Одне місто раптово охопила дивна епідемія. Люди застуджувалися й починали кашляти, потім їхня шкіра набувала дивного сіруватого кольору, а після цього хвороба розвивалася дуже інтенсивно: хворі спочатку ставали жадібними, згодом нахабними, відбираючи все одне в одного, і врешті перетворювалися на злодіїв. До того ж усі ставали дуже підозріливими. їх опановувала думка про гроші й нищила будь-які інші помисли.
«У житті мають значення лише гроші. З їхньою допомогою можна зробити все», – твердили вони.
Разом з думкою про гроші з’являвся також страх. Продавці сейфів і броньованих дверей не встигали виконувати замовлень. У деяких помешканнях на дверях було аж вісімнадцять замків.
У родинах батьки крали гроші з дитячих скарбничок. Діти постійно запитували: «Скільки мені даси?» І то не тільки за витирання посуду чи виконання домашнього завдання, але й за те, щоб пішли в сад побавитися. Уже в першому класі вони вчилися виписувати банкові чеки.
Аптекар пробував роздавати хворим книжки, в яких ішлося про щедрість і доброту. Однак люди лише похитували головами й продавали ці книжки з лотків.
Однієї суботи, по обіді, на головній вулиці міста вибухнула жахлива сварка через дрібну, майже нічого не варту монету, яка лежала на дорозі.
Навіть лікар заразився й почав продавати ліки, термін придатності яких уже минув, а до цього він їх просто викидав.
Життя в місті стало просто нестерпним. Майже всі почали носити зброю, а найбагатші найняли тілоохоронців. Хворі мали суворий, похмурий погляд; вони були нещасними й робили нещасними тих, хто був поряд з ними.
Люди говорили лише про гроші, відсотки й акції, вартість яких то зростала, то знову падала. Ніхто не хотів платити податків. У такій ситуації бургомістр і його радники вирішили звернутися до славетного Бабадоро, пустельника і трохи чарівника. Вони попросили в нього ліки або хоча б якусь пораду.
Вірус «Загребущі пазурі»
Пустельник уважно вислухав їх, а потім, погладжуючи свою довгу білу бороду, сказав: «Я знаю ту хворобу, яка опанувала ваше місто. Її спричиняє вірус, який називається «Загребущі пазурі». Він просто-таки жахливий, бо той, кого вразить, стає нечутливим, його серце поступово твердне й згодом перетворюється на камінь, а замість мозку в голові працює рахівниця. Врятуватися від цієї зарази можна лише через добрі справи, та щоб повністю позбутися хвороби, є лише одні ліки – вода зі Співочої Гори. Маєте знайти сильного, хороброго й зовсім безкорисного юнака. Він повинен узятися за це завдання винятково з любові до людей. Вода шляхетності діє тільки тоді, коли її прагнуть, коли на неї довго чекають і коли її щиро приймають. Це логічно, правда ж? Тому не досить знайти юнака, який погодиться подолати чималі труднощі, що постануть на його шляху. Конче потрібно також, аби ви чекали на воду».
«Ми чекатимемо. Всі!» – поклялися бургомістр і радники.
«Ми рішуче налаштовані перемогти цю страшну епідемію, яка робить наше місто нещасним і спустошує міську казну», – додав чоловік, що відповідав за фінанси, який теж мав сіру шкіру й був заражений вірусом «Загребущі пазурі».
Наступного дня на всіх мурах міста було поміщено оголошення: «Шукаємо хороброго юнака для виконання героїчного завдання».
Зголосилося аж дві тисячі кандидатів. Але коли ці герої дізналися, що нічого не зароблять, одразу ж відмовилися від пропозиції. Усі, окрім одного.
Був то сильний і симпатичний юнак, який дуже журився тим, що страшна хвороба мучить його земляків і робить їх нещасними. Звали його Джозуе.
Бургомістр і радники пояснили Джозуе, що він повинен зробити, хоча навіть не уявляли собі, де шукати оту Співочу Гору.
«Добре, пошукаю її», – спокійно відповів Джозуе.
«Ми чекатимемо на тебе, – пообіцяли вони. – Щоночі запалюватимемо у вікні світло. Завдяки цьому ти знатимеш, що ми чекаємо на тебе».
Джозуе поклав у наплічник білизну, трохи хліба й сиру, поцілував матір і батька й обійняв Марію-Розу, свою наречену, яка прошепотіла йому: «Я чекатиму на тебе!» Відтак, попрощавшись з усіма, юнак вирушив у далеку дорогу.
Велетень Дмухало
Упродовж трьох днів Джозуе рішуче простував у напрямку гір, які виднілися в блакитному серпанку на горизонті.
«Коли дійду туди, пошукаю там Співочу Гору. Мабуть, це не буде важко», – подумав він.
Але помилявся. Минуло десять днів дороги, а гори все ще видавалися дуже далекими й нагадували профілі велетнів, що немовби заснули на горизонті.
