ЗВІСТУВАННЯ… (Закінчення)

Вознесіння Христове (фрагмент), Джон Сінглтон Коплі

Христос біля Отця не перебуває далеко від нас, щонайбільше – ми перебуваємо далеко від Нього; однак дорога назустріч один одному відкрита. Про що тут йдеться: це не дорога космічно-географічного плану, а «космічна подорож» серця, від виміру замкнутості до нового виміру – Божественної любові, яка обіймає цілий світ.

Повернемося ще раз до першого розділу Діянь Апостолів. Зміст християнського існування, як ми визначили, це не майбутній підрахунок, а, з одного боку, дар Святого Духа і, з іншого, свідчення учнів для Ісуса, Розп’ятого і Воскреслого, у всесвітньому вимірі (Ді. 1:6-8). А віддалення Ісуса у хмарі не означає рух в інше космічне місце, а взяття до неба у буття самого Бога і, таким способом, участь у Його реально існуючій могутності у світі.

Далі текст продовжується: як спершу біля гробу (Лк. 24:4), так і тепер з’являються два на біло зодягнені мужі і сповіщають Благовість: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як Його ви бачили відходячого на небо» (Ді. 1:11). Цим укріплюється віра у новий прихід Ісуса, але водночас знову наголошується на тому, що завдання учнів не вдивлятися у небо чи дізнаватися про час і терміни, що укриті в таємниці Бога. Їхнім дорученням є давати свідчення про Христа аж до кінця землі уже тепер.

Віра у другий Прихід Христа є другим стовпом християнського віровизнання. Він, Який прийняв плоть і завжди є Людиною, Який назавжди відкрив у Бозі простір людського буття, закликає цілий світ до відкритості Бога, щоб під кінець Бог став усім в усьому, і Син зміг передати Отцеві зібраний у Ньому цілий світ (Пор. 1 Кор. 15:20-28). У цьому міститься гарантія надії, що Бог висушить усі сльози і ніщо безглузде не встоїть, усяка кривда зникне і встановиться справедливість. Перемога любові стане останнім словом всесвітньої історії.

Від християн вимагатиметься у «проміжному часі» пильність, чування, і це має стати їхньою головною позицією. Ця пильність означає, по-перше, що людина не повинна піддаватися плинності хвилини і віддавати перевагу видимим речам, а підносити погляд над миттєвим та відкидати його нав’язливість. Зберігати погляд вільним від другорядного і спрямовувати його до Бога, щоб від Нього отримувати міру і здатність для правильного діяння – ось про що йдеться.

Чування, пильність означають насамперед відкритість добру, правді, Богові часто серед доволі незрозумілого світу та розгулу сил зла. Вони означають, що людина з усіх сил і великою тверезістю намагається поступати чесно та справедливо, вона не живе за своїми бажаннями, а за дороговказом віри. Усе це зображено в есхатологічних притчах Ісуса, особливо у притчі про пильного слугу (Лк. 12:42-48), і трохи по-іншому в преамбулі про немудрих і мудрих дів (Мт. 25:1-13).

Однак як ми тепер ставимося до очікування Господа, Який знову прийде, у християнському житті? Очікуємо ми Його чи радше не очікуємо? Уже Кипріян Карфагенський (пом. 258 р.) заохочував своїх читачів не припиняти молитви за другий Прихід Христа, проте не зі страху перед великими катастрофами або перед смертю. Невже тлінний світ, який гине, має бути для нас ліпшим за Господа, на Якого ми уповаємо?

Одкровення завершується запевненням у Другому Приході Господа та проханням про це: «Говорить, хто свідчить це: Так, приходжу скоро. Амінь, прийди, Господи Ісусе!» (22:20). Це прохання люблячого, який в обложеному місті, затиснений усіма загрозами та жахіттями руйнування, тільки і здатний чекати, що прийде Улюбений, Який має владу зламати облогу та принести спасіння. Це волання про допомогу, близькість Ісуса в біді, де тільки Він один може допомогти.

На закінчення Першого Послання до Коринтян Павло подає ту саму молитву арамейською мовою, яку, залежно від словесного поділу, можна розуміти по-різному: Мараната («Прийди, Господи!») або Мараната («Господь прийшов!»). У цій подвійності прочитання чітко відображено особливість християнського очікування Приходу Ісуса. Це взивання «Прийди!» і водночас вдячна впевненість «Він прийшов!».

З Учення Дванадцяти Апостолів (близько 100 р.) нам відомо, що цей крик належав літургійним молитвам святкування Тайної Вечері найдавнішим християнством, і тут уже конкретно подано поєднання обидвох типів прочитання. Християни волають про остаточний Прихід Ісуса і водночас з радістю та вдячністю переживають цей Його Прихід уже тепер, коли Він перебуває посеред нас.

У християнському проханні про другий Прихід завжди міститься і досвідчення реальної присутності. Воно не спрямоване виключно на майбутнє. Слушним є саме те, що говорить Воскреслий: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:20). Він перебуває біля нас тепер, а особливо близько у Євхаристійній присутності. Проте і навпаки, християнське досвідчення присутності містить у собі напругу та зацікавленість майбутнім. Вона пориває нас вийти за свої межі. Вона спонукає нас прориватися до остаточного.

