Розділити радість або біль з людиною – справа не така проста, як це може здатися на перший погляд. Напучуючи вірних у Римі, Апостол Павло дає їм низку настанов, які ми можемо прочитати в 12-му розділі відповідного Послання. У цьому переліку настанова «радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12:15), мабуть, не здається такою вже складною. Проте життя показує, що співрадіти і співчувати зовсім не так вже просто. Є речі, які ми можемо змусити себе виконати зусиллям власної волі. Можливо, це буде складно, можливо, нам доведеться якоюсь мірою переступити через себе, але врешті-решт ми зуміємо зробити певне добре діяння. Радість за іншу людину або співчуття – риси абсолютно іншого роду. Неможливо змусити себе радіти або страждати. Можна, звичайно, зображувати на обличчі вимучену посмішку або навпаки – усім своїм виглядом показати наше співчуття, але навряд чи це те, про що писав Апостол Павло. Важко сказати, що складніше – радіти чужому успіху або співчувати чужому горю.
Чи так часто ми щиро радіємо успіху іншої людини? Звичайно, при зустрічі з щасливою людиною ми обов’язково покажемо свою радість за неї, але от у розмові вже з іншими людьми, виявляючи свою радість, іноді помітимо щось на кшталт: «ну, з такими можливостями і в будь-кого б усе вийшло не гірше» або подумаємо про себе: «от завжди так: одним усе, а іншим нічого». Успіхи інших людей або їх дітей дуже часто викликають не радість, а дискомфорт, а якщо називати речі своїми іменами, то заздрість. Безумовно, самі для себе ми з легкістю знайдемо виправдання цьому. Ми напрочуд легко зуміємо переконати себе, що тут справа зовсім не в заздрості, а просто «справедливості хочеться». Відчуваючи таку нашу особливість, ми і самі намагаємося особливо не поширюватися про свої успіхи і на питання «як справи?» про всяк випадок вважаємо за краще неодмінно підкреслити складнощі, які в нас є, поскаржитися на здоров’я або на труднощі в роботі.
Щире співчуття також зустрічається не так вже часто. Людина, яка потрапила в аварію, звичайно, викликає в нас співчуття. Проте в разі, якщо вартість її автомобіля в багато разів перевищує нашу річну зарплату, то до цього співчуття якось несподівано домішується і ще щось. Так, ми співчуваємо людині, що потрапила в біду, але, подібно до друзів Іова, відразу поспішаємо збудувати ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків між способом життя людини і подією, що сталася.
Проте істинне співчуття ніколи не поспішає із словами засудження або зі швидким поясненням «чому усе так сталося». Жалісливість виходить з серця людського, для якого любов до ближнього, – це в тому числі і уміння радіти чужим успіхам, і відчувати чужий біль. Ця причетність допомагає прийняти участь у долі «самарянина» і заважає звершувати швидкий суд. А суд звершувати нам хочеться дуже часто. Дуже важко буває утриматися, наприклад, від того, щоб ненавмисно не згадати про проблеми в сім’ї людини, яка нещодавно вийшла з нашої церкви. Звичайно, робиться це акуратно і знову-таки після обов’язкових слів «співчуття».
Співчуття зовсім не завжди означає вимовляння якихось слів. Швидше навпаки, воно понад усе виражається в мовчанні. Іноді краще мовчати, ніж говорити.
