Ця неймовірна історія розпочалася, коли Яків мав шість років. Його мама померла, коли йому було два рочки. Ним опікувалася добра, але трохи неуважна няня. Тато хлопчика був дуже поважним і відомим адвокатом, який завжди мав безліч справ, через що мало чи майже зовсім не опікувався дитиною. Яків звик до самотності, зокрема полюбив блукати на самоті неподалік від дому.
Одного дня хлопчик бігав невідомою вулицею. Праворуч від нього був довгий, білий мур. Раптом посередині муру Яків побачив незачинені двері. Вони наче притягували його до себе.
Здавалося, що кажуть: «Відчини й увійди!» Яків якусь мить вагався, а потім, насвистуючи, пішов далі, аж до кінця муру. Там були крамниці й будинки, які виглядали цілком нормально й повсякденно.
Та раптом Яків, відчувши незрозуміле сильне бажання, повернувся назад і відчинив двері в мурі.
«Відведи мене знову до мого саду!»
Несподівано хлопець опинився в прекрасному саду, про який ніколи навіть не мріяв.
Повітря тут було цілком іншим. У саду не було ні душно, ні сумно, як це зазвичай є в місті. Натомість тут поширювався прекрасний запах, від якого з’являлося відчуття легкості, щастя й достатку. Всі кольори в саду вражали своєю насиченістю, завдяки якій вони були неймовірно живими й досконалими. Яків відчував, що дихає щастям.
Яків був захоплений тим, що бачив. Опинився у світі, зовсім відмінному від того, який знав. На стежці з’явилася білява дівчинка.
Усміхаючись, попрямувала йому назустріч. Підійшла і чмокнула його в щоку. Яків ніколи не почувався таким щасливим. Потім дівчинка взяла його за руку й показала йому сад. Відвідала разом із ним також прекрасний палац, в якому було безліч фонтанів та інших чудесних речей, про які можна лише мріяти.
А ще Яків знайшов тут чудових товаришів, які бавилися разом із ним і були дуже щирими.
Потім раптом з’явилася жінка в темній сукні й показала Яковові велику книжку. Почала переглядати її, показуючи дитині деякі сторінки.
Здивований Яків побачив у книжці свою історію: все, що сталося з ним від народження. Побачив тата й свою кімнату. Врешті побачив себе самого, як стоїть, вагаючись, перед дверима в білому мурі. Яків хотів перегорнути сторінку, але жінка не дозволила йому. Почув голоси товаришів, з якими бавився. Діти гукали: «Повертайся до нас! Швидко йди до нас!»
І раптом Яків знову опинився на довгій, сірій вулиці. Був післяобідній час, проймав холодний вітер, поволі вечоріло. А в потрісканому й сумному мурі не було жодних дверей.
Хлопець повернувся додому. Розповів няні й татові про те, що пережив, але його словам ніхто не повірив… Сказали йому, що не можна казати неправду. Відтоді Яків розповідав про свою пригоду лише подушці в ліжечку. І щовечора, після щоденних молитов, він сердечно просив: «Мій Боже, прошу Тебе, нехай мені присниться той сад! Відведи мене знову до мого саду!»
Однак, незважаючи на те, що потім багато мандрував, йому не вдалося знайти білого муру із хвірткою.
«Увійду іншим разом»
Минуло 10 років. Яків був старанним і зразковим учнем. Одного ранку, коли поспішав до школи, раптом опинився перед довгим білим муром із хвірткою, яка вела до зачарованого саду. Він так довго шукав його… Та тепер навіть не думав про те, щоби ввійти всередину. Переживав лише про одне – щоби не запізнитися до школи. «Повернуся сюди після обіду», – подумав. Та в той день у нього було багато справ, і він знову відклав відвідини саду на пізніше.
Повернувся наступного дня, але білого муру вже не було. Запитав у кількох перехожих, але ніхто ніколи не чув, щоби десь поблизу був білий мур із хвірткою.
