Щоранку в християнському таборі діти по черзі чергували на кухні, допомагаючи тітоньці Клаві та її помічниці Віруньці готувати сніданок, накривати на довгі дерев’яні столи, а потім прибрати й вимити посуд. Цього разу помічниками були хлопчики та їхній наставник.
– Ну що, орли, до праці готові? – усміхаючись, запитав Дмитро своїх шістьох хлопців. – Нас із вами семеро, число повноти, тому із завданням маємо впоратися вчасно!
– Звичайно!
– Ми впораємося! – дружно пообіцяли хлопчики своєму наставнику.
– Ну, тоді вперед! – І Дмитро весело попрямував до кухні. А хлопчики дружною зграйкою рушили вслід.
– Я люблю на кухні чергувати, – сказав дорогою Алік, кирпатий, з яскравим ластовинням хлопчина із сиротинця. – Ми й у дитбудинку теж так робимо, тільки не вранці, а вечорами чергування влаштовуємо. Наш кухар, дядько Едик, такий кумедний, із ним завжди дуже весело працювати!
– А я не люблю поратися на кухні, – неохоче зізнався Шурко, хлопчик із недільної школи. – Мама іноді просить мене посуд помити, але ж це заняття таке нудне! У мене на нього навіть ця… як її… алергія з’явилася. Усе тіло так сильно свербить, коли біля мийки стою, що ледве до кінця миття витримую. Це справжні тортури. Коли я виросту, то обов’язково додому посудомийну машину куплю. Ось це річ, яка сама все перемиє та ще й висушить.
– Коли я виросту, то вигадаю такого робота, який сам їжу готуватиме. А я тільки меню складатиму й командуватиму, – раптом розмріявся Вадик.
– Оце так ідея! Треба твого робота навчити прибирати, це також зовсім нецікаве заняття, – підхопив ідею Славко, кучерявий хлопчина з церкви.
– Авжеж, я навчу його прати та прасувати одяг і білизну, нехай собі домашнім господарством займається. Мама цьому неабияк радітиме, більше відпочиватиме.
Дмитро раптом не витримав і голосно засміявся:
– Ну, добре, винахідники. А допоки такого помічника ми не маємо, тому самі ставайте до роботи!
Тітонька Клава дуже зраділа, що діти прийшли в такому гарному настрої:
– Бачу, сьогодні ми працюватимемо весело та завзято. На сніданок буде солодка гречана каша. Тож, хлопці, слухайте: усі відра наповніть водою, наріжте хліб, а на столах розкладіть тарілки, чашки та ложки. А коли все це зробите, готуйтеся бути офіціантами – розноситимете їжу. Завдання зрозуміли?
– Зрозуміли, – закивали всі шестеро хлопців.
– Самі ви поснідаєте лише тоді, коли всі розійдуться. Чи витримаєте? – запитала кухарка.
– Аякже, витримаємо!
– Звичайно, не хвилюйтеся, тітонько Клаво!
– А вже потім ви все тут гарненько приберете, й будете вільними, підете займатися своїми справами. А обід ми з Вірунькою самі приготуємо та на столи накриємо.
Хлопчики на чолі з Дмитром дружно стали до роботи. Поки вони носили воду, різали хліб і накривали на стіл, їхня фантазія розігралася ще дужче. Тепер усі шестеро тільки й говорили про Вадикового робота, вигадуючи для нього все нові й нові обов’язки.
Так весело минув час сніданку. Діти за столом тільки дивувалися: чого чергові на кухні такі веселі та про якого це робота вони невтомно торохтять то Дмитру, то Віруньці, то тітоньці Клаві.
Коли сніданок закінчився, хлопчики й дівчатка розбіглися у своїх справах, а невеликий, проте надзвичайно спритний загін Дмитра гарненько підкріпився солодкою кашею, а потім узявся до прибирання. Тітонька Клава й Вірунька зайнялися приготуванням обіду. Дмитро допоміг біля річки помити важкі каструлі, а потім сказав хлопцям:
– Ну що, вам залишилося тільки розібратися зі сміттям і посудом. Із цим ви й без мене впораєтеся, а я піду готуватися до запланованих на сьогодні заходів. Відпускаєте?
– Звичайно!
– Ми впораємося, – запевнили наставника хлопці.
Дмитро пішов. А Вадик і Шурко взяли в тітоньки Клави великі поліетиленові мішки для брудного одноразового посуду й весело стали до прибирання. Незабаром на столах уже нічого не залишилося.
– Ох, і добре ми попрацювали, любо подивитися, – захоплено оглянув кухню Славко.
– Авжеж добре! Тепер сміття потрібно винести. Хто це зробить? – запитав Шурко, поглядаючи на приятелів.
– Я можу, – відповів Костик, кирпатий хлопчик із дитячого будинку. – Аліку, ти мені допоможеш?
Однак Алік був зайнятий зовсім іншою справою, і тоді до Костика підійшов Толик:
– Я допоможу тобі мішки в сміттєвий контейнер віднести.
– Та куди тобі, – махнув рукою Костик. – Ти мішок не втримаєш, краще я сам.
Але Толик не здавався:
– Мішок лише на вигляд такий великий, а насправді він дуже легкий. Посуд у нас паперовий, тож я запросто впораюся.
– Ну, то пішли, – погодився Костик.
