Коли наприкінці 19 століття Фрідріх Ніцше сказав: «Бог помер», він сказав правду. Він визначив дух часу і людський вибір. Саме люди, користуючись колективною свідомістю, домінуючою в той чи інший час, мають право створити для себе ту чи іншу реальність – або з Богом, або без Нього. Тому Ніцше просто констатував настання нової людської реальності – те, що віднині люди вирішили вважати правдою і те, що брехнею. Мені завжди ця фраза німецького філософа наводила на пам’ять іншу, євангельську – «Ось залишається вам дім ваш порожнім» (Лк. 13:35). Її вимовив Ісус наприкінці Свого служіння, якраз перед тим, як розповісти учням про останні часи і їх знамення.
Що означає «залишається дім порожнім»? Це означає, що не прийнявши Благої звістки, народ Ізраїлів не прийняв і Того, від Кого вона виходила – Бога. Він вирішив жити не в Божій реальності, що провіщається Сином Божим, а у власній, людській. А в цій людській реальності було дуже багато слів про Бога, було багато жертв Богові. Храм і місто на свята не вміщували усіх паломників, що приходили з найвіддаленіших куточків Палестини; фарисеї – учили, молитви – творилися, і обряди – звершувалися. Та все ж слова «залишається вам дім ваш порожнім», майже рівнозначні висловлюванню «ваш Бог помер», бо Його більше немає з вами, бо ви самі втратили Його, – ці слова прозвучали. І, напевно, тут уперше із сліпучою наочністю була проведена межа між людською «реальністю» і «релігією» з одного боку, і Божественною Реальністю, Присутністю Самого Отця Небесного – з другого.
Виявляється, можна навіть не помітити Божої втрати, як не помітили цього ізраїльтяни. Не уловити моменту, коли це сталося. (Отже, у певному сенсі Ніцше нам слід подякувати – він цей момент зафіксував і в дзвін ударив).
Останні дні настануть, – скаже Ісус мало не наступного дня після слів про спорожнілий Храм, – коли помножиться беззаконня. Ми пам’ятаємо десять заповідей – Закон, даний людям через Мойсея. «Не убий, не вкради, не лжесвідчи…» І, звичайно ж, уся земна історія була, в основному, порушенням цього закону, і, проте, вона тривала за милістю Божою. Але якщо порушення цих заповідей було явним, то порушення однієї з перших і найважливіших (третьої) – «Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно» – було не так очевидним. Навпаки, той, хто частіше за усіх говорив про Бога, вважався найблагочестивішим.
І от тут і сталася підміна, що призвела до порогу катастрофи. Бо в перших трьох заповідях йдеться якраз про Бога і про стосунки з Ним, джерелом Реальності. І коли заповідь застерігає від згадки Імені Божого марно, – сенс її в тому, щоб не вживати Імені машинально, неусвідомлено, за допомогою автоматичної цитатності, завчено. Не підміняти таємницю і святиню Його реальної присутності – словом про Нього. Цитатою про Нього, завченим, не поглибленим вимовлянням Його імені. Машинальне вимовляння сакральних, священних слів, здійснює катастрофічну підміну того, «що означає», означаючим, Бога – словом. (У святому слові – це одне і те ж. Ім’я Боже є Бог, Його присутність, – учить Біблія).
І ця підміна – тільки початок усіх інших. Бо підмінивши живу Присутність Бога серед нас словом про Нього, ми втрачаємо сенс Його імені, а услід за цим сенс усіх інших речей і імен, які нас оточують. Якщо ми не переживаємо Таємничу Присутність Початку Початків серед нас, то з часом ми втрачаємо здатність переживати і ту первинну реальність речей, яку Він вдихнув у них. І ми більше не бачимо хмар, птахів у небі, дерев у гаї. Осяяного сенсу Творіння. І найтрагічніше полягає в тому, що ми не бачимо один одного. Втративши священне переживання Бога, священну присутність Реальності, ми втрачаємо здатність бачити людину, бо її присутність ми теж підмінили словом, що не має більше свого сакрального значення. Чи простіше, що втратило піднесеність і серйозність як свій стрижень, що не відміняє радості від слова.
Зараз я поясню, що маю на увазі. Я зовсім не закликаю до того, щоб напружуватися при слові «Бог» або будь-якому людському імені, і намагатися побачити в цьому щось потойбічне. Але я завжди інстинктивно внутрішньо опирався, коли Миколу називали Колькою, Олександра – Сашком, а Євдокію – Дунькою. Глибина відразу ж знімалася, і вгору йшла плоска двомірна реальність. Відсутність Іншого. Пам’ятайте, що співали Серафими у видінні пророка Ісаї? «Святий, Святий, Святий Господь Саваоф!» Святий, єврейською – Кадош, Кадеш, що означає – Інший в усьому, Інший, не такий як ми, Невимовний. Ім’я «Бог» може тільки вказати на невимовну сакральну глибину. Вірніше, слово «Бог» закутується хмарою святині тільки тоді, коли ми пам’ятаємо про цю грізну і радісну невимовність.
Якщо святиня і глибина слова пішли, то воно, це слово, це ім’я, перетворюється на значок, що утворює нашу людську, «занадто людську», двомірну реальність. Те саме стосується усього, з чим ми покликані жити, що призначено любити – хмари, тварин, моря, дерева, наших близьких. Або ми бачимо їх священне буття, що йде від Бога, – грайливе, безсмертне, радісне, або маємо справу із словами-іменами, мертвими словами-значками, за допомогою яких, комбінуючи і рекомбінуючи їх, створюємо той чи інший різновид людської реальності, при якому «залишається вам дім ваш порожнім». Власне, цим зараз і займається телебачення, реклама і більша частина сучасного мистецтва. Підміною реальності і Божим вигнанням. Не прямо – через яскраві картинки, що не мають опори в сакральному.
