В англійського письменника-фантаста Артура Конан Дойля є повість про те, як один професор свердлив Землю. Він виходив з припущення, що Земля – це не просто згусток планетарної речовини, що мчить у просторі, а жива істота. Що її життя і відрізняється, і схоже на життя людини. І професор вирішує увійти до контакту з цим життям, «достукатися» до нього. Для цього, вирішує він, необхідно просвердлити товсту шкіру Землі, і тоді вона відчує «укол» і закричить. Дивному професорові ніхто не вірив, поки одного разу, на якийсь там день роботи бурильної вишки, Земля не закричала. Її крик був страшний. Земля пішла з-під ніг людей, і вони на якийсь час позбулися слуху. Земля, дійсно, виявилася живою. Їй, дійсно, було боляче.
Наш професор відкрив те, що люди знали дуже давно, але до 19 століття успішно забули. Бо до 19 століття уявлення про природу більше нагадувало уявлення про фабрику, про майстерню, і тут я дозволю собі процитувати слова чудового філософа Григорія Померанця: «Коли природа була храмом, кожне дерево мало певну особу, певну живу душу, і зустріч з деревом могла бути щастям і одкровенням. У природі, що стала майстернею, це відчути куди важче».
Земля – дійсно натхненна. Не випадково в нас її називають матір’ю. Більше того – натхненний весь космос, кожна планета, кожна зірка. Але якщо в романі 19 століття Земля крикнула один раз, то в реальності 20 і 21 століть вона кричить і стогне, не припиняючи. Землетруси, цунамі, вимираючі види тварин, моря нафти, вилиті в океан, радіоактивні відходи, затоплені на його дні, продірявлена атмосфера, прийдешнє потепління планети… – Земля перестає бути для людини зручним житлом, і в найближчі 30-40 років жити на ній стане украй незатишно, якщо тільки чогось не станеться, чогось такого, що у всіх крутиться на язиці, але не зривається, бо поки що ми ще живемо, поки що ми ще дихаємо і якось зводимо кінці з кінцями, ну, і гаразд. А після нас хоч потоп. І він прийде, якщо ми не постараємося згадати, що ж таке Творіння, Космос, Земля, що це означає Божественною мовою, а не на обмеженій людській.
Космос створювався в радісній грі і надлишку, і він створювався Художником, а точніше кажучи, цитуючи Біблію (Прит., роз. 8-30), Художницею. Так названа творча сила, Премудрість, через яку здійснювалося Творіння. Але якщо полотно Рембрандта або Ван-Гога продовжує жити, попри те, що творець забув про нього, то стосунки Творіння і Творця в забутті неможливі. Перечитаємо чудовий 103-й Псалом, цю прекрасну поему, присвячену творінню, горам, зіркам, птахам, антилопам, зайцям, і ось, що ми там знайдемо: «…відвертаєш лице Твоє – вони тривожаться; віднімеш дух їх – вони щезнуть і у прах свій повернуться. Пошлеш Духа Свого – і створяться, і Ти оновлюєш лице землі» (в. 29,30). Творіння пронизане жаром Божественної творчої сили, що вічно і щомиті підтримує його, і якщо потік її урветься, то Творіння перестане існувати. Чи, виражаючись трохи іншою мовою, можна сказати, що в кожній частці Космосу закодована інформація про Бога, звістка про Творця.
На якій же ланці творіння може урватися цей дух, цей Потік, що творить, і чи є взагалі така ланка? Так, така ланка є, і ім’я їй – Людина.
Саме на людину покладена Богом відповідальність бути провідником Божественного імпульсу в творінні, відповідальність бути «Месією Природи» за виразом одного з богословів. Людина, яка знімає із себе цю відповідальність, людина, яка забула про своє призначення обробляти природу і нести їй одкровення, за словами апостола Павла, підписує сама собі смертний вирок, бо – не забуватимемо про це – сама вона – частина природи, і в цьому сенсі земля їй дійсно мати.
Але якщо Бог пронизує Своєю силою усю природу, то саме вона перетворюється на вірне місце, не лише свідчення про Бога, але і про перебування Бога серед Своїх творінь. Як храм організований людиною для того, щоб усе в ньому говорило про Бога, так і природа організована Богом так, щоб усе в ній говорило про її Творця. І людині вдумливій і віруючій, людині споглядальній, це починає ставати ясним.
