У дуже-дуже далекому королівстві жив король, який мав трьох синів. Почуваючись уже старим, вирішив передати трон одному з них і піти на пенсію. Тож одного дня покликав синів і промовив:
– Дорогі сини, я вирішив залишити трон тому з вас, хто зможе сказати мені, що є там, де закінчується світ.
Великий холод
Найстарший син одразу ж поїхав на край світу. Його звали Семен. Був високий, міцної будови тіла, мав гучний голос і дуже добре володів мечем. Та із самого дитинства був дуже підозріливим. Підозрював усе – речі й людей. Тому, вирушивши на край світу, взяв із собою військо.
Вояки рухалися вперед повільно, обережно, уважно дивилися вперед і назад, боячись засідок з усіх боків. Аж одного чудового дня колона подорожніх зупинилася перед великим деревом.
Дерево сказало Семенові:
– Найстарший сину короля, там, куди ти прямуєш, дуже холодно. Потребуватимеш дров, щоб розпалити вогонь. Візьми це зернятко, з нього виросте могутнє дерево.
Але Семен був дуже недовірливим. Пробуркотів:
– Щоби з такого маленького зернятка отримати хоч трохи деревини, треба буде чекати багато років.
Викинув насінину й наказав своїм воякам зрубати дерево й забрати його із собою. Та тільки-но солдати порубали дерево на дрова, воно зникло. У вояків у руках залишилася лише жменька попелу.
Семен знову вирушив у дорогу в оточенні своїх хоробрих солдатів. Чим далі вони просувалися вперед, тим ставало холодніше. Врешті загін прийшов у такі краї, де земля в них під ногами була замерзлою, а все навколо вкривав білосніжний килим снігу й льоду. Куди б вони не йшли – всюди були льодяні брили.
Семен повернувся додому й заявив:
– Там, де закінчується світ, простяглася холодна безконечна льодяна пустеля.
Велике провалля
Наступного дня другий син поїхав на край світу. Його звали Модест. З дитинства він був дуже боязливий. Страх часто охоплював хлопця, але особливо тоді, коли було темно.
Перед від’їздом Модест сказав:
– Згода, їду, але за будь-яку ціну мушу дістатися туди, де закінчується світ, ще до вечора.
У свою карету він запряг найшвидших коней королівства й почав шмагати їх батогом, щоб вони мчали швидше від вітру. Ні на мить не переставав бити їх своїм довгим шкіряним бичем.
Блискавично подолав велику льодяну пустелю й зупинився на краю великого провалля. Вдалині він побачив ніч, що наближалася.
У цей момент з’явився альбатрос із великими крилами й прошепотів:
– Якщо хочеш знайти світло, мусиш поринути в ніч. Сідай мені на спину, і я провезу тебе крізь темряву.
Але Модест так сильно боявся, що навіть не слухав птаха.
Розвернув карету й знову почав шмагати коней, щоб галопом повернутися до палацу. Коли Модест постав перед батьком, сказав:
– Світ закінчується великим проваллям, в якому панує ніч.
«Я ніколи не бачив стільки світла!»
Наступного дня настала черга наймолодшого сина короля, Веніаміна. Він вирушив у дорогу, не взявши із собою ні речей, ані коней. Пішов сам. Пішки.
Прямував повільно, оглядаючи все й дослухаючись до всього.
Коли дістався до того місця, де починалася велика льодяна пустеля, побачив дерево, що перетворилося на попіл, і маленьке зернятко, яке викинув його брат. Підняв насінину, викопав маленьку ямку й обережно поклав у неї зернятко. Потім ліг і міцно заснув.
Коли Веніамін прокинувся, побачив, що за той час, поки спав, – не знав, скільки це тривало, – із зернятка виросло прекрасне дерево.
Хлопець відрубав кілька гілляк і розпалив вогнище, щоб зігрітися. Потім відважно вирушив у дорогу.
Коли дістався краю великого провалля, зустрів там великого альбатроса, який чекав на нього. Старий птах запропонував йому те саме, що і його старшому братові.
Веніамін, відчуваючи, як сильно б’ється його серце, погодився й сів на спину птахові, який, сильно махнувши крилами, занурився в темряву ночі.
Летів, нічого не бачачи, та врешті-решт подолав пітьму.
Великий альбатрос приніс Веніаміна до брами, яка вела на край світу. Коли двері відчинилися, Веніамін побачив, що за ними все дуже ясне й блискуче, набагато гарніше й веселіше від нового дня.
Юнакові дуже хотілося піти далі – до світла, але він пообіцяв королеві, що повернеться й розповість йому про все. Тож узяв жменю світла й поніс її додому.
Повернувшись до палацу, сказав батькові:
– Я ніколи не бачив стільки світла, скільки є по другий бік від дверей, які ведуть на край світу.
Старий король вислухавши, промовив:
– Дорога недовіри веде в пустелю, стезя страху – у темряву ночі, а шлях довіри – до світла. Веніамінів путь подобається мені найбільше, тому саме він стане новим королем.
Суть оповідання
Це оповідання описує дорогу релігійної людини. Релігія є своєрідною дорогою до «меж» дійсності, до інших вимірів життя. І саме ця мандрівка може стати захопливою пригодою для того, хто наважиться посісти «королівський трон», хто захоче досягти отого «більшого», яке дає людині релігійний вимір. Що стосується Бога, то, як свідчить історія релігії, люди часто вибирали дорогу недовіри або страху, які насправді ведуть у нікуди. Маленьке зернятко й альбатрос – це символи віри й надії, чеснот, конче потрібних під час релігійної мандрівки.
Дорога Ісуса є шляхом світла, любові й довіри. Мало того, Він сам є Дорогою.
Також Святе Письмо розповідає…
Ісус сам є Дорогою, яка веде до Бога: «Ісус сказав йому: Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).