Однак Джозуе це не зупиняло. Він думав про мешканців міста, які, без сумніву, також пам’ятали про нього й чекали на його повернення, про батьків і Марію-Розу, і щоранку, хоча й відчував сильний біль у ногах, вирушав далі в дорогу. Минуло ще десять днів, а потім і місяців.
Протягом перших днів юнакової мандрівки в місті діялося щось неймовірне й захопливе: майже в усіх вікнах світилося світло. То були знаки надії. Всі чекали на воду щедрості, яку мав принести Джозуе. Але з часом чимало ламп погасло. Дехто просто забув про них, інші, під впливом хвороби, погасили їх задля економії. А через кілька місяців більшість мешканців міста взагалі, похитуючи головами, почали говорити: «Йому не вдалося. Він уже не повернеться».
Щовечора освітлених вікон ставало менше.
Але Джозуе через рік таки дійшов до гір. Спочатку перед ним постали невеликі пагорби, від яких його відділяла широка долина, подолати котру не становило жодних труднощів. Потім гори почали ставати щораз суворішими, грізнішими, стрімкішими, з величезною кількістю природних перешкод.
Джозуе уважно прислухався, чи не почує, бува, Співочої Гори. Під час сильних поривів вітру здавалося, що деякі вершини свистять. Були також гори, які, завдяки льодовикам і струмкам, гуркотіли, проте жодна не співала.
Невдовзі на одному зі схилів юнак зустрів старого пастуха й поставив йому декілька запитань.
Пастух почастував його горнятком свіжого молока й сказав: «Співоча Гора? Так, я знаю. Вона не дає мені спати, коли я випасаю овець поблизу неї. То велика й неприступна гора, грім би її побив! Стрімка, гладка, як обеліск, та ще й з велетнем Дмухалом».
«А хто це такий?»
«Великий жартівник, який забавляється тим, що дмухає на того, хто хоче піднятися на гору».
«Нічого не вдієш, я все одно мушу вийти на ту вершину», – відповів Джозуе.
Старий пастух провів його до підніжжя гори й сказав: «Бажаю щастя!»
Гора справді співала веселим голосом, хоча – як це можна було почути – слух мала не ідеальний. Джозуе почав дряпатися на гору.
На її схилі було дуже мало кам’янистих виступів, тож бідолашний юнак швидко поранив руки об скелю. Він уже майже дістався середини гори, як раптом сильний подув вітру відірвав його від скелі й скинув на кілька метрів униз. Падаючи, юнак почув сміх велетня Дмухала, який був дуже задоволений зі свого жарту.
Але й цього разу Джозуе не розчарувався. Він наповнив свої кишені і пазуху камінням і знову почав підійматися вгору. З таким тягарем було важче, кожен крок вимагав від нього величезних зусиль. Але зате Дмухало не міг зрушити його з місця. Через деякий час велетень почав кашляти й врешті перестав дмухати.
Коли Джозуе дістався вершини, побачив там кришталево чисте джерело води щедрості.
Все намарно?
Дорога назад виявилася для Джозуе коротшою. Він виконав доручену йому місію, і від цього на серці в нього було легко й весело. Мешканці міста знову будуть щасливі. За спиною юнак ніс бутлю з цінною водою; і це нічого, що її, можливо, вистачить не для всіх.
Однієї темної, безмісячної ночі Джозуе дістався до пагорба, з якого було видно місто. Він дивився вниз, важко дихаючи, бо останні кілька метрів швидко біг. Від побаченого в нього набігли на очі сльози, а серце огорнула гіркота. Місто потопало в темряві. У жодному вікні не світилося. На нього ніхто не чекав. «Усе намарно, – подумав юнак. – Якщо ніхто на мене не чекає, то вода втратить свою силу… Усі мої зусилля були витрачені намарно».
Джозуе сумно поплентався далі. Йому хотілося вилити воду, роздобути яку коштувало йому стільки труду. Він мало не виконав свого наміру, як раптом його щось стримало. Там, унизу, виднілося одне освітлене вікно! Вогник був маленький, тремкий, але мужньо протистояв темряві ночі серед чорних стін будинків.
«На мене хтось чекає!» – Джозуе голосно засміявся від щастя й побіг.
Він упізнав вікно й дім. Зрештою, у глибині серця юнак ніколи не сумнівався в цьому.
Джозуе голосно постукав і гукнув: «Маріє-Розо!» Юнак і дівчина обнялися.
«Я завжди чекала на тебе!» – просто сказала Марія-Роза.
Досвід, про який розповідає оповідання
Це оповідання розповідає про очікування. Вода щедрості, яка може вилікувати місто, заражене егоїзмом, діє лише тоді, коли на неї хтось чекає. Той, хто нічого не очікує, зазвичай нічого й не отримує. Саме з наших очікувань ми беремо натхнення й силу жити, вони дарують надію та спрямовують життя до певної мети.
На що чекають сучасні люди? Чи ще чекають на спасіння, яке Бог прагне їм дарувати? Чи просто живуть у своєму темному місці, задовольняючись тим, що знаходять?
