ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА ЯК ПИТАННЯ БУТТЯ І ПІСЛАННИЦТВА
У процесі суду над Ісусом Пилат несподівано запитує Обвинувачуваного: «Звідкіля Ти?» Обвинувачі довели свій присуд до драматичного винесення смертного вироку, проголосивши, що цей Ісус удає з Себе Сина Божого, а це злочин, за який згідно з Законом належиться смертна кара. Вільний від упереджень римський суддя, який уже висловив свій скептицизм у запитанні про істину (пор.: Йо. 18:38), мав би сприймати цю претензію Обвинувачуваного як жарт. Та все ж він злякався. Обвинувачуваний сказав, що Він є Царем, але Його Царство «не від цього світу» (Йо. 18:36). А тоді вказав на таємне «звідки» і «для чого»: «Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину» (Йо. 18:37).
Все це мало б здаватися римському судді фантазією. Та він, навпаки, не міг позбутися таємничого враження від цього Чоловіка, Який був інший, аніж досі відомі йому борці проти римського панування і за відновлення ізраїльського Царства. Римський суддя питає Ісуса про «звідки», щоб зрозуміти, ким Він, власне, є і чого Він хоче.
Питання про «звідки» Ісуса як питання про Його внутрішнє походження і таким чином про Його істинну сутність виринає також в інших вирішальних місцях Євангелія від Йоана, і в синоптичних євангеліях теж. У Йоана, як і у синоптиків, воно наражається на своєрідний парадокс. З одного боку, проти Ісуса і Його претензії на післанництво свідчить те, що точно відомо Його походження: Він зовсім не прийшов з Неба, від «Отця», «згори», як Він стверджує (Йо. 8:23). «Чи то ж не Ісус, син Йосифів, що Його батька-матір ми знаємо? Якже Він тепер твердить: ‘Я зійшов з Неба?’» (Йо. 6:42).
Синоптики розповідають про таку ж суперечку у синагозі в Назареті, батьківщині Ісуса. Ісус виклав слова Святого Письма не у звичний спосіб, а переступаючим усякі межі тлумаченням повнотою влади щодо Себе і Свого післанництва (пор.: Лк. 4:21).
Слухачі – цілком зрозуміло – злякалися такого поводження з Письмом, Його претензії на те, що Він сам є внутрішньою відправною точкою і ключем до тлумачення святих слів. Страх переростає у заперечення: «’Хіба ж Він не тесля, син Марії, брат Якова, Йосифа, Юди та Симона? І сестри Його – хіба не тут між нами?’ І брали Йому це за зле» (Мр. 6:3).
Достеменно відомо, хто такий Ісус і звідки Він – людина серед людей. Він такий, як ми. Його претензія – звичайна зухвалість. До цього додається ще й те, що Назарет не був місцем, на яке вказувала обітниця. У євангеліста Йоана читаємо про те, як Филип каже Натанаїлові: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса, Йосифового сина, з Назарету». Відповідь Натанаїла відома: «А що доброго може бути з Назарету?» (Йо. 1:45-46). Звичайність Ісуса, робітника із провінції, здається, не приховує жодної таємниці. Його походження вказує на Нього, як на такого, що й усі.
Існує ще інший аргумент проти авторитету Ісуса, а саме, в дискусії із сліпонародженим, що прозрів: «Ми знаємо: до Мойсея промовляв Бог. А цього (Ісуса) не знаємо, звідкіля Він» (Йо. 9:29).
Щось цілком подібне говорили також жителі Назарету після проповіді у синагозі, перш ніж визнали Ісуса як знайомого і рівного собі: « Звідкіль оте в Нього? Що то за мудрість, що Йому дана, і такі чуда, що діються Його руками?» (Мр. 6:2). І тут також постає питання: «Звідкіля?», хоча воно потім і з’ясовується посиланням на Його родину.
«Звідки» Ісуса є водночас відомим і невідомим, на нього начебто легко відповісти і водночас воно невичерпне. У Филиповій Кесарії Ісус запитує Своїх учнів: «За кого Мене люди мають?.. Що кажете про Мене?» (Мр. 8:27 і далі). Хто такий Ісус? Звідкіля Він? Обидва запитання є нероздільні.
У чотирьох Євангеліях йдеться про те, щоб дати відповідь на ці запитання. Вони, власне, для того написані. Коли Матей починає своє Євангеліє родоводом Ісуса, то вже тому від самого початку хоче достовірно висвітлити питання Ісусового «звідки»; родовід є свого роду заголовком усього Євангелія. Лука, навпаки, подав родовід Ісуса на початку Його прилюдної діяльності, наче офіційно представляючи Ісуса, щоб відповісти на те саме питання з іншими акцентами та випереджаючи те, що потім буде розкривати все Євангеліє. Спробуймо, отже, краще зрозуміти суттєвий намір родоводів, поданий обидвома євангелістами.
