Тема взаємовідносин поколінь, мабуть, ніколи не застаріє. Особливість цих стосунків у тому, що, з одного боку, вони містять у собі спадкоємність, а з другого – потенційну передумову конфлікту. У будь-якому суспільстві, як і в будь-якій сім’ї, у певний момент раптом виявляється, що багато речей по-різному сприймаються і оцінюються різними поколіннями.
Тема ця дуже багатогранна, але якщо розглядати її в найбільш узагальненому вигляді, то основний її конфлікт зводиться до наступного. Покоління «дітей» сприймається як «покоління романтиків», якому в тій або іншій мірі властиве бажання «перевернути» весь світ. Йому традиційно приписують невміння тверезо дивитися на речі і занадто довірятися своїм почуттям. На противагу цьому покоління батьків вважається «поколінням прагматиків», яке тверезіше ставиться до життя, не схильне довіряти почуттям і віддає перевагу над емоційною оцінкою тверезому розрахунку. Це покоління ставиться до реформ з певною долею скепсису.
Але таке узагальнення багато в чому виявляється вірним тільки в тому випадку, якщо ми оперуємо категорією великих цифр. Безумовно, досвід накладає певний відбиток на людину. У чомусь ми стаємо мудрішими, але щось і втрачаємо при цьому. Причому саме те, чого втрачати нам зовсім не хотілося б. Досвід тут стає одночасно і позитивним і негативним фактором. Дорослішаючи, ми усе менш схильні вплутуватися в різного роду авантюри, ми вчимося прогнозувати результат того чи іншого починання, перш ніж його зробити. Проте іноді, набуваючи цей «багаж», ми залишаємо за спиною щось дуже важливе, те, без чого життя стає прісним і нудним. Можливі помилки страхають нас настільки, що, не будучи упевненими на сто відсотків у позитивному результаті справи, ми вважаємо за краще не робити нічого – про всяк випадок.
Іноді з роками ми перестаємо не лише мріяти, але і помічати навколо себе живий світ, оскільки для нас вже немає нічого нового під сонцем. Нам не так вже цікаві інші люди: адже ледве дізнавшись людину, ми відразу «визначаємо» нового знайомого в одну з типових груп, на які ми умовно розділили усе людство у своїй свідомості.
Уміння радіти новому дню, дивуватися і захоплюватися красою першого снігу, веселці, перекинутій над звивистою дорогою, – це дар, який так легко втратити з роками.
Проте, як я вже казав, усі ці вікові ділення є справедливими, якщо ми говоримо про великі цифри і загальні тенденції. Але світ тим і прекрасний, що він не укладається в придумані нами правила і рамки. Це твердження справедливе як відносно окремих людей, так і окремих періодів історії.
Візьмемо як приклад хоч би сьогоднішній день, коли знову «перевернута» звична схема конфлікту «батьків і дітей». Стали батьками ті, хто добре пам’ятає наївно-романтичні часи перебудови із стихійними мітингами і з’їздами, за якими в очікуванні якихось дивовижних подій стежили із завмиранням серця. А їх діти сьогодні відрізняються від них прагматичнішим складом мислення.
Іноді вони буквально ставлять у безвихідь своїх батьків, коли вже в шкільні роки проявляють такі невластиві юності і молодості риси, як практицизм, скептицизм, холодний розрахунок, – проявляються ці риси і у виборі друзів, професій і в багатьох інших життєвих сферах і ситуаціях.
Зв’язок поколінь має ще одну цікаву особливість. Ролі тут часто виявляються досить умовними. Здавалося б, ще учора людина відносила себе до покоління «дітей», а сьогодні відчуває себе вже «батьком». Залежно від обставин і оточення, сприймаєш сам себе то «батьком», то «сином». Втім, у моєму випадку вік все-таки бере своє.
Я сьогодні більше підходжу на роль «батька» і тому хотів би звернутися, передусім, до них, тобто до нас. Ми зовсім не обов’язково мудріші або розумніші за тих, кого вважаємо поколінням, що йде за нами. Але в той же час у нас є те, чого немає в них. Я говорю про досвід. Він здатен послужити нам і хорошу службу, і, навпаки, погану. Але, проте, наявність цього досвіду накладає на нас особливу відповідальність.
У Біблії ми можемо знайти настанови, адресовані різним групам людей: жінкам і чоловікам, начальникам і підлеглим, синам і батькам. І, зокрема, батьків автори Священного Писання закликають не роздратовувати дітей (Еф. 6:4; Кол. 3:21).
Дратувати або провокувати можна по-різному. Можна нескінченно нарікати на те, що раніше часи були зрозуміліші, люди чистіші, церкви кращі, а про молодь – і казати нічого. Цими словами ми легко можемо ввести в смуток «дітей». Іноді нам здається, що подібні нарікання є ознака нашої мудрості, яку ми набули з роками. Проте Біблія якраз каже про протилежне: «Не говори: “чому це минулі дні були кращими за нинішні?”, тому що не від мудрости ти запитуєш про це» (Еккл. 7:10).
Так хочеться, щоб ми, батьки, ніколи не забували про те, що ще учора самі були дітьми, але при цьому не намагалися ідеалізувати ні себе, ні колишні часи. Дуже хочеться наслідувати пораду Апостола Павла і не дратувати дітей не завжди доречними повчальними настановами. Тому скажу лише одне: життя – це дивна подорож, повна несподіванок, радісних зустрічей, гірких прощань, сюрпризів і багато чого іншого. Але є в нього одна особливість, з якою погодяться усі «батьки». Воно напрочуд швидко летить. Хочу сказати «дітям»: час, коли раптом починаєш відчувати себе «батьком», настає дуже швидко. Добре, якщо це зрозумієш ще в молодості і до кінця своїх днів залишишся молодим.
