…Мені не подобається «образ Отця», що посилає Сина на смерть як засіб для виправлення світу і спасіння людини. Мені не подобається, що в основу творіння кладеться кривава жертва кращого з людей – Сина Божого, як це робилося під час магічних церемоній при зведенні веж і кріпосних стін. Одним словом, мені не подобається причинно-наслідкова обумовленість подій, що відбуваються в такому трактуванні. Мені також не подобається занадто поспішна згода побутової свідомості на прийняття цієї історії.
Що ж тут сталося? У чому головна помилка такого розуміння? Мартін Бубер сказав, що коли ми говоримо про Бога в третій особі, то до духовної реальності Бога це має дуже віддалене відношення, бо ми відразу ж потрапляємо у світ твердих тіл, сталих понять і жорсткої логіки – потрапляємо у світ об’єктів, а Бог – не об’єкт. І тому реально тільки спілкування з Богом на «ти», тільки в діалозі, зверненому до особи, але що виключає об’єкт. Про Бога, у принципі, не можна міркувати, у Бога можна тільки зануритися, залучитися, дізнатися Його волю і з’єднати з нею свою. Та все ж говорити про Нього треба, але дотримуючи при цьому відчуття духу, а не букви, інакше нам не зрозуміти історії втілення.
Я зараз скажу декілька речей, які можуть здатися парадоксальними, але давайте не поспішати з висновками. Перша: Бог прийшов у світ не для того, щоб принести Себе в жертву. І друга: у Його приходу у світ не було мети.
Річ у тім, щойно ми говоримо про мету – не важливо, яку: чи досягнути духовної досконалості або, скажімо, зробити кар’єру – у даному випадку це не має значення – як тут же робимо себе засобом для досягнення цієї мети. І відразу ж з людини – осереддя буття, переходимо в ранг об’єкту – засобу для досягнення об’єкту-мети. Те, що людина не засіб – цим відчуттям пронизані, немов сонячним вітром, усі чотири Євангелія, але, ставлячи перед собою жорстку мету, ми відразу ж обмежуємо себе до функції засобу. Що ж кажуть із цього приводу християни? Блаженний Августин, наприклад, каже: чини… як хочеш. Тільки набудь спочатку любові. Чини, як хочеш, перед тобою немає жорсткої мети, але набудь спочатку любові. Що ж це означає?
Це означає – вийди зі свого обмеженого его, напханого уявленнями про цілі і засоби, і увійди до Царства, у сферу нескінченної любові, де немає ні цілей, ні засобів, а є єднання з Богом і Його волею, є той стан людського життя, про який Павло сказав, що «вже не я живу, а живе в мені Христос». У любові немає мети – вона сама по собі мета. Вона знімає двозначність світу, хоча і не скасовує її, але людина, рухома нею, більше не спирається у своєму шляху на кінцевий і обмежений світ кінцевих і обмежених «твердих тіл» і «твердих» подій, не зав’язана на ньому – віднині вона рухома іншим джерелом – не зовнішніми реакціями на світ, а любов’ю, що творить цей світ зсередини.
Усі відгадки містяться не зовні людини, не у зовнішньому світі – вони містяться в її власній глибині. І вона, ця глибина, каже, що Ісус це не засіб для досягнення земної Гармонії і дарування вічного життя. А значить, Він прийшов сюди, не керуючись жорсткою метою, але увійшов до світу людей, будучи рухомий іншою силою. Якою ж? Та тією, без якої Євангелія і Біблію не зрозуміти, – силою любові. Не тому Він прийшов, щоб йти на хрест і принести жертву, а через нескінченну любов до Свого Творіння. Ісус пройшов Свій земний шлях, спираючись лише на нескінченну любов і будучи нею рухомий. І цей шлях привів Його до Хреста.
Дещо сухувато можна було б сказати, що Хрест і Жертва були побічним результатом, наслідком нескінченної любові Ісуса в кінцевому людському світі. Але саме так прозвучало нагадування про людську природу, покликану до буття у світі любові, природу, покликану мислити нескінченним серцем, а не кінцевою логікою вигоди, що заводить у безвихідь, – саме таким було послання, що нагадує людям, хто вони такі насправді – через Хрест і Жертву. Їх – Хрест і Жертву – вибрали не люди для Христа, не Пилат і не Кайяфа, а Його любов привела Його до них. І не Отець послав Його на хрест, а повнота любові привела до нього, і це був Його вільний вибір, вибір не пасивної жертви, а сили, бо ще напередодні розп’яття Він сказав, що в будь-який момент Отець послав би Йому легіони ангелів, щоб звільнити від полону, якби Він тільки попросив.