Мені видається змістовним висвітлення цієї внутрішньої зацікавленості й напруги християнського очікування другого Приходу, що мусить характеризувати християнське життя і молитву, звертаючи увагу ще на дві відмінні форми вираження богослов’я. Римський Часослов пропонує своїм молільникам у першу неділю Адвенту катехизу Кирила Єрусалимського (Kat. XV, 1-3: PG 33, 870-874), яка починається словами: «Ми сповіщаємо Прихід Христа, не тільки один, а також і наступний… Як здебільшого все двояке, так і у Господа Ісуса Христа: двояке народження, одне з Бога від віків, інше з Діви, коли сповнився час; двояке сходження: одне укрите в тайні, інше, майбутнє, видиме для усіх». Ця мова про двоякий Прихід Христа притаманна християнству і належить серцевині проповідування Приходу. Вона правильна, але недостатня.

Кілька днів пізніше, в середу першого тижня Адвента Часослов пропонує виклад з проповідей на Адвент св. Бернарда з Клєрво, де подається доповнене бачення. Воно звучить так: «Троякий Прихід Господній ми знаємо… Третій знаходиться посередині між іншими двома (adventus medius)… У першому Приході Він прийшов у плоті та немочі. У цьому проміжному Він приходить у дусі та силі, в останньому – у славі та величі» (In Adventu Domini, serm. IІІ, 4. V, 1 : P 1.183.45 A. 50 C-D). Св. Бернард щодо цієї своєї тези посилається на Йоана: «Коли хто любить Мене і слово Моє береже, того і Отець Мій полюбить, і Ми прийдемо і замешкаємо у ньому» (14:23).

Виразною є розповідь про «Прихід» Отця і Сина: це найяскравіша есхатологія, яку розвинув Йоан. Вона не втрачає очікування остаточного Приходу, що перемінить світ, але показує, що міжчасся не порожнє, саме у ньому існує Adventus medius, проміжний Прихід, про який говорить Бернард. Ця попередньо прийнятна явна присутність загалом належить християнській есхатології, християнському існуванню.

Навіть коли слова Adventus medius до Бернарда були невідомі, то ситуація наявна у різних формах у цілій християнській традиції від самого початку. Наприклад, пригадаємо собі, що св. Августин у хмарах, на яких прийде Суддя світу, вбачає слова проповідування: слова Благовісті, адресовані свідками, є хмарою, яка приносить у світ Христа – вже тепер. І таким способом світ буде готовий до остаточного Приходу. Способи цього «проміжного Приходу» багатоманітні: Господь приходить через Своє слово; Він приходить у Святих Тайнах, особливо у Пресвятій Євхаристії; Він приходить у наше життя через слова або події.

Проте існують також епохальні способи цього Приходу. Діяння обох великих постатей, Франциска та Домініка, у ХІІ-ХІІІ століттях було виявом того, як Христос заново входить в історію, заново проявляє Своє слово і Свою любов, як Він оновлює Свою Церкву і зрушує історію в напрямі до Себе. Це ж можемо сказати і про постаті святих XVI століття: Тереза Авільська, Іван від Хреста, Іґнатій Лойола, Франциск Ксаверський приносять зі собою нові вторгнення Господа у заплутану та переслідувану історію їхнього століття. Його таємниця, Його постать проявляються заново, і насамперед втілюється по-новому Його сила, яка перемінює людей і формує історію.

Тож чи можемо ми молитися про Прихід Ісуса? Чи можемо відкрито сказати: «Мараната! – Прийди, Господи Ісусе!» Так, можемо. Більше того: Мусимо! Ми просимо про антиципацію Його присутності, що оновлює світ. Ми просимо Його у хвилини особистих утисків та негараздів: «Прийди, Господи Ісусе, і візьми моє життя у Свої обійми, у присутність Твоєї доброти й могутності». Ми просимо Його наблизитися до людей, яких ми любимо або про яких турбуємося. Ми просимо Його, щоб Він став у Своїй Церкві активно присутнім.

Чому ми не повинні просити Його, щоб Він і сьогодні дарував нам нових свідків Своєї присутності, в яких Він сам приходить до нас? І це прохання, яке не покладається безпосередньо на кінець світу, а є правдивим проханням про Його Прихід, уміщає у собі цілу палітру просьби, якої Він сам навчив нас: «Нехай прийде Царство Твоє!» Прийди, Господи Ісусе!

Знову повернемося до закінчення Євангелії від Луки. Ісус вивів Своїх близько Витанії, сказано там «І, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо» (24:50 н.). Ісус відходить, благословляючи. Благословляючи, Він іде, й у благословенні перебуває. Його руки розпростерті над цим світом. Благословляючі руки Христа немов покров, що нас захищає. Водночас вони є жестом відкривання світу, щоб у нього проникало небо і могло стати реальністю у світі.

У жесті благословляючих рук виражено тривалий неперервний зв’язок Ісуса з Його учнями, зі світом. У відході Він приходить, щоб піднести нас над Собою і відкрити світ Богові. Тому учні могли радіти, коли поверталися з Витанії додому.

У вірі ми знаємо, що Ісус тримає Свої розпростерті руки над нами, благословляючи. Це є тривалою незмінною основою християнської радості.

КІНЕЦЬ 2 ЧАСТИНИ ТРИЛОГІЇ

Попередній запис

ЗВІСТУВАННЯ: ВОЗНІССЯ НА НЕБО - СИДИТЬ ПРАВОРУЧ БОГА ОТЦЯ І ЗНОВУ ПРИЙДЕ У СЛАВІ

Вознесіння Господнє, Антоніо де Ланкарес Усі чотири Євангелії, як і повідомлення про Воскресіння св. Павла у ... Читати далі

Наступний запис

«ЗВІДКІЛЯ ТИ?» (Йо. 19:9) - Частина 1

Подорож у Вифлеєм, Хосеф Брікеі ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА ЯК ПИТАННЯ БУТТЯ І ПІСЛАННИЦТВА У процесі ... Читати далі