Останнім часом мені найменше хочеться виписувати «євангельські рецепти» щасливого і правильного життя. Останнім часом мені все більше і більше подобається знаходити в тексті Біблії не відповіді, а питання – ті самі, на які немає однозначної відповіді. Бо вони вимагають того, щоб відповідь на них виходила не в результаті жорсткого і однозначного цитування, а піднімалася з розтривожених глибин моєї істоти – вічних і неоднозначних, створених Богом глибин. Щоб вона досягала моєї свідомості у своїй антиномічній єдності, в якій є правда більша, ніж усі мої маленькі земні «так», і ніж усі мої маленькі земні «ні», – любов.
Мене завжди тривожило те місце з Одкровення св. Іоанна, де праведники звертаються до Господа з проханням помститися за їх смерть. От як це звучить: «І коли Він зняв п’яту печать, я побачив під жертовником душі убитих за слово Боже і за свідчення, яке вони мали. І викликнули вони гучним голосом, кажучи: доки, Владико Святий і Істинний, не судиш і не мстишся тим, що живуть на землі, за кров нашу?» (Одкр. 6:9-10). Тривожили мене ці вірші тому, що тут йдеться про помсту. І слід сказати, що двадцяте століття билося і знемагало навколо цієї проблеми. Питання про страту, вчення Толстого про непротивлення злу, усе це закручується, подібно до циклону, навколо одного єдиного «пустотного» центру – відплата, помста. Доводиться визнати, що двадцяте століття не розв’язало проблеми відплати, помсти. Можливо, її вирішить століття 21-е, попри те, що, на перший погляд, воно усіма силами намагається цю проблему не розв’язати, а, швидше, зняти. Наприклад, за допомогою категорії «політкоректності» – в основі якої, нехай дещо наївно подана, лежить все та ж проблема – компенсація за зло.
Я не готовий дати рекомендації з приводу того, що робити з проблемою помсти і гніву. Кожен життєвий епізод шукає свого рішення і не схожий на інші. Але мені хочеться поділитися певними міркуваннями.
Мене завжди захоплювала наявність цього «пустотного» центру в Гамлеті, уся дія якого нанизана на проблему помсти. Саме навколо помсти в Гамлеті формуються такі найважливіші етичні теми, як ставлення сина до батька і матері, любовні стосунки чоловіка і жінки, правда і брехня, сенс життя. А суть одна і одне питання, що стоїть перед героєм, – мститися йому за вбивство батька, вбиваючи інших людей, чи ні? Володимир Соловйов, великий філософ, відізвався про проблему Гамлета несподівано протокольно і однозначно, як про поезію і трагедію не відзиваються: «Гамлет просто забув, що він християнин». Протокольно і однозначно, але вкрай влучно. Звідси витікає, що якби Гамлет не забув, що він християнин, він не став би мститися. Адже християни не мстяться, правда? Чи, принаймні, вважається, що не мстяться.
І якщо є охоронна і захищаюча правда в помсті, тобто і, не менш важлива, правда. Вона полягає в тому, що я не можу уявити собі, наприклад, Яна Гуса, що з’явився перед Христом з проханням покарати тих, хто спалив його живцем. Також як не можу уявити Олександра Меня, який вимагає в Бога помсти за свою смерть. Чому? Та тому що і Ісус, і Його праведники – самі цю смерть вибрали, самі її створили, створили – як найвищий акт духовної, і наповненою справжньою мужністю, діяльності.
Мені здається, що на проблему помсти ми заходимо не з того боку. Ми намагаємося вирішити її юридично, відриваючи від найбільшого творчого дару будь-якої особи – дару створити своє життя і створити свою смерть. Бо дуже часто людина шукає своєї смерті сама, і, коли вона це робить довго і наполегливо, спрацьовує її божественний образ і подоба, спрацьовує її великий творчий потенціал – вона створює свою смерть і вона приходить до неї. Проблема смерті від наркотиків полягає, в основному, все ж не в тому, хто ці наркотики продає, а в тому, хто їх вживає. Бо саме той, хто робить це, творить свою власну смерть. Інші люди просто допомагають йому реалізувати його бажання. Якби воля до смерті в наркомана була відсутня, продавці наркотиків просто не з’явилися б на землі. Моє зауваження полемічне, я усвідомлюю це. Та все ж я хочу пояснити свою думку.