Толик озирнувся на Вадика, який вологою ганчіркою старанно протирав столи, й, підхопивши мішок, подався до великого сміттєвого контейнера, який стояв край галявини. Костик зі своїм мішком ішов позаду.
Толик із легкістю дістався до високого, дерев’яного контейнера, викинув туди сміття та весело почимчикував назад на кухню.
– Ось бачиш, а ти думав, що я не впораюся, – усміхнувся Толик Костику, який підходив до контейнера зі своїм мішком.
– Молодець, – по-дорослому похвалив його хлопчик.
Толик був уже зовсім поруч із кухнею, коли раптом озирнувся. Йому стало цікаво, чого це Костик так затримався через мішок зі сміттям. І тут Толик побачив таке, від чого неспокій заповз у його душу. Костик давно викинув своє сміття в контейнер і теж повертався на кухню. Але він зовсім не поспішав, як Толик, а тихцем заскочив у намет кухарки тітоньки Клави та її помічниці Віруньки. Хлопчик побачив як Костик, виходячи з намету, щось квапливо сховав до кишені своїх штанів.
Не зволікаючи, Толик підійшов до Костика й запитав:
– Що ти робив у чужому наметі?
– Нічого, просто ненавмисно заблукав, ось і все, – посміхнувся хлопчик.
– А що ти там узяв? Поклади на місце! Ти ж добре знаєш, що брати чуже – гріх, так написано в Біблії.
– А чого це ти вирішив, ніби я щось узяв? Нічогісінько я не брав, зрозуміло? Іди й не приставай до мене, інакше начувайся!
– Поклади чуже на місце, – не вгамовувався Толик.
Він був набагато нижчий і тонший за Костика, але говорив із ним сміливо, як дорослий, і дивився прямо в очі.
– Якщо не покладеш, я розповім усе Дмитру, так і знай!
– Ну і ябеда! От повернемося в дитбудинок, я тобі таке влаштую, не зрадієш!
– Я тебе не боюся, – сміливо заявив Толик. – Не хочу, щоб через тебе християни про всіх дитбудинківців думали погано. Вони припинять із нами дружити, влітку більше не братимуть до табору та не захочуть приїжджати в гості. Ти цього хочеш?
– Подумаєш! Жили ми раніше без них і зараз проживемо, – махнув рукою Костик.
– Ти, можливо, і проживеш, а іншим дітям із християнами дуже навіть добре! Ти про інших подумав? Негайно, що взяв, поклади назад, а то пізно буде! – наполягав Толик.
Костик знехотя повернувся до намету тітоньки Клави та Віруньки, а за хвилину знову був поруч із Толиком.
– Ти все повернув на місце? – про всяк випадок перепитав хлопчик.
– Звичайно, а навіщо ж я, по-твоєму, туди ходив? – пробурчав Костик, з-під лоба гнівно зиркаючи на Толика.
– Я тобі повірю. Та якщо дізнаюся, що в тітоньки Клави або Віруньки щось зникло, тоді зроблю, як обіцяв: усе розповім Дмитру. Я не хочу, щоб через тебе ми таких хороших друзів утратили.
– От ябеда! – крізь зуби процідив Костик. – Я й зараз дав би тобі такого ляща, але, добре, потерплю трохи. Ти в мене ще отримаєш на горіхи, так і знай!
Толик відвернувся й рішуче пішов на кухню. Ні, він ніколи не був донощиком, навіть коли в сиротинці його кривдили старші хлопці. Він нікому не скаржився, просто ховався в якомусь тихому куточку й гірко плакав. Але ж це зовсім інше. Зараз йому було соромно за Костика й він дуже не хотів, аби діти із сиротинця втратили вірних, чудових друзів-християн лише через один поганий учинок нерозумного хлопчика. Тепер Толик мріяв якнайшвидше обговорити все це з Ісусом. Хлопчик уже звик розмовляти з Господом про все, що його тішило чи непокоїло.
– Агов, ви чого це так довго? – здивувалися хлопці, зустрічаючи Толика й Костика. – Невже в дорозі заблукали? Ми вже давно все прибрали, ось на вас чекаємо.
Костик щось буркнув собі під ніс і побіг на галявину грати у футбол. А Толик сказав Вадику, що хоче трохи прогулятися берегом річки.
– Я з тобою, – сказав Вадик другу.
– Мені потрібно поміркувати про дещо надзвичайно важливе. Вадику, можна я піду сам?
– Ну, гаразд, тільки ненадовго. Мені без тебе дуже нудно, – попросив Вадик.
Толик сидів на березі річки на поваленому дереві й розмовляв з Ісусом:
– Господи, дякую, що Ти допоміг мені поговорити з Костиком. Адже я так сильно його боявся. Якби Ти мені не допоміг, то я нізащо на світі до нього не підійшов би. Мабуть, відтепер у дитячому будинку мені ще важче житиметься, але хочу, щоб християни ніколи нас не полишали, ніколи! Зроби так, Господи, щоб усі наші діти із сиротинця та Костик також стали віруючими. Це було б так чудово! Тоді в нас не траплятиметься бійок, не лунатимуть лайливі слова та ніхто ніколи не братиме чужого.
Толик іще довго говорив з Ісусом про Костика, просив Господа зробити цього хлопчика християнином. А Вадик терпляче чекав на свого найкращого друга й ніяк не міг зрозуміти, що ж так несподівано стривожило хлопчика з пронизливими сірими очима.