Ось чому Ж. Дерріда каже, що у світі не існує нічого, окрім мови. В якій Бог – просто одне із слів. Відносно сучасного світу він майже повністю правий. І ця обставина – і симптом, і знамення, і беззаконня.
Чому звершилося беззаконня? Чому люди не впізнали Спасителя і продовжують не впізнавати Його? Звичайно, можна відбутися звичною фразою – «через гріхи», але гадаю, що така цитатна фраза нічого в серці не оживить і не пробудить. Сталося це тому, що в реальності, побудованій за допомогою словесних кодів, місця для позамовної Христової Реальності, не процитованої, а просто здійсненої всупереч усьому, такого місця в словесній людській реальності не знайшлося. Між тим, коли Він лежав в яслах, не знаючи і не вимовляючи слів, він ВЖЕ БУВ. Тому можна знати Біблію напам’ять, але Бога не зустріти. І таке бувало. Можна так і прожити із словами про Бога, жодного разу не відчувши Його Самого в собі.
Ви гадаєте, що підробна реальність швидко виявиться? Навряд. Достатньо згадати про те, скільки віків земля вважалася центром сонячної системи і – що найдивовижніше – це твердження супроводжувалося математичними і астрономічними доказами кращих умів. «Не гніви Господа! Земля – центр Всесвіту». Підробна реальність завжди заявляє, що вона – найістинніша. Так робили і більшовики, і фашисти, і сучасні знавці політичного конструювання. Так зробили фарисеї, засудивши Христа на страту. Так як же розпізнати цю фальш, це «беззаконня», цю зведену людиною хвору реальність?
Відсутністю святині.
Яка веде за собою відсутність любові.
Яка веде за собою відсутність реальності. Сліпоту. Сон наяву. Вседозволеність. Втрату енергії і життя. І так далі.
…Кілька років тому я пішов на п’єсу театру Но. Спектакль привезли японці і народу в залі було багато. Вистава вважалася престижною. І от спектакль розпочався. Це був дивний театр. Фігури акторів майже не рухалися, музика невеликого оркестру, що розташувався тут же на сцені, здавалася тужливою і одноманітною. Минали хвилини, а на сцені нічого не відбувалося. Декілька жестів за цілу годину і усе. Зал пустів на очах. Я висидів до кінця, і раптом, ближче до завершення, мене осяяло. Я зрозумів, що маю справу не із звичайною п’єсою, а із сакральним, молитовним дійством. Фігури акторів на сцені нагадували дійових осіб візантійських ікон – статуарних, оповитих вічністю, які перебувають поза часом і стоять перед Богом усередині священного молитовного споглядання. Вони пропонували глядачеві розділити це стояння перед Богом, перед Святинею. Вони пропонували причаститися Вічності. І тут у мене немов розплющилися очі. Я побачив, я захопився, я ожив. І ожила сцена, музика і самі актори. Я увійшов до реальності того, що було на сцені.
Точно так, як і нетерплячі глядачі, що йдуть з театру Но, ми можемо дивитися на світ навколо нас, не уловлюючи його святого початку, не чуючи сенсу його святої музики, не бачачи в ньому Бога. І тоді ми – сліпі. Ми можемо спілкуватися один з одним, але не бачити один одного, бо спілкуємося не через любов, яка сама, – святе Боже ім’я, а бо так потрібно. Ми можемо говорити «люблю» і не йти далі за саме слово. Ми можемо казати «Господь» і так і залишитися з мертвим словом на кінчику язика. І тоді, втративши святиню як ключ до реальності, ми спимо наяву і спілкуємося з примарами. А потім ми йдемо з Театру нашого життя. І багато хто йде, так і не зрозумівши, де саме вони побували, і які можливості цей Театр їм надавав.
Ось чому важливо пережити зустріч з Богом у серці, а не з чужих, навіть найпрекрасніших слів. Ось чому важливо САМОМУ доторкнутися до Нього, а не просто повторювати, що Бог це усе. Бо слова взаємозамінні, а дотик до Живої Істини – ні.
Сучасний соціум, втомившись від підробних святинь, вигнав із себе святиню первинну. Разом з нею пішла любов. Та сама, про яку сказано Христом, що вона охолоне унаслідок помноження беззаконня. Що ж, воно помножилося. Не думатимемо, що любов пішла тільки із соціуму. Вона пішла і з багатьох храмів. І багато церков повні народом, словами любові, але порожні для Бога, Який, – не слова. Знаєте, Конфуцій казав, що у світі, де слова вживаються неправильно, не може бути гармонії і навіть відносної справедливості. А слова вживаються неправильно, коли, забувши своє святе походження, вони починають не вказувати на Реальність, а підміняти її. І тоді, за висловлюванням С. С. Аверінцева – «ніщо більше не має значення, нічого не означає». Ні вбивства, ні жертви, ні катастрофи. Такого людського сприйняття, мабуть, у світовій історії ще не зафіксовано. Підміна спрацювала в усю силу.
У нас ще є час і можливість прибрати свої людські коди і впустити до себе ТЕ, ЩО Є НАСПРАВДІ. Любов, Присутність, глибину. У нас є ще трохи часу, і Христос, як Мандрівник, стукається у двері цього світу. І якщо ми розчуємо цей стукіт і вийдемо до Нього назовні, то катастрофа може виявитися здоланою кризою і початком нового життя. Того, про яке сказано, що в нього немає кінця.
