Уранці Вадик дізнався, що Толику так і не покращало, тому один із наставників табору на своєму автомобілі збирається відвезти хворого в місто. Почувши цю приголомшливу новину, хлопчик гірко розплакався.
– Та не плач, Вадику, – намагався заспокоїти Дмитро. – Краще зараз провідай свого друга. Ти повинен його підтримати, а натомість сам розкис, тож хутко витри сльози!
– Дмитре, я так за нього молився. Чому він не одужав? І взагалі, це я в усьому винен, не варто було пускати Толика у воду, а самому Рудька рятувати. Чому я тоді про Толика навіть не згадав?
– Не переймайся! Це не твоя провина, просто тоді ви обидва думали про те, кому потрібна допомога, от і все. А зараз, Вадику, твоя допомога потрібна Толику. Його треба підбадьорити, підтримати, запевнити, що все буде добре. Згадай, коли ти хворієш, то так приємно, коли про тебе хтось піклується, хтось жаліє. Зазвичай, для тебе це роблять батьки, еге ж? А Толик рідних не має, тому ти повинен подбати про нього. Молитися продовжуй, не зневіряйся. Бог усе чує, просто Він відповідає по-різному. В Євангелії написано так: «…тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». Усе, розумієш, навіть щось сумне. Тому не засмучуйся, адже навіть через цю хворобу в житті Толика може з’явитися щось дуже хороше. Наприклад, багато нових вірних друзів. Знаєш, скільки дітей із табору провідали його вранці? Ось бачиш? Справжній друг пізнається в біді. Ну, добре, біжи до Толика, бо незабаром його відвезуть до міста. До речі, завтра ми всі туди повертаємося, тож будемо відвідувати його й там.
Після розмови з Дмитром у Вадика на серці трохи полегшало. Він іще раз помолився Ісусу за свого друга, узяв бінокль і вирушив до намету медсестри. Дорогою він зазирнув на кухню і знайшов там Рудька. Кошеня зраділо хлопчику й радо забралося йому на руки.
– Ходімо, дурненьке, Толика відвідаємо та скажемо йому «до побачення». Він тобі зрадіє. Ех ти, руда твоя голово, через тебе Толик захворів, а ти нічогісінько навіть не розумієш!
Рудько тільки щасливо муркотів у відповідь: де ж йому зрозуміти, що трапилося!
Надія Олександрівна дозволила Вадику побути з другом до самого від’їзду.
– Головне, щоб Толик багато не розмовляв, – попросила вона.
– Добре, – пообіцяв Вадик.
Толик лежав на похідному ліжку, вкритий товстою вовняною ковдрою. На вулиці було неабияк тепло, проте хлопчика все одно дуже трусило, адже він мав високу температуру. Вадик дбайливо простягнув Толику кошеня:
– На, пограй трохи з Рудьком. Він теж за тобою скучив.
– Дякую, Вадику. Як добре ти зробив, прийшовши до мене з кошеням. Друже, за мене не хвилюйся. Я неодмінно видужаю. Я часто хворію, уже навіть звик. Ось поїду в дитбудинок, там Світлана Іванівна зробить укол, і мені відразу полегшає. А ти мене не забудеш, приїдеш у гості, хоча б ненадовго? – раптом стурбовано запитав Толик.
– Звичайно, приїду, може, навіть Рудька із собою візьму, якщо буде слухняним. То як, Рудько, будеш? – усміхнувся Вадик. – А поки ось, тримай, це мій бінокль. Дивитимешся у вікно й нас визиратимеш.
– Дякую, Вадику, це пречудовий подарунок, – через силу усміхнувся Толик.
Хлопчики ще трохи поговорили про різні дрібниці, їм було добре разом. За годину в наметі з’явилася тітонька Клава, яка принесла хворому обід.
– Ого, весела компанія зібралася! Вадику, якщо ти тут, то допоможеш погодувати Толика, а Рудька вистав за двері, бо заважатиме.
Хлопчик слухняно виніс із намету кошеня, а сам знову повернувся до ліжка друга.
Тітонька Клава вже годувала хлопчика духмяною юшкою з ложки, зовсім як маленького.
– Я сам можу їсти, – соромився Толик.
– Ну то й що! Це нічого, ти хворієш, а хворі зовсім як малюки.
Тітонька Клава годувала неспішно, розповідаючи біблійну історію про одного хлопчика, який спочатку раптово захворів і помер, але за молитвою пророка Єлисея Господь повернув його до життя.
– Тож, хлопчики, впадати у відчай ніколи не треба. Головне, бути завжди з Господом, Який ніколи нас не покине. Толику, Бог тебе дуже любить, пам’ятай, – додала тітонька Клава, наостанок цілуючи хлопчика з дитячого будинку в гарячі, розпашілі від високої температури щічки.
Толика проводжали всі діти й дорослі. Хтось пхав йому в долоні цукерки, хтось іграшки, дівчатка принесли квіти. Усі прагнули хоч чимось потішити й розрадити свого друга.
– Дякую вам, – усміхався Толик, але його очі були сумні-пресумні, видно, що дуже важко з усіма розлучатися.
Коли машина з Толиком зникла за деревами,
Вадик, притискаючи до себе наїжачене руде кошеня, поспішив до свого намету, складати в рюкзак речі. Тепер він якнайшвидше прагнув повернутися додому, міцно-міцно обійняти маму і тата, а ще розповісти їм про свого чудового друга Толика, за яким він уже сильно тужить.
