Дні в таборі проминали навдивовижу швидко. Вадик і Толик підрахували, що до їхнього повернення в місто залишилося всього два дні, й зовсім засумували.
– Я не хочу з тобою розлучатися, – зізнався Вадик.
– І я також, – сумно сказав Толик.
– Попрошу батьків, аби вони хоч іноді возили мене до тебе в гості. До того ж ми з учнями недільної школи будемо вас відвідувати, ось побачиш!
– Ага, це було б пречудово, – чомусь зажурено відповів хлопчик. – Знаєш, Вадику, хочу на прощання подарувати тобі свій малюнок, більше я поки нічого цікавого не маю, – додав він.
– Оце так! Мені дуже подобається твій малюнок, Толику. Я причеплю його над своїм ліжком. Я ж знаю, що це ти йдеш з Ісусом. Тож це буде майже як твій портрет.
– Ти дуже хороший, Вадику, – дещо зажурено усміхнувся Толик.
– А я подарую тобі на згадку свій бінокль. Знаєш, як цікаво дивитися в нього на вулицю через вікно? Але гляди, щоб старші хлопчики його не побачили, а то заберуть.
– Дякую, я ховатиму під подушку, – кивнув головою Толик.
А потім друзі рушили на річку. Вадик неодмінно хотів навчити Толика плавати. У друга вже трохи виходило, ось тільки потрібно більше тренуватися.
Уночі йшов сильний дощ, тому вода в річці була дуже холодною.
– Бр-р-р, – сказав Вадик, пробуючи її босою ногою. – Толику, сьогодні тобі купатися не можна, ще застудишся й захворієш. Я обіцяв Світлані Іванівні, вашій медсестрі, про тебе піклуватися. Тому наші уроки з плавання відкладемо на завтра.
Толик стояв біля води вже без сорочки й шортів, і погодитися з Вадиком було важко, плавати він любив. Але ж що поробиш, потрібно слухатися, якщо вода в річці дійсно така холодна.
Хлопчики неохоче почали вдягатися, однак раптом почули гучне, відчайдушне нявчання, що лунало просто з річки. Хлопці озирнулися. Звичайно, це був їхній котик, їхній Рудько. Як малюк опинився у воді, діти не знали, але він, безперечно, потребував допомоги хлопчиків. Кошеня несамовито било лапками по воді, щосили намагаючись вибратися на берег, а його великі зелені очі були сповнені жаху. Рудько, звичайно ж, уже побачив і Толика, і Вадика й тепер на все горло своєю котячою мовою благав про порятунок. Чи вміють кошенята плавати, хлопчики не знали, та й ніколи про це думати. Вони бачили перед собою Рудька, який опинився в біді, й цього було достатньо, щоб забути про холодну воду та й узагалі про все на світі. Толик із Вадиком, як за командою, кинулися в річку на допомогу пухнастику. Вадик плавав добре, адже щотижня мама возила його в басейн на уроки плавання, тому запросто дістався до переляканого кошеняти.
Рудько був щасливий, коли чіпкі руки Вадика вхопили його худеньке, наскрізь промокле тільце. Толик теж плив до кошеняти, але зовсім повільно. Хлопчик ледь не плакав від радости, коли Вадик повернувся до берега, міцно стискаючи нещасну тваринку.
– Молодець, Вадику, ти так швидко плив, як справжній спортсмен, – тремтячими губами похвалив Толик, коли друзі нарешті вийшли на берег.
Вони обидва, а якщо точніше, то всі троє, дрижали від пережитого страху й холоду. Нещасне кошеня міцно-міцно притискалося до свого рятівника та жалібно нявчало.
– Мій хороший, тепер ти безперечно поїдеш зі мною в місто, – примовляв Вадик, загортаючи малюка у свій рушник. – Рудько, то ти переконався, що я дійсно тебе люблю?
Толик теж метушився біля кошеняти, зовсім не зважаючи на себе. І раптом Вадик схаменувся:
– Толику, швидше витирайся й одягайся. Ти ж геть посинів від холоду, поглянь, як тремтиш!
Хлопчик швиденько витерся своїм рушником, одягнув квітчасту сорочку та шорти.
– Тобі теж треба вдягнутися, Вадику. Ти теж змерз, – примовляв він.
– Я – зовсім інше, я не хворію так часто, як ти. Ох, і навіщо ти побіг у воду, ти ж усе одно не вмієш добре плавати?! – обурювався Вадик. А потім, трохи подумавши, раптом злякано сказав: – Толику, ти ж міг навіть потонути! Як ти про це не подумав?
– Не знаю, – цокотячи зубами, чесно зізнався хлопчик. – Просто я дуже переживав за Рудька.
– Гаразд, біжімо до тітоньки Клави, попросимо її дати кошеняті теплого молока, це йому допоможе. Та й тебе треба напоїти гарячим молоком або чаєм, тоді зігрієшся й не захворієш.
– Добре, – погодився Толик, ледве встигаючи за квапливим Вадиком.
Тітонька Клава голосно обурювалася, витираючи мокру шерсть кошеняти Вадиковим рушником і наливаючи в мисочку тепле молоко:
– Кошеня, звичайно, не потонуло б, адже коти вміють плавати. Але по малюкові видно, що перелякалося не на жарт, та й вода в річці сьогодні така студена! Якийсь бешкетник кинув нашого Рудька в річку. От би він мені попався, я б йому жваво вуха нам’яла й вигнала з табору додому!
– Може, Рудько сам у річку впав? На березі ми нікого не бачили, – припустив Толик.
– Аякже, чого б він сам туди падав?! Ну, гаразд, кошеня вже в цілковитому порядку, а ось ви обидва ще тремтите, немов осикові листочки. Гайда до столу! Маю тут гарячий чай, ще й малинове варення знайдеться, моє улюблене. З дому привезла, сама варила, зараз пригощу.
– Спасибі, тітонько Клаво, – дякували хлопчики, за обидві щоки наминаючи ласощі.
Але малинове варення й гарячий чай Толику аж ніяк не допомогли, й до вечора в хлопчика підскочила температура. Тоді медсестра Надія Олександрівна напоїла сироту піґулками й забрала його спати до свого намету.
– Хлопчик повинен бути під моїм наглядом, – пояснила вона стривоженому Вадику. – Вранці, якщо не покращає, Толика доведеться відвезти в місто.
– А можна я побуду поруч із ним, – просив Вадик.
– Ні, йому потрібен спокій. Хай Толик спробує заснути, бо сон і відпочинок діють не гірше за будь-які ліки. А ти краще помолися за свого друга, – порадила Надія Олександрівна.
Вадик допоміг наставнику Дмитрові зібрати необхідні речі хворого й перенести їх до намету медсестри. Вадик мав такий стривожений і сумний вигляд, що Дмитру стало його навіть шкода.
– Друже, не переймайся ти так. Ми молитимемося за Толика, й він неодмінно видужає.
– Правда? – пожвавішав Вадик.
– Звичайно, – усміхнувся Дмитро. – Головне: молитися щиро, з усього серця.
Цього можна було й не додавати, адже молитися по-іншому Вадик і не вмів. Хлопчик пішов до свого намету, схилив коліна й почав просити Господа зцілити його немічного друга. Діти в таборі грали в різні цікаві забавки, а Вадик усе говорив і говорив з Ісусом про худенького хлопчика з пронизливими сірими очима.
