Напевно, ви знаєте картину Рембрандта «Повернення блудного сина». Мистецтвознавці кажуть, що вона потемніла, що раніше фарби на ній були яскравіші, світліші. Що сьогодні на ній не усе можна розгледіти. І мені здається, що і сам зміст євангельської історії про повернення блудного сина, що надихнув великого голландського художника, теж потемнів від довгого перебування серед людей, які часто її повторюють (особливо в церкві), але не дивляться на неї очима любові. Адже саме такий погляд робить темну картину світлою, напружені стосунки – спокійними, і похмурі обставини – вирішуваними. Так що ж там сталося з батьком і сином, який названий блудним, тобто блукаючим, заблукалим? Якщо поглянути на цю розповідь уважно, дружньо, наново. А сталося от що. У декораціях Іудеї двотисячолітньої давнини розігралася історія, яку можна назвати архетипічною або, як сказав би психолог, базовою. Поки син був маленьким хлопчиком, він був щасливий від близькості батька, від усього, що йому несла ця близькість – любов, захищеність, опору, дах над головою, образ доброї сили, образ Космосу, який дружній до тебе, оберігає і любить тебе кожною травичкою, кожним струмочком і кожною зіркою. Звичайно, за домашнім порогом бувають і бурі, і грози, але батько завжди прийде на допомогу, і одне це знання робить тебе невразливим.
Але от хлопчик підріс. І він сказав батькові – дай мені те, що мене припадає за заповітом. Я хочу піти. Він почув про інші цінності – про гроші, жінок, яких можна купити, далекі країни, куди можна піти або поплисти, про усе, що так вабить усіх нас з чотирнадцяти, приблизно, років… Але, найголовніше, він почув, що він – не такий, як батько, що він – окремо. І що ця окремість надає йому право розпоряджатися своїм життям так, як він сам, а не батько, побажає. І в тому, що він почув, дуже багато потрібного і просто необхідного для подальшого росту. По-перше – уявлення про свободу вибору. По-друге, про власні сили. По-третє, про усе небувале, що чекає на тебе, коли ти підеш туди, де ще не був. Але є одна річ, одна умова, при якій усе це потрібне, усе це необхідне для росту – приречене. Це втрата єдності. Єдності з батьком. З тим, через кого прийшло до тебе Життя. Хто охороняв тебе і направляв. І от тріщина починає розширюватися. Космос, який був надійний і люблячий, стає небезпечним і ворожим. Люди, які знали тебе як єдиного в любові з батьком, побачивши тебе, що ти зрікся його, зрікаються тебе. Адже блудний син насправді сказав – віднині я відокремлений від Любові, твоєї, отче. Біда не в тому, що він пішов за новим світом і за новими подіями, а в тому, що при цьому він втратив внутрішню єдність з Любов’ю, з батьком. Річ у тім, що відкинувши любов космосу і батька, він втратив себе самого. Ставши іншим, він і став іншим стосовно любові, єдності світу. Спочатку іншим, а потім – чужим.
Це призвело до краху. Гроші, які йому дав батько, кінчилися, а разом з ними кінчилися веселощі, друзі, жінки. І довелося працювати, довелося пасти свиней і голодувати. Довелося їсти ту їжу, яку їли свині…
І от тут відбувається чудова річ. У притчі сказано, що одного разу настав день, і – невідомо, що саме там сталося напередодні і що призвело блудного сина до пробудження – але тільки одного разу він «отямився». Що ж це означає? Передусім, це означає що одного разу, в якусь мить минулого свого життя він пішов від себе. Одного разу він загубив себе. Не лише батька. Одне витекло з другого. Що життя, яке він провадив далі, було не його життям. Як це розуміти? – спитаєте ви. Як можна жити чужим життям? А дуже просто – копіюючи моделі поведінки, прийняті сьогодні в соціумі. Хтось копіює кайф приятеля-наркомана, хтось кар’єру удачливого бізнесмена, хтось ломиться на телебачення, бо інші так роблять. Одним словом, поки ти робиш так, як роблять інші, ти перестаєш бути самим собою, йдеш від себе, губиш себе.
І спочатку це цікаво. Але потім наркоман опиняється в психлікарні, телебачення про тебе забуває, ти втрачаєш зовнішню підтримку і не знаходиш у собі внутрішньої, словом, у результаті часто трапляється так, що син, який пішов, вимушений їсти з корита зі свинями. Чи означає це, що нікого не треба наслідувати? Ні, звичайно. Але умова залишитися при цьому самим собою – вся те сама. Не губити контакту зі своєю внутрішньою глибиною, зі своїм духовним домом, зі своєю унікальною душею, що перебуває з цим домом Любові, – в єдності. Тоді це буде – твоє власне життя, твоя духовна батьківщина, зв’язок з Початком усього.
Наші земні батьки далеко не завжди досконалі, але вони завжди здійснюють картину зв’язку, або образ (ікону) зв’язку з Початком. З нашою спільною глибиною, духовною вітчизною, з тим, що ніколи не зрадить, завжди підтримає, завжди чекає, коли ти повернешся, щоб прийняти втрачену силу. Так іноді погана фотографія все ж містить риси оригіналу. Але існує і багато гідних, люблячих батьків на світі, і це, як мовиться, факт.
І якщо Фрейд описав підсвідоме вороже ставлення до батька, то опис цей відноситься якраз до того етапу, коли син вирішує піти з дому. Але є ще два етапи. Повернення до себе. І повернення до Початку. Про це писали в усі віки кращі письменники світу – Гомер, Джойс, Шекспір…
І пам’ятаєте, що сказав батько блудному синові, коли той із словами покаяння і надії, завченими напам’ять під час далекої зворотної дороги, повернувся? Нічого. Кинувся йому на груди – як каже притча – обійняв, і мовчав. Бо найголовніше приходить у тиші…
Одного разу в тиші ми опам’ятовуємося завдяки настановам своєї внутрішньої мудрості, і повертаємося до себе самих, повертаючи єдність з природою, горами, деревами – з кожною травичкою, кожним метеликом, повертаємося і починаємо діяти. І тоді ми знову набуваємо своєї духовної Батьківщини, і вона обіймає нас, закутує хмарою любові, не вимовляючи жодного слова докору, взагалі нічого. І ще, як і в притчі, грає музика на честь нашого повернення, і, напевно, найвеселіші і наймогутніші ангели тримають у руках змички, виконуючи її. І тоді ми народжуємося ще раз на світ. І в нового нашого життя немає кінця, бо ми знайшли свою єдність з Усім, і стали частиною його. А тому просто не залишилося того місця, де ми могли б пропасти.