Не бачив хвіртки до двадцять другого року життя. Саме цього дня мав складати найважливіший іспит в університеті. Дуже знервований їхав своїм автомобілем і щомиті поглядав на годинник.
У певний момент, коли повернув убік, раптом несподівано знову опинився перед дверима. Хвіртка, що пробудила в серці якісь незабутні почуття, була на відстані простягнутої руки.
Ще не вирішивши, що робити, Яків зупинив авто. Чи ввійти в сад, чи швидко їхати на іспит? Якусь мить вагався, а потім знизав плечима й поїхав до університету.
Отримав диплом і розпочав блискучу кар’єру адвоката. «Мої любі друзі й успіхи в праці, – розповідав згодом Яків, – все це здавалося мені дуже гарним, чудовим, але якимось далеким. Мої зацікавлення були пов’язані зі світом. Я помітив іншу, відчинену хвіртку… Хвіртку моєї кар’єри».
Яків ще тричі бачив хвіртку й білий мур. Одного разу, коли біг на побачення з дівчиною, яка мала стати його дружиною. Того вечора, безперечно, не міг думати про дві справи одночасно. Наступного разу, через кілька років, хвіртка знову з’явилася перед автомобілем. Яків відчув тоді щось схоже на сильний біль у грудях. Так немовби цілий світ втратив свою красу й принадність. Яків хотів знову побачити сад щастя, але якраз їхав на дуже важливу зустріч із відомим політиком, який обіцяв йому високу посаду. І не зупинився. Втретє (тоді вже був відомим дипломатом) Яків помітив хвіртку здалека, коли прогулювався з міністром однієї чужої країни. «Ми проминули хвіртку, продовжуючи розмову. Я майже торкнувся її… Була за якихось пів метра від мене, – згадував Яків. – Я, звичайно ж, не міг зникнути саме в той момент. Адже мене в такому разі вважали б божевільним. А що написали б у газетах!»
Знову минуло кілька років. Туга за зачарованим садом дошкуляла щораз більше. Тепер Яків шкодував, що стільки разів йому не вистачило часу й відваги, щоби зупинитися й увійти у хвіртку. «Наступного разу обов’язково ввійду!.. Наступного разу, хай би що там діялося, зупинюся…» – повторював. За всяку ціну хотів ще раз подихати чистим повітрям, насолодитися теплом, спокоєм і красою саду, а також відчути ніжність його мешканців.
Багато ходив містом. Щоразу, як помічав білий мур, його серце починало битися швидше. Жив лише для того, щоби знайти ту саму хвіртку. Однак уже більше ніколи йому не вдалося цього зробити.
Суть оповідання
Яків, герой оповідання, натрапив на хвіртку щастя. Мав багато нагод, щоби знову ввійти в неї. Та вже ніколи не відчинив її. Передусім тому, що перед ним відчинялися інші двері: любові, кар’єри, успіху.
Щоразу ці двері видавалися йому важливішими від «хвіртки», ввійшовши в яку він одного разу потрапив до саду щастя. Занадто пізно зрозумів, що те, що вибрав, було лише ілюзією, а справжнє щастя залишилося за хвірткою. Так перекреслив усі свої можливості. Повинен був прийняти рішення раніше.
Схоже буває з вибором життєвої позиції. Надто часто люди не приймають рішення стати справжнім християнином, мотивуючи це тягарем щоденних клопотів, переживань і різних амбіцій. Відкладають і оминають цей крок, трактуючи його як другорядний, як необов’язковий вибір. Насправді ж це – найважливіше рішення. Єдине, яке може надати сенсу людському життю й зробити його цілісним.
Також Святе Письмо розповідає
Дружба, яку пропонує Ісус, вимагає від кожного з нас особистої відповіді. Відповіді вільної та рішучої. Цю пропозицію можна й відкинути. Ісус колись розповів на цю тему притчу. Це притча про вечерю, на яку було запрошено багатьох гостей… (Лк. 14:16-24).