Річ у тім, що у величезній більшості випадків МЕНІ НІКОМУ МСТИТИСЯ. БО ПРИЧИНОЮ СВОЇХ БІД Є Я САМ. Я САМ ВИБИРАЮ БУТИ ПРИНИЖЕНИМ, НЕЩАСНИМ, НЕЗРОЗУМІЛИМ, ПОМЕРЛИМ ВІД НАРКОТИКА АБО ДЕПРЕСІЇ. Я сам вибираю свою самотність, на яку скаржуся, я сам вибираю жінку, яка робить мене нещасним. Я сам часто вибираю кулю найманого вбивці. БО МЕНІ ЦЕ ТРЕБА. Бо в людини, окрім волі до життя, є воля до смерті. І цю волю вона здатна реалізувати сповна. І якщо ви гадаєте, що мені легко писати ці слова, то ви помиляєтеся. Мені дуже важко писати ці слова. Давайте поставимо собі просте питання: чи бачили ми апостола Павла приниженим, у депресії, у безвиході, у відчаї. Чи треба мститися усім тим, хто гнав його, як він сам раніше гнав християн? Чи є в цьому нужда і правда? Ні. Бо апостол Павло сам створив свою смерть і своє життя.
– Та нічого подібного, – заперечать мені. – Це просто гординя, – заперечать мені. – Людина не творить своє життя, а віддає його Богу, і Бог творить долю і життя людини. – Гаразд, скажу я, – нехай так. – Але тоді навіщо взагалі усі ці розмови про помсту, якщо усе це від Бога?
Але справа якраз у тому, що Бог створив мене за Своїм образом та подобою. Він створив мене творцем. І не просто творцем, а істотою, яка не може не творити. Бо я творю своє майбутнє життя кожну секунду свого існування. І роблю це або зі знаком плюс, або зі знаком мінус. Я просто не можу, не умію не творити. І навіть, якби я дуже захотів і щосили спробував би це зробити – у мене нічого б не вийшло. Бо це моя природа. І тому я зараз і тут, щосекунди свого земного часу або творю усю свою майбутню безвихідь, ненависть, ворогів, зради, програші, сімейні трагедії, духовні трагедії, або… Або я творю свою святість, свій достаток, свою любов, свої звершення, свої знахідки, своє щастя і своє диво, до якого призвав мене Бог. І я покликаний до цього Його словами. «Більше Мене створите» (див. Ін. 14:12) – сказав Господь Своїм учням напередодні Розп’яття. Хіба ми ставилися колись до цих слів серйозно? Настільки серйозно, наскільки серйозно вони прозвучали? Пробували зрозуміти їх радість і висоту. Прийняти їх правду, їх реальність, запропоновану нам. Реальність – створити більше за Ісуса, причому не метафорично, а буквально. Чи це теж гординя – ставитися до Його заклику серйозно? І, коли я творю не з Ним (щосекунди!) – я марную. Я продовжую творити, бо не творити не можу, але творю вже без Нього, творю вже сам. Я усю свою величезну силу творчості, усю потугу цього дару вживаю на те, щоб створити собі ті нестерпні проблеми, за які згодом вимагатиму відплати інших людей. Здійснювати своє право на помсту. Але, поклавши руку на серце, хіба інші винні, що я обрав саме цей шлях? Хіба вони вирішували за мене – з Христом мені творити або без Нього? Ні, це я вирішив, вирішив сам. Так кому ж мені мститися? І багато хто мститься собі, коли неможливо помститися іншому.
