Страх і совість зазвичай прийнято протиставляти одне одному як два взаємовиключні поняття. Узяти хоч би розхожий вираз «не за страх, а за совість». Проте, мені здається, що наше бажання «поставити питання в «лоб» – «або… або» часто виникає навіть тоді, коли в цьому немає жодної необхідності.
Що краще – добре харчуватися або мати хороше здоров’я? Таке ж протиставлення виявляється в нашому ставлені і до закону і до того, що нас спонукає його дотримувати. У даному випадку я говорю не про Закон Старозавітний, а про закони взагалі. Дотримання закону «не за страх, а за совість» начебто підтверджується і Писанням. Особливо часто супротивники фактора страху наводять як аргумент наступні вірші:
«…Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісти» (Рим. 13:4-5).
Проте вони лише на перший погляд протиставляють страх совісті. Тут говориться про недостатність виконання своїх обов’язків ТІЛЬКИ із страху. Апостол Павло, закликаючи коритися заради совісті, не скасовує і елемент страху, але говорить про його недостатність. Можна сказати, що страх є необхідною, але не достатньою умовою нормального функціонування будь-якого суспільства.
Ідея можливості існування суспільства без фактора страху покарання абсурдна. Більше того, утопічна модель, де усі закони працюють лише тому, що громадяни мають «добру совість», є за своєю суттю антибіблійною. Відмінність біблійного погляду від нещодавно популярних моральних заповідей будівельників комунізму в тому, що одні реальні, а другі – ні. Програма КПРС припускала, що от-от з’являться певні люди нової формації, які будуть настільки високоморальні, що жодні репресивні заходи вже не будуть потрібні. Усі самі по собі будуть усе робити «як слід»: ніколи не брати чужого, працювати з повною самовіддачею, переходити дорогу тільки в спеціально відведених для цього місцях, ніколи не палити там, де це заборонено (якщо взагалі передбачалися якісь курці в тому утопічному суспільстві), не продавати спиртне неповнолітнім і т. ін. Біблійне ж вчення говорить швидше про зворотне: гріховність людська настільки усеосяжна, що розраховувати на таку ідилічну картину не доводиться.
Останнім часом дуже часто можна почути такий погляд. У нашій країні народ не відрізняється високими моральними принципами, але є, ніби, деякі країни, де свідомість громадян настільки висока, що усі закони працюють самі по собі через найвищий ступінь свідомості громадян. Це типова помилка, корінь якої якраз у неправильному протиставленні «або… або». Не завжди дві події можуть бути легко вписані у звичну схему «причина-слідство». Іноді це просто дві взаємодоповнюючі складові.
Ми можемо скільки завгодно говорити про високу свідомість громадян, що проїжджають перехрестя виключно за зеленим сигналом світлофора, або ніколи не дозволяють собі викинути сміття на вулицю з вікна власного будинку або квартири, не виливають відпрацьоване моторне мастило на газон. Проте якщо бути до кінця послідовним, то ми, швидше за все, виявимо, що частіше така поведінка характерна там, де подібні дії спричинять серйозні санкції. Причому ці порушення навряд чи залишаться непоміченими через активність інших громадян, які поспішать звернути на цю увагу контролюючих структур. Чи означає це, що в громадян такого суспільства є проблеми із совістю, оскільки їх дії багато в чому базуються на страху? – Ні, у жодному разі ні. Чи ґрунтуються їх вчинки виключно на страху покарання? – Не думаю.
З відомою долею спрощення можна сказати, що існують дві моделі. Перша заснована на тому, що «людина – це звучить гордо». Тобто попри те, що «хтось подекуди в нас іноді чесно жити не хоче», у принципі, добра совість або якась особлива духовність того чи іншого співтовариства людей сама по собі призведе до того, що ми називаємо порядком (у хорошому значенні цього слова).
Друга – заснована на протилежному положенні: людина (незалежно від її статусу) украй зіпсована і слабка. Це розуміння, зокрема, знаходить своє вираження в ухвалюваних законах і механізмах їх виконання. Такому стану речей властива не лише взаємна повага, але і взаємний контроль. Людина розуміє, що, наприклад, зловживання владою, спроба незаконного просування службою своєї коханки або виїзд на смугу зустрічного руху з великою вірогідністю спричинять покарання. Причому кожен розуміє свою уразливість. Наприклад, громадянин, що ігнорує вказівки співробітника правоохоронних органів або сідає за кермо автомобіля в нетверезому стані, розуміє, що для нього це означатиме великі проблеми незалежно від його статусу. Поліцейський у свою чергу усвідомлює, що порушення закону з його боку матимуть не менш серйозні наслідки.
Які ж характеристики зрілого і здорового суспільства? Одна з них якраз і означає, що громадяни усвідомлюють, що людська суть украй зіпсована і це стосується усіх. Виходячи з цього, люди самі усвідомлюють необхідність, по-перше, ухвалити такі закони, які враховуватимуть цей факт, а по-друге – забезпечити їх виконання, розуміючи, що страх покарання – необхідна умова існування суспільства.
Спроби ігнорувати «фактор страху» (чи, іншими словами, відповідальності) у будь-якому співтоваристві украй небезпечні. Відсутність контролю «згори» часто веде до анархії і беззаконня. Відсутність контролю «знизу» і підзвітності верхів, як правило, виливається в зловживання владою і диктатуру.
Суспільство, побудоване ТІЛЬКИ на страху, небезпечне, оскільки рано чи пізно такий страх і приниження призводять до бажання помститися і «потанцювати на кістках» того, кого так довго боялися. Про неприпустимість такого послуху, заснованого лише на страху, і пише Апостол Павло (Рим. 13:4-5).
Якщо ж громадський устрій зовсім не має на увазі механізму відповідальності за порушення закону, сподіваючись лише на добру совість його громадян і внутрішнє почуття справедливості, це призводить до анархії. Нагадаю, що біблійна розповідь про історичний період, що супроводжувався жорстокістю, безладом і роз’єднаністю народу, описується словами: «У ті дні не було царя в Ізраїлі; кожен робив те, що йому здавалося справедливим» (Суд. 21:25).
Категоричне небажання визнати зіпсованість людської природи часто заважає нормальному розвитку. У цьому випадку створюються міфи, що це співтовариство досягло якогось особливого, відмінного від усіх рівня духовності і свідомості, а значить, до його громадян вже не можна підходити з тими самими критеріями, що і до інших. Якщо виходити з цієї передумови, то дійсно закони і їх виконання не так вже важливі. Владні посади обіймають добрі люди або людина, яка виконує роль батька усіх народів, і її не слід засмучувати недовірою. Інша частина населення також відрізняється особливою духовністю, яка властива ніби тільки їй. Це означає, що можна вже покладатися не на закон, а на здоровий глузд і добру совість громадян.
Проте, саме сукупність законів, механізмів контролю над їх виконанням (зокрема і з урахуванням страху покарання) і вільної совісті громадян створюють найбільш сприятливі умови розвитку суспільства. Випадання будь-якої складової, як правило, веде до негативних наслідків.
