити, у духовній еволюції. Усі образи і алегорії служать для безболісного донесення і засвоєння інформації. Між кожним нормальним батьком і дитиною є те природне почуття, яке назавжди забезпечує чуйність і взаємну любов і робить непотрібним різні «договори» і «завіти». Таким чином, якщо людина хоче про щось домовитися з Богом, щось виміняти, то вона не є наверненою згідно з цією логікою. Послідовник Ісуса Христа має розуміти, що немає «двох сторін», є одна сторона – Бог і я, Його дитя. Інакше Царство Боже – недоступне. Так, в якійсь мірі це означає втратити себе, свою «велику» індивідуальність, «безцінні» риси особи, надбані в дитячому садку, школі та інституті за склянкою горілки. Проте ж це єдиний спосіб зберегти усе це. Визнати себе дитиною, а Бога – своїм Отцем, визнати, що світ обертається не виключно навколо мене і що я – не мірило істини. Я – син мого Отця, і цим усе сказано. Якщо я не можу «вкласти» усю свою суть у цей простір, не зможу «поховати» себе в цьому, на перший погляд, склепі, то я – не дитя Боже. Я живу сам по собі: я – «маленька, але горда пташка», в якої гордості значно більше, ніж здорового глузду.
Другою особливістю порівняння вірного з дитиною є вказівка на готовність вчитися і змінюватися. Діти довіряють своїм батькам і вбирають їх слова, спосіб життя та ідеї. Багато в чому цьому сприяють такі дитячі риси, як скромність, доброта і чуйність. Хоча багато християнських богословів жахалися факту тотальної зіпсованості людської натури із самого народження, все-таки не усе тут так погано, якщо сам Ісус наводить у приклад дітей. Багато людей просто категорично не здатні прийняти щось нове, навчитися чомусь або змінитися. Ця закостенілість з’являється з тієї ж причини: гордість і самовпевненість, яка з роками перетворюється на буркотливість і гордовитість. «Немає нічого нового під сонцем, бо я упевнений у цьому» – ось гасло такого підходу до життя. Це неприпустимо для вірного, який має змінюватися під дією Божественної сили. Дітям Божим необхідно позбутися подібної самовпевненості і розглядати життя як школу, як можливість для навчання і зміни. Зазвичай діти абсолютно не хвилюються з того приводу, що тотально залежні від своїх батьків, що не можуть самостійно заробити на одяг і харчування. Якщо батьки беруть дітей у подорож, то діти покладаються на батьків повністю і не хвилюються з приводу квитків або готелів. І йдучи за батьками, діти зростають. Вірні так само повинні покладатися на Бога. У духовному житті рух і здатність до навчання – умова духовного зростання. Дитина не може не рости і не змінюватися. Якщо немає росту і зміни – значить, ти вже дорослий і Бог тобі не потрібен. Якщо у вас є відповіді на усі питання, то ви можете, попиваючи чашку кави, іронічно спостерігати за суєтним всесвітом. У цей час діти Божі вчитимуться і готуватимуться до переходу в наступний клас – у світ, де життя існує незалежно від матерії, простору і, можливо, часу.
