Коли Филип визирнув з яйця, всі дуже втішилися. Зграйка пінгвінів Блакитного острова зібралася навколо Присцили й Дагоберта, його батьків, очі яких блистіли від радості і яких так розпирали гордощі, що, здавалося, їхні фраки ось-ось тріснуть по швах. І справді, вони мали чим пишатися: Филип був чудовим пінгвіном-немовлятком. Він одразу ж розкрив свого дзьоба, й дзвінко пролунав його сильний голосочок. Усі присутні пінгвіни з ентузіазмом почали висловлювати своє захоплення.
«То добрий знак, – сказав дядько Сильний Дзьоб. – Малюк має бажання помірятися силами з життям».
Справді, Филип відчував, що його, буквально, розпирає нестримна енергія. Щойно його ніжки зміцніли, він позбувся пильного батьківського нагляду й приєднався до гурту найнеслухняніших маленьких пінгвінів. Усі вони були старшими від нього, але жоден не міг зрівнятися з ним у сміливості й зухвалості.
Саме Филип першим серед маленьких пінгвінів наважився з’їхати з вершини льодяної гори аж до моря, хоча потім два тижні не міг сидіти, бо під хвостиком дуже боліло. То хоробрий маленький Филип завжди викрадав сніданок у величезного й грізного Залізного Вуса. У банді «кудлатих пінгвінів», яких так називали, бо вони не давалися матусям розчісувати своє пір’я на головах, Филип став незаперечним лідером.
«Чого ти постійно такий збуджений, Филипе?» – запитувала його мама, переживаючи за сина, який виростав малим розбишакою.
Дагоберт теж був щиро занепокоєний і казав друзям: «Цей лобуряка потребує доброго прочухана!»
Вечорами Дагоберт, Присцила і Филип часто сварилися, звинувачуючи один одного.
«То твоя вина!»
«Ні, твоя!»
«У всьому винен Филип!»
Мама плакала, тато гримав дверима, а Филип кричав: «Я більше цього не витримаю!»
Кольори життя
Одного дня пінгвін Филип лежав на скелі над морем і, нудьгуючи, спостерігав за безперервним рухом зграї пінгвінів. Усі здавалися щасливими, тимчасом як його серце було сповнене гіркоти.
«Що за нудьга! Тут усе біле, сіре й чорне… Але ж десь має існувати кольоровий край. Я теж міг би бути кольоровий. Більше не можу терпіти цієї білої сорочки й смішного фраку!»
І, як завжди, піддавшись раптовому поривові, з’їхав зі скелі вниз, пірнув у воду й поплив геть з Блакитного острова. Невдовзі Филип дістався до материка. Йому завжди радили оминати ці місця. Пінгвіни розсудливо уникали рифів, об які зі скаженою силою розбивалися хвилі, бо, попавши в цей водяний казан, легко можна було загинути. Крім того, у цих місцях робили свої засідки на необачних сміливців тюлені, маленькі косатки й інші хижаки.
«Тепер я вільний і робитиму те, що мені хочеться», – сказав собі Филип.
Він з трудом видряпався на берег і почав ходити пляжем. Сильні удари крил позаду занепокоїли його. Молодий баклан був налаштований напасти на пінгвіна. Але Филип мав сильного дзьоба й чималу силу.
Вони зійшлися у двобої, на всі боки посипалося пір’я. Филип боровся з усією злістю, яку лише мав. Баклан почав втрачати сили, з рани на шиї стала текти кров, і він налякався – скиглячи, покинув поле бою й полетів геть.
«Ах», – зітхнув Филип і задоволено випнув груди. Кілька краплин крові впало на його біле пір’я. Пінгвін глянув на червоні плями й промовив: «Чудово! Починаю ставати кольоровим».
Погойдуючись, він рушив углиб скелястого берега, аби продовжити пошуки.
«Ох, друже!» – почув він чийсь голос і різко обернувся. Пінгвін був готовий знову вступити в бій, але побачив перед собою молоду й зовсім негрізну чайку.
«Я бачила, як ти дав собі раду з бакланом, – сказала вона. – Ти – міцний!»
«Безперечно», – погодився Филип.
«Запрошую тебе на обід», – хитро сказала чайка.
«Що ти маєш на увазі?»
«Підемо разом до гнізд морських ластівок і викрадемо їхні яйця. Що скажеш? Якщо будемо вдвох, вони не зможуть нам нічого вдіяти».
Напасники об’їлися яєць. Бідолашні ластівки марно намагалися захистити свої гнізда. Двоє бандитів діяли, використовуючи крила й дзьоби. Врешті Филип подивився на себе: він весь був у жовтих і помаранчевих плямах, які залишилися від розчавлених яєць.
«Нові кольори! – промовив пінгвін сам до себе. – Оце справжнє життя!»
А позаду лунав розпачливий писк ластівок, які плакали над знищеними гніздами та яйцями.