І тоді видно, чому святий Франциск називає Сонце братом, а воду сестрою. Чому соняшник весь час повертає голову услід Сонцю, чому Сонце так прекрасне і чому воно дарує життя і тепло, нічого не вимагаючи натомість. Стає зрозумілим, чому на дні океану або навіть озера живе таємниця, і чому вода – це життя. Якщо хочете, усе творіння – це система підказок про Головне. Система відсилань до Головного – до Божественної присутності і власної божественної глибини, яку має на увазі «образ і подоба». І уся Біблія говорить мовою цих відсилань і підказок, включаючи Христовий заклик бути схожими на Сонце і ставитися до завтрашнього дня так, як це роблять, птахи. А з іншого боку, без цього свого «храмового» контексту, незрозумілою стає природа. А людина стосовно неї незрячою.
У дитинстві я завжди дізнавався одяг своєї матері та її запах. Ставши дорослим, я все ясніше бачу, що природа – це не лише «одяг» і «запах» Творця, але і місце Його присутності. Ось чому в Біблії джерела співають про Господа, а гори возносять Йому хвалу. Саме їх буття так красномовно свідчить про красу і премудрість Творця, що уподібнюється біблійним письменником гімну на Його честь, так, власне кажучи, воно таким і є. Але подібне пізнається подібним. Для того, щоб дізнатися матір за запахом або шумом одягу, треба було, принаймні, її любити. Усвідомлювати свою вражаючу єдність з нею. Те ж я можу сказати про Творця і про здатність людини побачити Його в природі.
Слід сказати, що це ж запропонував Господь Іову, якому став відповідати з бурі. «Хто Ти такий, що робиш зі мною це?» – волає до Бога Іов, і Бог відповідає йому. Він відповідає йому спочатку мовою Творіння, пропонуючи розглянути приголомшливу красу і силу двох Своїх створінь – Левіафана і Бегемота, і крізь потугу і пишність цього творіння побачити Його Самого. І, відштовхнувшись від творіння, Іов, нарешті, «бачить» Самого Бога. І тоді усі його питання замовкають, бо він зустрічає Любов, що дає усьому життя і сенс, і що знімає усі питання, бо вона перевищує той світ, в якому можливі питання і відповіді, причини і наслідки, розділення і фрагментарність.
«Усе, що не є Бог – ніщо і нічим має вважатися», – сказав святий Фома Кемпійський. І якщо «вийняти» Бога з Творіння, то залишок мертвого пилу, дійсно має вважатися нічим. Так що ж, що «не виймається», Боже, світиться і просвічує в природі і в людині? – Любов, Краса, Життя, Гармонія. Це і є присутність Божа. І Природа цьому не опирається. Але цьому може чинити опір людина, обдарована вільною волею. І ось саме тоді природа перестає бути храмом і місцем Божої присутності. Саме тоді вона і перетворюється на майстерню, і до неї починають ставитися так, як зараз у нас, як до місця, де сконцентровані речовини, які можна безкарно розпродавати, добувати, перетворювати на відходи. Саме тоді «месія природи» перетворюється на найманця, «якому вівці не свої». Саме тоді відбувається подальше відчуження від себе і Бога, саме тоді порушується основне, що забезпечує радість і сенс буття – Єдність. З Богом і Його Творінням.
Повернемося трохи назад. Сучасна наука каже, що Всесвіт антропний, людиноподібний, співвіднесений з людиною. Яким чином? Річ у тім, що уся краса і мудрість Всесвіту, усе це сяйво зірок, схід і заходи, синява моря і безмежна широта небес, можуть бути сприйняті як такі тільки людиною. Її око – інструмент, виконаний таким чином, що на певні вібрації атомів і фотонів він реагує так, що створює в людині ці дивні картини. Око налаштоване на хвилю світла. Якби воно сприймало світло як частку (а світло проявляє себе і як хвиля, і як частка), то всесвіт би згас, його просто нікому було б споглядати. І це лише один з прикладів, який свідчить про те, що Творіння було здійснене «під людину». Більш того, Всесвіт – це частина Людини, за виразом Бердяєва. Це продовження людини, продовження Тіла Христового. З іншого боку, ось про що благає Ісус: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине». І ми єдині з Отцем у Христі. І ми єдині цілком, разом з природою. Ми всі разом створюємо Одну, духовну Єдність.
Людство намагалося довго жити, спираючись на свої сили, на своє інтелектуальне трактування того, про що говорив Христос, і на сьогодні воно в кризі і програші, на краю загибелі. Те, що воно зробило досі, у результаті призвело його в безвихідь. І зараз на рівні усієї Землі відбувається те, що відбувалося з Ізраїлем, коли він відійшов від життя з Богом і звернувся від Божественної до своєї людської мудрості – він опинився у вигнанні. І для того, щоб ця історія не повторилася з усім людством, потрібна нова духовність, та, яка запрацює. Вічно нова духовність, що йде від Бога, а не від людського егоїзму. Сприйняття космосу, Землі, як храму, вмістища Божественного життя і краси. Це ми можемо здійснити, це нам під силу, час ще є, хоча його небагато.
