Вівця, тільки-но її було створено, вирішила, що вона найслабша тварина на землі. Жила в постійному страху, що на неї нападуть інші тварини, сильніші й агресивніші. Вона зовсім не знала, як їй захищатися, отож пішла до Творця й розповіла Йому про свою біду.
– Ти, напевне, хочеш отримати якийсь захист? – щиро запитав її Бог.
– О так!
– То, може, дати тобі пару гострих іклів?
Овечка заперечливо похитала головою:
– Як я тоді скубтиму делікатну м’яку травичку? А, крім того, я виглядатиму, як хуліган.
– То, може, дати тобі міцні кігті?
– О ні! В мене може виникнути бажання неправильно використати їх…
– Ти могла б захищатися отрутою, якщо вона була б у твоїй слині, – терпляче пропонував Бог.
– Ні, про це не може бути й мови! Мене всі зненавидять і відкинуть, як змію.
– А що скажеш про два сильні роги?
– О ні! Хто тоді захоче мене обняти?
– Але щоб захищатися, треба мати щось, що завдавало б шкоди нападнику…
– Я мала б когось кривдити? Ні, ні, не хочу. Краще залишуся такою, якою я є…
– Згода, – сказав Творець. – Даю тобі таку зброю, яка зробить тебе щасливою: лагідність, покірність і терплячість.
Суть оповідання
Лагідність гарантує мир. Ми, люди, забули, що в певному сенсі поводимо себе, як малі тварини, які не мають ані хутра, ні гострих зубів для захисту. Нас захищає не лють, а здатність любити й уміння приймати любов інших. Справжньою силою людини є ніжність.
