Чому ми так боїмося тиші і спокою? Чому ми відчуваємо дискомфорт, коли виявляємося наодинці із собою? Чому стає так відчайдушно незручно, коли життя надає нам таку можливість?
Нещодавно перевидали чудову книжку бельгійського письменника Моріса Метерлінка. Книжка називається «Скарб покірливих», і в ній є розповідь про потяг. Про те, як два пасажири, опинившись в одному купе, починають відчувати незрозумілий дискомфорт від тиші між ними. Мобільних тоді ще не було, і тому обидва поспішають завести розмову. Яку саме – неважливо. Найбільш порожню і нікчемну – аби не залишитися в цій тиші, від якої їм страшно, аби тільки не мовчати. Що ж тут відбувається? – Вони бояться залишитися наодинці з тихою істиною про себе, – каже письменник. – Істина – безмовна, – продовжує він, – і опинитися в безмовності, наодинці із самим собою, досить страшно. Чому? Бо тиша – це простір Присутності. Присутності не базікання, а Реальності, Бога… І тому інший нам потрібний, передусім для того, щоб втекти від сусідства Бога, від власної нікчемності і порожнечі. Це – по-перше.
Хто сказав, що нам потрібна істина про себе і про світ, хто сказав, що ми так вже жадаємо почути її тихе, не знаючу початку і кінця присутність, що об’єднує весь світ своєю красою і творчою силою, – і зірки, і дерева, і моря, і твого сусіда по подорожі? Іноді, у віршах, у музиці або у хвилини закоханості, промайне світ вищої реальності, посміхнеться тобі чарівною посмішкою, блисне небаченою картинкою, ну і досить, і вистачить.
Але хіба ми не живемо в істині, у реальності? – запитуємо ми себе. І я відповідаю – ні. Здебільшого ми втікаємо від неї, самі того не помічаючи.
Давайте трохи поміркуємо. Зовсім трохи. Ми спілкуємося один з одним і світом на 90 відсотків за допомогою інтелекту. Розмовляємо з іншими, замовляємо квитки, запитуємо дорогу, пишемо реферати, складаємо іспити і т. ін. – усе це інтелект, річ добра, але обмежена. Тепер запитаємо себе – в якому часі він існує? І будемо вимушені відповісти, у минулому. Бо інтелект – це просто пам’ять, це пам’ять про накопичену в минулому інформацію. Це – минулий час. І тому, коли я спираюся на інтелект – а роблю я це більшу частину дня – я, ну, ніяк не можу перебувати в точці «зараз і тут», де і розташовується сама подія, сама реальність. Бо я знаходжуся в інтелекті, а він знаходиться в минулому, у тому, що минуло, чого зараз вже немає.
Одним словом, я знаходжуся в тому, чого немає, знаходжуся в певному віртуальному просторі, хитро відокремленому від того, який існує насправді. У цій віртуальній паузі багато чого крутиться – таблиця множення, наприклад, або картинки минулої тусовки, недавня розмова, внутрішній діалог, де я доводжу свою правоту дівчині, пам’ять про мої образи або радощі, кадри переглянутого фільму, телепрограма і т. ін. І доки я спілкуюся з іншим, я щосили включаю в розмову свою пам’ять, свій віртуальний світ, а інший у відповідь підживлює його своїм віртуальним світом. Тому психологи і кажуть, що люди чують співрозмовника приблизно на 5-7 відсотків. Решта, що вони чують під час спілкування, 95 відсотків, це –власні думки. Тому я стверджую, що усі ми більшу частину часу знаходимося усередині великої віртуальної машини (без всякої там електронної «Матриці»), яку самі ж і створюємо. І нас усіх (майже усіх) це влаштовує – от, що вражає. Більше того – підсівши на метушню, як на наркотик, ми ледве виносимо тишу і нерухомість. А якщо вже ми в тиші опинилися – на допомогу приходить мобільний, навушники або ще щось…
У тиші є одна цікава властивість. Вона витягує людину з пам’яті, з минулого, з віртуального світу, з плутанини думок і почуттів, і прагне поставити її в ситуацію «тут і зараз», у ситуацію реальності. Тиша прагне повернути людині її право бути, пропонуючи відмовитися на мить від вимоги «мати». Я пам’ятаю, як одного разу йшов вулицею, думав про десять речей одночасно, і раптом настала тиша, і крізь мене, і вулицю, і людей навколо, заструмувала, побігла беззвучна музика, і світ набув глибину, таємницю і сенс, а крізь мене текло саме Життя, і нічого мені більше в ці секунди не було потрібно. – «Нехай тільки це залишається, – бурмотав я, – усе інше не важливе, нехай тільки це залишається». Бо це і було щастя, від якого я заплакав. І я надів темні окуляри, щоб не лякати перехожих своїм незрозумілим для них щастям до сліз. Тиша обкутала мене тоді, і я – отямився, і я – побачив.
«У тиші Бог вимовляє Своє слово», – сказав споглядач Божественних таємниць, Мейстер Екхарт. У тиші твориться сенс нашого життя, і в ній ми зустрічаємося самі із собою як з таємницею і радістю. І можливо, одного разу почувши в тиші слово про себе самих, ми не захочемо більше з ним розставатися, бо це вихід з побутового мілководдя в Океан життя, і кращі з його островів нам ще належить відкрити.