Така любов Бога до людей дійсно була для еллінів безумством. Для Християнина ж вона – запорука достовірності.
Зараз багато говорять про те, що основною проблемою сучасного світу з його імітаціями, соціальними кодуваннями, технікою управління людьми, вторинністю, комп’ютеризацією, закабаленою технічними інструкціями – стала проблема достовірності. Як визначити, що достовірно в нашому сучасному світі, а що ні? У світі, де про Бога говорити не прийнято, а про вічність теж не варто, якщо не хочеш бути віднесений до літніх людей, що бурчать. (Звісно ж, ці слова – любов, вічність, святість – стали затертими, і треба про речі необмежені вчитися говорити наново, згоден, але теми це не знімає). Отже, у чому ж достовірність, у чому її критерій?
Запитаємо себе, у чому достовірність Христової Жертви? Чи справжня вона? Тут, якось язик не повернеться сказати, що несправжня – навіть невіруючий серцем відчуває, що відповідь тут єдина можлива. Та все ж, якби ця Жертва була лише «засобом спокутування», то достовірність її була б менше, бо будь-який засіб завжди кінцевий. Але достовірність цієї творчої Жертви якраз і полягає в тому, що спирається вона не на світ і ВИРОСТАЄ З ЄДИНОГО. З передування світу Єдності, з якої цей світ частковостей, осколків і фрагментів і бере початок, хоча і забув про це. Непідробність і достовірність Жертви полягає в тому, що вона є наслідок вторгнення світу нескінченного і абсолютного у світ кінцевий. Гарантія непідробності – у зв’язку кінцевого світу з нескінченним закликом, з Божою любов’ю. Жертва ця – маніфестація нескінченної, необумовленої любові, ось чому вона справжня. Вона справжня, бо вростає в нескінченне і недетерміноване – у Бога. І тільки така жертва може бути справжньою, і тільки вона одна вабила до себе кращі уми і серця. Данте якось написав про неї (навожу в підрядковому перекладі):
- Ви не помічали, що ми (рід людський) – гусениці,
- Народжені для того, щоб стати ангельським метеликом,
- Що летить до нічим не затуленого вогню справедливості.
Ось цей порив істоти, що летить до Божественного світла, яке все розчиняє і несе смерть усім земним обмеженням, зокрема страху смерті, порив залучення до Єдності, що нищить его – і є та любов, яку Христос привів разом із Собою на землю. Чи вона Його привела – у даному випадку це нероздільно.
Привела для того, щоб ми згадали, хто ми такі насправді, «щоб не загинути, але мати життя вічне» вже тут, у залученні до життя Сина Божого. Бо життя вічне це і є життя єдине, непідвладне фрагментованому і розчленованому світу.
Є випадки, коли людина оголошує себе жертвою, і це дійсно жертва, але в її достовірність не віриш. Зараз часто чутні скарги на зростання цін, на засилля невігластва, на те, що чоловік п’є, на те, що скрізь крадуть, що дихати в місті нічим – і людина, що каже ці слова, найчастіше почуває себе жертвою. Але є жертва гусениці (в основі її біль і відчай) і є жертва метелика, до якої усі ми можемо дорости, – і це жертва інша. Жертва гусениці – жертва не творча, пасивна, вимушена, що демонструє слабкість заручника обставин. Жертва метелика – вогненна, вільна, що виявляє силу і свободу. І свободу не від чогось кінцевого – грошей, обставин, успіху, а свободу, як інше обличчя любові, що не спирається на ніщо, бо вона сама усьому опора. Саме така жертва дає любові пробитися в наш світ, а вірніше, утворює ворота, через які божественна любов у нього, цей світ, входить.
Я написав високі слова. Зараз це не прийнято. Занадто часто за такими словами не виявлялося реальності. Занадто часто ними маніпулювали. Та все ж вони посилають до того, що завжди зберігається в людському серці як його радість і життя. Ці слова як горизонт або сонце. Їм важко відповідати. Легше їх не розчути. Але до них можна прагнути і здійснювати, прислухаючись до того вогненного заклику, який завжди звучить у серці. Зупинившись на бігу. Задаючись питанням – а насправді, хто я тут, на землі? Залишаючись у тиші і роздумі. Діючи. Прищеплюючи своє людське, кінцеве і приречене – до Божественного, не знаючого кінця і безмежного. Здійснюючи достовірність свою і світу.
