У чудовій книзі «Сокровенний щоденник Адріана Пласа у віці 37 і 3/4 років від народження» автор з властивим йому гумором і самоіронією пише: «Якби мені ніхто не заважав, я міг би стати чудовим християнином!»
Людина створена Богом істотою соціальною. Ми спілкуємося в сім’ї, з друзями, на роботі, у церкві. Іноді це виходить легко, а іноді зовсім непросто. Часто здається, що нам не дуже пощастило і навколо нас аж надто багато тих, з ким ніяк не вдається знайти мир і збудувати правильні взаємини. Нам здається, що, якби ми жили не тут і не зараз, а в іншому місці або в інший час і навколо нас були б інші люди, то усе складалося б абсолютно інакше. І, звичайно, краще і легше. Але люди, з якими ми спілкуємося, як нам здається, заважають нам стати «чудовими християнами».
Не знаю, як у вас, а серед моїх знайомих є ті, з якими стосунки складаються досить складно. Зовні усе начебто виглядає цілком благопристойно, ніхто нікого, зрозуміло, не ображає. Швидше навіть навпаки, ми намагаємося спілкуватися як можна ввічливіше один з одним. У той же час, якщо чесно і без лукавства заглянути у своє серце, то ми виявимо там те, що найкраще назвати відсутністю миру.
Мир це не зовнішня ввічливість і чемність, це не просто «правильні слова», якими ми обмінюємося. Часто буває навіть навпаки – ми можемо не погоджуватися і сперечатися (іноді досить жорстко) з тими, з ким маємо мир. Там же, де подібного немає, ми частіше намагаємося не заходити за межу безпечних розмов про погоду, здоров’я або футбол. Як писав Шекспір: «Коли дружба починає слабшати і охолоджуватися, вона завжди вдається до посиленої ввічливості».
Це не слід плутати з елементарною коректністю і вихованістю. Звичайно, ми намагаємося уникати якихось болючих тем з малознайомими людьми, наприклад з випадковими попутниками по купе в потягу. Але я говорю зовсім про інше – про стосунки між людьми, коли кожен розуміє, що мир зруйнований, але треба вдавати, що усе гаразд. Гадаю, що багато хто розуміє, про що я, а якщо ні, то можете перевернути сторінку, оскільки ця невелика стаття буде для вас зовсім нецікава
Відсутність миру з тими, хто дорогий нам, найболючіше. Причин, через які ми ніяк не можемо примиритися з іншим, дуже багато. Це і застарілі образи, і свіжі рани, і нерозуміння, і ще багато чого. Іноді нам дуже складно з тими, хто зовсім не схожий на нас. А іноді якраз найважче ми уживаємося з людиною, характер якої як дві краплі води нагадує наш власний.
Для того, щоб досягти примирення з іншою людиною, дуже важлива наявність у нас двох рис – уміння прощати і уміння просити вибачення. І те і друге украй складне і навіть часом болюче. Нам дуже важко пробачити людину, яка спричинила нам біль. Але не менш важко і щиро зізнатися іншому в тому, що ми винні перед ним.
Чи може у нас бути мир з усіма людьми? Чи реально це? Звісно, ні, та і Бог не вимагає від людини чогось неможливого. Проте, як пише Апостол Павло, ми відповідальні за те, щоб зробити усе залежне від нас: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12:18).
Що це означає? Передусім, потрібно не боятися зробити перший крок. Це, мабуть, найскладніше. Спроба зламати лід відчуженості, а то і ворожості, і примиритися чимось схожа на роззброєння однієї з воюючих сторін. Коли один воїн відкладає убік зброю і каже, що готовий примиритися із супротивником. Це пов’язано з очевидним ризиком, оскільки той може або прийняти пропозицію і теж відкласти свою зброю, або легко скористатися перевагою свого становища.
Примирення пов’язане з певною жертвою. Ціна її – перший крок, який завжди найважчий і робити який дуже не хочеться. Часто буває, що ми начебто вже готові примиритися з тим, з ким перебуваємо у сварці, але лише за умови, що цей перший крок має зробити він або вона, а ми при цьому виявимо великодушність і пробачимо. Знайти провину в діях іншого набагато простіше. Але в тому і річ, що ми відповідаємо за себе, а не за нього.
Є, звичайно, і ті, для кого сказати слово «пробач» зовсім не складно. Зустрічаються іноді люди, які з дивною легкістю готові вимовити «пробач, якщо я раптом у чомусь був не правий». Мені здається, що така спроба примирення не дуже чесна. Якщо ми говоримо так, то швидше за все навіть не розуміємо, у чому конкретно наша провина, і про всяк випадок намагаємося якось улагодити назріваючий або вже наявний конфлікт. До речі, іноді людина звертається і до Бога так само, просячи простити її неусвідомлені гріхи, які, можливо, вона допустила через не усвідомлення навіть не помітивши. Гадаю, що, чинячи так, ми частіше просто лукавимо, оскільки якщо і не намагаємося обманювати самих себе, то легко виявимо, що і цілком усвідомлених гріхів ми допускаємо досить, щоб так вже сильно турбуватися про якісь зовсім випадкові і непомічені нами.
Сказати «пробач» для нас складно ще тому, що в нашому суспільстві часто така позиція сприймається як свідомо програшна. Це проявляється навіть у дрібницях. У нашій культурі, наприклад, не дуже прийнято вибачитися, якщо ми ненароком штовхнули когось у громадському транспорті або незручно обернулися, зачепивши випадкового перехожого. У багатьох це чомусь асоціюється із слабкістю і невпевненістю в собі, хоча, як правило, саме упевнена в собі людина не відчуває з цим жодних проблем.
Ми цінуємо понад усе те, що дістається дорогою ціною. Труднощі і внутрішня боротьба, що супроводжує наші дії і думки, коли ми вимовляємо «пробач», іноді бувають дуже великими. Тим більше ми починаємо цінувати примирення, яке нам вдається після цього досягти. Ламати значно легше, ніж будувати або відновлювати. Це стосується і людських взаємин. Для відновлення того, що було одного разу зруйновано, можливо, потрібно буде витратити дуже багато сил. Жити з іншими людьми, спілкуватися, любити, прощати і просити вибачення складно. Але хіба нам хтось обіцяв, що буде легко?