Великий стрибок
Филип оселився в блакитній льодяній печері, облаштувавши в ній свою криївку. Зграйка чайок і навіть одноокий морський лев визнали його ватажком банди. Розбійні напади цієї групи наганяли жах на всіх навколишніх мешканців. Филипа називали просто – «кольоровий пінгвін». І мали для цього підстави, бо його елегантна біло-чорна ліврея фактично зникла під різнокольоровими плямами, що залишалися на тілі пінгвіна після кожної злочинної операції. Крім червоної барви крові й жовтого кольору від розбитих яєць, тут були зелені та голубі плями й навіть клубки срібно-сивої шерсті, які причепилися до Филипового пір’я під час бою з бездомним псом-лайкою.
Але те, що він став першим кольоровим пінгвіном, не тішило Филипа, бо він не міг похвалитися цим перед своїми давніми друзями й родиною. Тож думка про повернення на Блакитний острів не давала йому спокою. Хоч Филип і не хотів у цьому зізнаватися, та все ж він тужив за веселою зграєю пінгвінів, серед яких жив раніше.
«Кольорове життя виявилося не таке, яким я собі його уявляв», – повторював він щораз частіше. Життя з утечами, нападами, бійками і розбоєм перестало викликати в нього захоплення.
Тож одного ранку Филип повернувся додому.
Першими пінгвінами, яких він зустрів на Блакитному острові, були малюки, що бавилися на березі.
Побачивши його, вони почали кричати й утікати, вигукуючи: «Потвора! Потвора!»
Дорослі пінгвіни, коли він ішов, поступалися йому дорогою, але аж ніяк не з великої поваги до нього – усі дивилися на Филипа з огидою.
«Але чому? Дурні, адже це я, не впізнаєте мене?» – бурчав він.
«Филипе, синку, я знала, що ти повернешся». Матуся, звичайно ж, упізнала його, але не наважилася обняти: «На що ти подібний…»
«Вітаю тебе, Филипе», – сказав йому й батько. Але також не доторкнувся до нього. Знайомі навколо шепотіли: «Яке нещастя! Бідолашні батьки!»
Уперше в житті Филипові захотілося заплакати. Раптом він зрозумів, що ці кольори відштовхують його від інших, роблять його чужим для цілої спільноти Блакитного острова. Натомість він нарешті усвідомив, що лише тут може почуватися по-справжньому щасливим. Але як йому повернутися до минулого?
«Татку, я хотів би змити ці кольори й почати жити наново, якщо це можливо».
Дагоберт хвилинку повагався, а потім глянув Филипові в очі й сказав: «Є тільки один спосіб: мусиш стрибнути у Великий водоспад. Там вода падає з такою силою, що перед нею не встоїть жодна фарба. Але це дуже ризиковано. Тут потрібна велика відвага. Чи вистачить тобі сил?»
«Так, татку».
Новина про наміри Филипа розлетілася блискавично. Упродовж кількох хвилин до водоспаду прийшли всі – і великі, і малі. Ніхто не зміг стримати щирого «ох!», коли вгорі, на вершку скелі, з якої ріка зі страшенним гуркотом падала вниз, з’явився Филип. Він видавався таким маленьким. Якусь мить Филип збирався з силами, а потім стрибнув. Стрибок був чудовий. Складалося враження, що у Филипа раптом виросли широкі крила. Потік води підхопив його, як соломинку, і жбурнув у бурхливі води. Пінгвін зник під поверхнею. Всі затамували подих.
Потім несподівано Филип виринув з води. Хвиля підкинула його вгору, й усі побачили, що його пір’я стало чисте-чисте, а кольорові плями зникли.
І тоді пролунало гучне: «Ур-р-ра!», яке заглушило навіть гуркіт водоспаду.
Досвід, про який розповідає оповідання
Пінгвіну Филипу набридло щоденне життя, яке видається йому лише «білим, сірим і чорним». Чимало сучасної молоді вважає нудним те, що є нормальним, звичайним. Теперішня культура спонукає постійно шукати нові засоби для того, щоб збуджувати і стимулювати відчуття, розум, дух. Вона руйнує всі межі й правила.
Филип теж прагне кольорів, але, знайшовши їх, стає несправедливим, злим злодієм. Лиш ставши кольоровим пінгвіном, він усвідомив, яку ціну заплатив за це: невдоволення собою й віддалення від родини та спільноти.
Отже, ціна зла, гріха полягає в тому, що людина опиняється за межами і втрачає власну ідентичність. Але в спільноті, яка живе на Блакитному острові, є спосіб, за допомогою якого можна стерти все, що було, й розпочати життя наново. Те саме відбувається й у Церкві: Бог дає нам змогу стерти всі невідповідні кольори. Треба тільки мати відвагу, щоб стрибнути у Великий водоспад нескінченної Божої Любові, якою є таїнство покаяння і примирення.