Але і тоді, коли я мщуся іншому – я мщуся собі. Бо Адам у староєврейській мові – множина. Адам – це усі ми. В особливому сенсі це реалізується в Церкві, яка за словами апостола Павла, – одне тіло. Але і нехристияни, усе людство – одне тіло, Адам, я. Тому, в якомусь тонкому сенсі, кожен інший – це я. Це дуже добре відчувають поети і святі. Це дуже добре відчував Джон Донн – англійський поет і священик, рядком якого Хемінгуэй назвав свій роман «По кому подзвін». Він виразив це почуття «загального я» так: «Смерть кожної людини зменшує мене, бо я єдиний з людством. Отже, ніколи не посилай дізнатися, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить по тобі».
Але якщо ці рядки – правда, і якщо правда «золоте правило» духовності: «чини з іншим так, як хочеш, щоб чинили з тобою», то чи не означає це, що будь-яка помста іншому – це помста собі. Причому, повторюю, не метафорична, а буквальна, бо вона здійсниться, повернеться, прийде, наздожене. Тому і каже Господь – не мстися, віддай помсту Мені, Я віддам. І не буде Він віддавати, як якийсь земний суддя, а просто дасть мені дізнатися властивості духовного закону, а самому закону – можливість працювати і далі. Бо, увійшовши до помсти, викличеш вогонь на себе. Бо мститися можна тільки собі. Бо, коли я мщуся іншому, я затверджую не єднання його із собою, а свій розрив, свою окремість від нього. Я стверджую, що, нехай Бог посилає дощ на злих і на добрих, мене це не стосується. Я не хочу плодоносного дощу над злими. Я утверджую не роботу любові, що сполучає, а роботу ненависті, що роздрібнює. Я в результаті утверджую свою відокремленість від Джерела життя і щастя, від Любові. І я вибираю свій біль, свою трагедію. Бо свобода вибору – теж дар мені від Бога. І Бог не перешкоджає власному дару.
Я не закликаю заохочувати зло. Я не закликаю до прекраснодушного романтизму. Я закликаю до Романтизму – влади того, що не можна побачити. У цьому сенсі Христос був великим Романтиком. Він був у владі Невидимого і спирався на те, до чого доторкнутися не можна. Як я вдячний Йому за те, що не став Він відмовляти Петра, коли той захотів піти по воді. Він не сказав Йому: До чого усі ці безглузді чудеса, Петре?! Сиди в човні і греби до берега. Ні, Він сказав йому одне коротке слово: Йди! І за ним стільки усього прозвучало! – Випробуй свою віру, побач, що ти творець, переконайся, що ти здатен це зробити, і повір Моїм словам, коли Я скажу тобі, що ти свого часу зможеш більше за Мене створити. Ти зможеш створити своє життя і свою смерть, незалежно від того, наскільки злі і несправедливі будуть до тебе люди. І ти їм не мститимешся, бо ми перемагаємо зло добром, а не помстою. Бо в тебе навіть не виникне цього бажання. А якщо і виникне, то бажання Життя і його дива, що тягне тебе по водах, буде більше за бажання помсти.
Та все ж праведники Апокаліпсису волають про помсту. І не вщухають їх голоси, і не можуть вщухнути. Чому? Та тому що смерть праведника це зло, а зло має піти зі світу. Бо смерть праведника це відділення того, хто його убив, від життя, від самого його джерела, самогубство. І цього не має бути.
Вони, ці душі, що стоять тепер біля небесного жертовника, бачили, як катували християн, їх власних друзів і дружин, їх дітей і їх самих на арені Колізею, і як їх спалювали в імператорських садах живцем, влаштувавши з них живі факели. І хоча вони і створили самі свою смерть, її незбагненну глибину і її сенс, що перевищує розуміння катів, – цього в майбутньому світі не має бути.
Бог не мститься. Але людською мовою відплата за злочин називається помстою. Як це називається мовою Божественної любові, нам усім ще належить дізнатися. І в пам’ять цього волають про помсту праведники.
