Щодня пополудні, після повернення зі школи, діти бавилися в саду Велетня. Це був великий і прекрасний сад із м’якими, зеленими газонами. Тут і там серед трави виднілися прегарні квіти, схожі на зорі.
Птахи серед гілля співали так гарно, що діти аж переставали бавитися, щоби їх послухати.
– Як тут чудово! – вигукували вони.
Весна не повернулася
Одного дня Велетень повернувся до свого замку. Він гостював у свого друга й затримався в нього на сім років. Коли повернувся, побачив у своєму саду дітей, що бавилися.
– Що ви тут робите? – закричав страшним голосом. – Цей сад мій і лише мій. Зрозуміли? Тільки я можу тут бути!
Після цього він звів навколо саду дуже високий мур і повісив на ньому табличку «Хто перелізе через цей мур, того буде покарано!» То був справжній Велетень-егоїст.
Бідні діти не знали тепер, де їм бавитися. Спробували на вулиці, але там була страшенна курява й багато каміння. Тож після уроків вешталися навколо високого муру, розмовляючи про чудовий сад, який був за стіною.
– Ми були там такими щасливими, – казали.
Незабаром настала весна, всюди розквітали квіти й весело співали пташки. Тільки в саду Велетня-егоїста продовжувала панувати зима. Птахи, не бачачи дітей, не співали, а дерева забули вкритися цвітом.
Щоправда, час від часу з трави визирав якийсь гарний цвіт, але, тільки-но побачивши табличку, починав сумувати, що немає дітей, і повертався до зимового сну під землею.
Лише Мороз і Сніг тріумфували.
– Весна забула про цей сад, – казали, – й ми житимемо тут цілий рік!
Сніг накрив траву своїм великим, білим плащем, а Мороз помалював усі рослини срібним кольором. Потім вони запросили Північний вітер. Він прилетів до них. Був одягнутий у довге хутро й цілий час завивав і так сильно дув у саду, що деякі дерева, не змігши встояти, падали.
– Не розумію, чому весна так запізнюється? – нерідко запитував себе Велетень-егоїст, сидячи біля вікна й дивлячись на свій холодний і білий сад. – Сподіваюся, що невдовзі погода зміниться.
Але весна не прийшла, так само й літо. Осінь подарувала людям золотисті плоди у всіх садах, за винятком Велетневого.
– Він надто великий егоїст, – казали люди.
Маленька дитина
Одного дня Велетень вилежувався в ліжку й раптом почув прекрасну музику. Вона була настільки досконалою, що він подумав, що поряд проходить королівський оркестр. А насправді це був лише маленький щиголь, який виспівував під його вікном.
Велетень так давно вже не чув співу пташок у своєму саду, що ці трелі здалися йому найпрекраснішою музикою у світі. Раптово Північний Вітер перестав дути, а крізь відчинене вікно долинув чудовий запах.
– Нарешті прийшла весна, – вигукнув Велетень.
Зістрибнув з ліжка й визирнув надвір. І що ж побачив? Прекрасну картину. Діти ввійшли в його сад крізь маленьку дірку в мурі й сиділи на гілках дерев, які від радості вкрилися квітами.
Птахи пурхали туди й сюди й щасливо щебетали, а квіти зацвіли й вигравали на сонці різними барвами серед зеленої трави.
Лише в одному закутку саду ще панувала зима. То було найдальше місце, але, як не дивно, туди дісталася маленька дитина. Така маленька, що не могла дотягнутися до найнижчих гілок дерева, а лише обходила його навколо, гірко плачучи.
Бідне дерево ще було вкрите Льодом і Снігом, а Північний вітер дув і завивав серед гілля.
– Вилізь нагору, – просило дерево, нахиляючи, наскільки могло, свої найнижчі гілки. Та дитина була занадто малою. Побачивши це, Велетень розчулився.
– Я був великим егоїстом, – сказав. – Тепер розумію, чому не приходила весна. Допоможу цій дитині вилізти на дерево, потім зруйную мур, і діти зможуть приходити до мого саду й бавитися тут стільки, скільки захочуть.
Йому було дуже соромно за свою дотеперішню поведінку. Тихо зійшов сходами й заглибився в сад. Але діти, тільки-но побачивши його, з великим страхом утекли, тільки найменша дитина, що продовжувала плакати, не втекла. Її очі були повні сліз і, напевне, тому вона нічого не помітила.
Велетень тихенько наблизився до дитини, делікатно підняв її вгору своїми великими руками й посадив на гілку дерева. У ту ж мить дерево вкрилося листям, квітами, прилетіли птахи й почали співати серед гілля, а дитина радісно обняла Велетня за шию й поцілувала його.
Інші діти, побачивши, що відбувається, швидко повернулися. А разом із ними повернулася й весна.
– Цей сад відтепер належить вам, – сказав Велетень і, взявши велику кирку, зруйнував мур.
Тепер люди, проходячи повз, бачили, як Велетень бавиться з дітьми в найпрекраснішому саду, який лише можна собі уявити.
– Де ваш маленький приятель – дитина, яку я висадив на дерево? – запитав Велетень увечері, коли діти прощалися з ним.
– Не знаємо, – відповіли діти. – Кудись пішов.
– Скажіть йому, щоби прийшов завтра, – попросив Велетень.
Але діти не знали, де живе малюк, і ніколи раніше не бачили його. Велетень дуже засмутився.
Щодня пополудні, після закінчення уроків у школі, діти приходили в сад бавитися, але ніколи разом з ними не було дитини, яку полюбив Велетень і яку дуже хотів побачити знову.
Хто посмів тебе поранити?
Минули роки. Велетень постарів і з дня на день ставав чимраз слабшим. Уже не бавився з дітьми, а лише дивився, як граються діти, й милувався своїм садом.
– Тут стільки гарних квітів, – казав часом, – але найпрекрасніші квіти у світі – це діти.
Одного зимового ранку, коли вдягався, глянув у вікно. Сад неначе спав. Та в певний момент здивований Велетень помітив щось, що змусило його протерти очі. Чудова, дивовижна картина розгорнулася перед ним. У найдальшому кутку саду виднілося одне дерево, вкрите прекрасними, рожевими квітами. Під деревом стояла дитина, яку Велетень так сильно полюбив.
Не тямлячи себе від радості, побіг у сад.
Та коли наблизився до дитини, його обличчя почервоніло від люті.
– Хто посмів тебе поранити? – закричав.
На долонях дитини були сліди від цвяхів, такі самі рани були й на ніжках.
– Хто посмів тебе поранити? – наполягав Велетень. – Скажи мені, я візьму свого меча й уб’ю його!
– Ні, – відповіла дитина. – Це – сліди Любові.
– Хто ти насправді? – запитав Велетень. Одночасно в його серці запанувало дивне відчуття страху, він став навколішки перед дитиною. Дитя усміхнулося й сказало йому:
– Колись ти дозволив Мені бавитися у твоєму саду. Сьогодні підеш зі Мною до мого саду, який називається Раєм!
Суть оповідання
У житті кожної людини настає мить зустрічі з Христом. Ця зустріч може бути сповненою світла, а може набути іншої форми. Але яким чином дізнатися, що йдеться про Божественну Особу?
Зазвичай люди все затемнюють, заплутують. Не люблять відійти вбік і зачекати, щоби Бог розставив усе по своїх місцях. У результаті мають мало нагод для зустрічі. Щоби віднайти віру, треба навчитися споглядати…