Для Матея вирішальними є два імені, щоб усвідомити «звідки» Ісуса: Авраам і Давид.
З Авраамом починається – після розсіяння людства внаслідок зведення Вавилонської вежі – історія обітниці. Авраам вказує на прийдешнє. Він – мандрівник, не лише із землі свого походження в землю обітниці, але і мандрівник із теперішнього в майбутнє. Все його життя стремить вперед, є динамікою руху на шляху прийдешнього. Отож, Послання до Євреїв по праву зображає його як прочанина віри на основі обітниці: «Бо чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник» (Євр. 11:10). Обітниця для Авраама стосується передусім його насліддя, але вона виходить далеко за ці рамки: «Через нього благословенні будуть усі народи землі» (Бут. 18:18). В усій історії, яка починається Авраамом і веде до Ісуса, погляд спрямований на ціле – через Авраама має зійти благословення на всіх.
Так погляд від початку родоводу переходить уже на кінець Євангелія, де Воскреслий каже учням: «Зробіть учнями всі народи» (Мт. 28:19). В особливій історії, яку виявляє родовід, від самого початку напружена увага звернена до цілого; чи універсальність післанництва Ісуса дана в Його «звідки?».
Структура родоводу і розказана про Нього історія, зрозуміло, цілком визначаються постаттю Давида, царя, якому була дана обітниця вічного Царства: «Престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7:16). Родовід, який подає Матей, має печать цієї обітниці. Він уміщає тричі по 14 поколінь, спочатку піднімаючись від Авраама до Давида, потім – від Соломона до Вавилонського переселення, а згодом знову піднімаючись аж до Ісуса, на Якому збулася обітниця. З’являється назавжди сущий Цар – правда, зовсім інший, ніж можна було б подумати, виходячи із моделі Давида.
Цей поділ стає ще чіткішим, якщо задуматися, що єврейські букви імені Давид складають число 14 і що таким чином навіть символікою чисел Давид, його ім’я і його обітниця торують шлях від Авраама до Ісуса. Отож, можна сказати, що родовід із його тричі 14 поколіннями є істинним Євангелієм Христа-Царя: вся історія задивлена на Того, чий трон стоятиме вічно.
Родовід Матея є родоводом чоловіків, але все ж у ньому перед Марією, якою він закінчується, названі чотири жінки: Тамара, Рахав, Рут і «жінка Урії». Чому з’являються ці жінки у родоводі? За яким критерієм їх обрано?
Сказано, що всі чотири жінки були грішницями. Так, назва їхніх імен показує, що Ісус взяв на Себе їхні гріхи, а з ними гріхи світу і що Його післанництво є виправданням грішників. Але це не могло бути визначальним аргументом при виборі, особливо тому, що всі ці жінки не були єврейками. Так через них в родовід Ісуса входить світ народів – стає очевидним Його післанництво до юдеїв і поган.
Та передовсім родовід закінчується жінкою – Марією, яка насправді є новим початком і яка робить відносним увесь родовід. Упродовж усіх поколінь він ішов за схемою: «Авраам породив Ісаака…». Але кінець виглядає зовсім по-іншому. Про Ісуса уже не говориться «породив», а написано: «У Якова (народився) Йосиф, чоловік Марії, з якої народився Ісус, що зветься Христос» (Мт. 1:16). Далі в історії про народження Ісуса Матей говорить нам, що Йосиф не був батьком Ісуса і що хотів покинути Марію, бо запідозрив її у подружній зраді. Та йому було сказано: «Бо те, що в ній (Марії) зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1:20). Так останнє речення повертає увесь родовід. Марія є новим початком. Її Дитина не походить від жодного чоловіка, а є новим створінням, і це сталася через Святого Духа.
Родовід залишається важливим: Йосиф є правовим батьком Ісуса. Через нього Він згідно з Законом «правомірно» належить до сім’ї Давида. І все-таки походить звідкись інакше, «зверху» – від самого Бога. Таємниця «звідки», що має подвійне походження, конкретно постає перед нами: Його походження можна вказати і водночас воно є тайною. Лише Бог є у правдивому розумінні Його «Батьком». Родовід чоловіків має своє всесвітньо-історичне значення. І все ж в кінцевій точці є Марія, покірна Діва з Назарету, в якій здійснюється новий початок, наново починається існування людства.
