Батьки неабияк скучили за Вадиком, тому, коли їхній син приніс до квартири кумедне руде кошеня, ніхто не заперечував залишити тваринку вдома назавжди.
Мама, очікуючи на сина, приготувала стільки всього смачного, що Вадик спершу навіть подумав, що в родині відзначають чийсь день народження, а не його повернення з християнського табору. Тато купив синові чудовий подарунок – справжню рибальську вудку й маленький ящичок із гачками й поплавками.
– Оце так сюрприз! Тато, спасибі! – спочатку зрадів Вадик, а потім сумно додав: – А ми з Толиком зловили в річці маленьку смугасту рибку. Я все розповім.
Батьки помітили, що сина щось тривожить.
– Вадику, усе гаразд? Чи ти не занедужав? – захвилювалася мама.
– Може, у таборі тебе кривдили? – суворо насупив брови тато.
– Та ні, просто хочу сказати, що я дуже вас люблю, дуже-дуже. А ще я сильно скучив за Толиком. Він захворів, я так за нього переживаю!
– Спершу пообідаємо, а потім, синку, докладно все нам розкажеш, – запропонував тато.
Після обіду родина зібралася в залі, й тато знову попросив Вадика розповісти про табір та свого нового друга Толика. Довго розказував хлопчик, починаючи від першого дня на лісовій галявині, коли думав, що його друг із сиротинця не приїде разом з іншими дітьми до християнського табору. Батьки слухали зі сльозами на очах про те, як Толик захворів. Після зворушливої розповіді, тато сказав:
– Що ж ми сидимо, треба діяти! Можливо, Толик потребує нашої допомоги? Зараз спробую розшукати телефон директорки дитячого будинку, зателефоную їй та дізнаюся, як справи у твого друга.
– Спасибі, татусю, – зрадів Вадик. – Ти найкращий тато на світі, правда, Рудько?!
Кошеня, ніби розуміючи все, що відбувається навкруги, радісно замуркотіло і зручно вмостилося на хлопчикових колінах. Тим часом тато, зробивши кілька дзвінків своїм друзям із церкви, знайшов телефон директорки дитбудинку й уже спілкувався з нею. Потім він скомандував:
– Усе, негайно збираймося, зараз їдемо до Толика! Справи кепські, у твого друга запалення легенів. Але, сину, сподіватимемося, що все буде добре.
– Він у сиротинці? – запитав Вадик.
– Ні, він у міській дитячій лікарні, ми поїдемо туди.
– Ти чув, Рудько, Толик у лікарні. Але тобі туди не можна. Наступного разу його побачиш, коли видужає. То ти зрозумів, руда голово?
Зараз Вадик був одночасно засмученим і щасливим. Він і сам дивувався, як таке можливо, але так і було. Він неабияк засмутився, що Толик так серйозно захворів, але почувався щасливим від можливости побачити друга знову.
Мама зібрала для хворого цілий пакет різних смаколиків, а Вадику порадила прихопити із собою в лікарню якісь іграшки.
– Толик, поки хворіє, з твоїми іграшками не почуватиметься самотнім, – пояснила вона.
Вадик вибрав довгохвосту плюшеву мавпочку, яка здавалася йому найкумеднішою:
– Ось, як гадаєте, Толику сподобається?
– Звичайно, – в один голос погодилися батьки, й незабаром уся родина вже їхала на татовому автомобілі в лікарню…
Толик лежав на ліжку біля вікна, сумно спостерігаючи, як небом повільно пливуть хмари. Іноді він намагався пограти, на що схожа кожна хмарина, іноді згадував християнський табір і Вадика, а іноді думав про небо, те саме, де живе Господь. Толик тихо-тихо, зовсім навіть без слів спілкувався з Ісусом. Хлопчик знав, що Господь його чує, адже Богу не обов’язково говорити голосно. Він запросто вміє читати все, що думаємо й відчуваємо. Він же наш Творець!
І Толик дякував Господу за зустріч із християнами, за кожен прожитий у таборі день, за всіх своїх нових друзів, а особливо за найкращого друга Вадика.
– Я вірю, що він мене не забув, правда, Господи? – запитував Толик, згадуючи свого найкращого друга.
І тут у лікарняну палату квапливо ввійшла медсестра й повідомила:
– Толику, до тебе прийшли гості. Як почуваєшся? Чи зможеш їх прийняти? Лікар дозволив поспілкуватися з ними цілих пів години. То як, згоден?
– Звичайно, – усміхнувся хлопчик. – А хто до мене прийшов?
– Зараз сам усе побачиш, – весело підморгнула медсестра й вийшла з палати.
Повернулася вона за кілька хвилин разом із Вадиком і його батьками.
– Ну, ось, спілкуйтеся. Якщо знадобиться допомога, то я тут, у коридорі, – пояснила медсестра відвідувачам, одягненим у білі лікарняні халати.
– Ой, Толику, здрастуй! – Вадик кинувся обіймати свого друга.
– Здрастуй, Вадику! – протягнув до нього слабенькі тремтячі руки хлопчик. – Я такий радий, що ти мене не забув! Навіть просив Ісуса нагадати тобі про мене.
– А ти, бідолахо, зовсім розхворівся, та не переймайся, скоро одужаєш! – підбадьорював Вадик. – Знайомся, це мої тато й мама.
Толик, помітно зніяковівши, познайомився з батьками Вадика. Адже ніколи не мав тата й мами, його друзі із сиротинця теж, тому зовсім не знав, як потрібно з ними поводитися.
– Не соромся, Толику, – всміхаючись, підбадьорила мама Вадика. – Ми тобі подарунки принесли, тут фрукти й чимало смаколиків. Тому добре їж і видужуй.
– Спасибі, – подякував Толик.
– А це тобі від мене, – Вадик простягнув другу свою мавпочку. – Поглянь, вона чимось на нашого Рудька схожа, така ж скуйовджена й кумедна.
– Ага, – погодився Толик. – А як поживає наше кошеня? Ти привіз його з табору?
– Звичайно, йому в нашій квартирі дуже навіть сподобалося, тепер не захоче назад до лісу. Толику, ти швидше видужуй, а потім поїдеш до нас у гості, сам усе побачиш.
– Я спробую. Медсестри кажуть, що я слухняний хворий, – закивав головою хлопчик.
– Тобі що… уколи роблять? – майже пошепки запитав Вадик.
– Ага, й піґулки гіркі дають. Я всі їх приймаю, щоб якнайшвидше видужати.
Вадику стало шкода Толика, навіть захотілося заплакати, але він усе одно усміхався, адже треба комусь підбадьорювати друга.
Діти ще трохи погомоніли, а потім до палати зазирнула медсестра:
– Друзі, час вашого візиту сплив. Приходьте до Толика іншим разом.
– Ну, що ж, до побачення. Толику, видужуй, ми молитимемося за тебе й всі наші друзі з церкви також, – сказав на прощання тато.
– Не сумуй, Толику, ми скоро знову приїдемо, – пообіцяв Вадик.
Мама нахилилася до хворого хлопчика, своєю м’якою долонею поправила скуйовджене волосся, поцілувала в гарячу від високої температури щічку й ніжно прошепотіла:
– Толику, ми тебе дуже любимо, видужуй!
Чомусь від цих ласкавих слів розпашілими щоками хлопчика побігли швидкі струмки сліз. Напевно, так плачуть усі сироти, коли їм із материнською ніжністю говорять про любов.
