Колись існувало місто, яке називалося Два Мости. Воно було таке маленьке й бідне, що не могло навіть підтвердити своєї назви, адже в ньому знаходився лише один міст. Другий якоїсь ночі під час повені знесла ріка.
Над містом здіймалася висока скеля, яка, якщо дивитися на неї знизу, нагадувала людську голову з величезним і величним обличчям.
Ніхто не знав, хто її вирізьбив: можливо, диво-паличка якогось чарівника, а може, вітер і дощ, які впродовж століть здатні створювати в горах і долинах неймовірні речі.
Пророцтво старого жебрака
Одного дня до Двох Мостів прийшов жебрак. На плечі в нього була стара торба, до якої він клав усе, що давали йому люди. Жебрак майже не говорив, не прикидався, щоб викликати співчуття й жалість. Лише зупинявся перед порогом кожного дому й молився так довго, доки хтось його не зауважував і, зрозумівши мовчазне прохання, не давав йому що-небудь. Жебрак обійшов усе містечко, та перш ніж його покинути, звернувся до групки осіб, що стояли на площі та розмовляли:
– Дякую всім. Тепер іду геть. Більше мене не побачите .
– Чому? – запитали люди. – Невже ми погано до тебе ставилися?
– Ні, якраз навпаки. Ви були дуже щедрими до мене. Погляньте, скільки всього я отримав!
Він підніс майже повну торбу.
– Але так написано. Тепер послухайте, що я вам скажу: колись у Двох Мостах народиться щаслива дитина, яка стане великою людиною й буде благословенням для вашого міста. Вона матиме обличчя Людини зі скелі. Бачите його он там, угорі? Очікуйте на неї, вона обов’язково прийде… Нехай благословить вас Бог.
Старець перекинув торбу через плече і вирушив у напрямку мосту, погладжуючи собі бороду. Невдовзі зник.
Таємниче пророцтво справило на всіх велике враження. Воно дуже швидко стало відоме цілому місту. Тільки про це й говорили в усіх домівках і на вулицях. Дехто, однак, сумнівався:
– Хто знає, звідки беруться ці історії, які розповідають жебраки!
– А якщо це правда? – вагалися інші.
Минали місяці, роки, але нічого незвичайного не відбувалося. Пророцтво старого жебрака стало меланхолійною легендою, яку люди холодними зимовими вечорами розповідали одне одному біля камінів.
Дитина, яка дивилася на скелю
Одного разу розповідь дідів справила на якусь дитину таке сильне враження, що вона захотіла піти до гори, аж туди, під скелю, де починався ліс, й подивитися, чи не нагадує кам’яне обличчя когось із містечка. Дитина знала всіх людей із Двох Мостів, але ніхто з них не був схожий на Скельну Людину.
Еді, так називався хлопчик, вірив, що знайде в містечку того, хто матиме подібне на вирізьблене в скелі обличчя. Він часто дивився на гору, іноді наближався до підніжжя, сідав на траву й зосереджувався на скельному обличчі. Роздумував над словами жебрака про людину, яка стане «благословенням» для містечка.
Споглядав і думав, думав й дивився… Нічого не підозрюючи, Еді ріс і ставав щораз більше подібним на скельне обличчя, бо кожен поволі стає тим, про що думає й що любить. Інші цього не помічали. Хлопець також нічого про це не знав.
Одного дня він покинув своє містечко, поїхав до великого міста на навчання. Вчився там довго й важко. Книжки, з яких черпав знання, були дуже товсті. Таких у Двох Мостах ніхто ніколи не бачив.
Повернувся Еді через багато років. Був високоосвічений, мав поважні титули й диплом. Вродливий ставний юнак не був зарозумілим, хоча всі називали його «доктором». Дехто почав уважніше до нього придивлятися, бо… можливо… але ж насправді так! Його обличчя нагадувало Скельну Людину. А отже, це був він!
Усі дивувалися, як це могло статися. Дивилися на нього з повагою, зверталися за порадами, просили написати листа, примирити їх із кимсь, допомогти отримати якийсь дозвіл зі столиці. Еді знав, як слід чинити, й завжди досягав бажаного результату.
Одного разу, коли ватага розбійників хотіла пограбувати містечко, хлопець очолив захисників, і разом вони вигнали негідників.
Однак Еді не став пихатим. Якраз навпаки, він уникав компліментів і похвали. Єдине, чого прагнув і що приносило йому задоволення, – це допомагати мешканцям. Хлопець тішився, коли їм було добре. Він став справжнім джентльменом, «благословенням» для містечка. Правду казав жебрак багато років тому.
Таким було життя у Двох Мостах доволі довго. Та Еді помер, і в місті запанувала жалоба. Багато людей оплакували:
– Ніколи більше не буде в нас такої людини, як він.
Поховали Еді біля підніжжя гори. Ховали його, мов найбільший скарб, надію й життя. Наприкінці похорону старий Том сказав:
– Треба поставити йому пам’ятник.
– Ні! – рішуче запротестував дроворуб Руск Рудий. – Пам’ятник уже є. – Він простягнув руку й, показуючи на гору, додав: «Невже не бачите, що він стоїть ось там?».
У цей момент із-за хмар виглянуло сонце, що вже сідало за обрій. Рожеве світло огорнуло Скельне Обличчя, і воно заіскрилося в золотистих променях.
Суть оповідання
Легенда каже, що «кожен поволі стає тим, про що думає й що любить». Еді зосереджувався на скелі, на яку в пророцтві було вказано як на образ людини. І став людиною-благословенням.
