Одного ранку біля їдальні діти побачили маленьке руде кошеня – худе, скуйовджене та зовсім дике. Видно, що мале дуже зголодніло, проте наблизитися до людей боялося й, полохливо озираючись, ховалося у високій траві.
– Бідолашне, його треба погодувати, – голосно сказала Ніночка. – Тітонько Клаво, чи маєте маленьку мисочку? Я наллю в неї трохи молока зі своєї чашки, адже всі кошенята полюбляють молоко.
Кухарка тітонька Клава знайшла у своєму господарстві маленьку мисочку, сама налила молоко, покришила шматочок хліба й поставила далі від столу, за яким обідали діти.
– Киць-киць-киць! – вона ласкаво покликала кошеня. – Не бійся, дурненьке, йди та їж, ми тебе не скривдимо.
Кошеня відчуло запах їжі й, полохливо озираючись навкруги, почало обережно підповзати до мисочки.
– Бідолашне, – тихо сказав Толик Вадику, – воно також сирота.
Вадик задумливо дивився то на кошеня, то на Толика. Він сам ніколи б не подумав так про безпритульну тварину.
– Дмитре, а звідки посеред лісу взялося це кошеня? – поцікавилася Світланка, спостерігаючи за лякливим малюком.
– Напевно, кошеня сюди привезли люди, бо вдома воно виявилося зайвим, – пояснив наставник.
– Може, що й саме втекло та заблукало, – припустила тітонька Клава. – Тут неподалік є село, ймовірно, там і його домівка.
А кошеня нарешті дісталося своєї мисочки й почало жадібно чавкати змочений у молоці хліб. Тим часом його худеньке маленьке тільце так сильно тремтіло чи то від страху, чи то від голоду, що всі діти, зовсім забувши про власний сніданок, співчутливо спостерігали за руденьким кошеням.
– Їж, пухнастику, ми тобі ще дамо, – ласкаво припрошувала Софійка.
– Котику, приходь до нас і на вечерю, – додав Віталько.
– Ото бідолаха, і як тільки в лісі його вовки не роздерли? – майже крізь сльози журилася Ніночка.
А Толик, серйозно поглянувши на Вадика, зашепотів йому тихо-тихо, потайки:
– Вадику, незабаром табір скінчиться, я повернуся до сиротинця, а ти додому. Чи можеш дещо для мене зробити, будь ласка? Це надзвичайно важливо.
– Що, Толику, кажи?! – Вадик бачив, що його друг чимось дуже схвильований, отже, те, що він скаже, дійсно, неабияк серйозне.
– Вадику, а ти зможеш узяти це кошеня до себе додому? Шкода залишати його тут самого. Я і сам забрав би кошеня, але не дозволять, та й старші хлопці можуть його замучити. Таке в нас уже траплялося. Якось дівчатка принесли кошеня. Воно з вулиці через паркан пробралося у двір нашого дитячого будинку, гарненьке таке, на це трохи схоже. Вихователі дозволили залишити пухнастика. Ми всі неабияк тішилися, навіть ім’я вигадали – Мурзик. А наступного дня Сашко Іванов і Вовчик Комаров майже до смерти його закатували. Вони в нас такі! Ми, менші діти, плакали, просили відпустити кошеня, але де там. Добре, що вихователька Наталія Степанівна вчасно прийшла. Вона насварила хлопців, а кошеня забрала до себе, вона добра. Але ж іще одне кошеня їй, мабуть, не треба. То, може, ти візьмеш його до себе?
Вадик бачив, як у глибині великих сірих очей Толика заблищали сльози.
– Звичайно, друже, я охоче візьму кошеня додому. Думаю, батьки не будуть проти. Але як ми його зловимо? Це кошеня, гляди, яке дике.
– За це не турбуйся. Думаю, ми з ним обов’язково заприятелюємо. Спасибі тобі, Вадику, ти справжній друг! – щасливо усміхнувся Толик.
Тим часом руде кошеня доїло молочко з хлібом, потім жадібно вилизало рожевим язичком миску та лякливо позадкувало до колючих чагарників.
– Куди ж ти? – ласкаво покликала його Світланка і спробувала підійти до кошеняти. Але мале, остаточно злякавшись, стрімголов так і помчало вглиб лісу.
– Утекло, – розчаровано промовила дівчинка.
– Так, людям кошеня вже не довіряє, – зітхнув наставник Дмитро. – Та сподіватимемося, що воно до нас іще повернеться.
Діти продовжили снідати. Вони ще довго говорили про нещасних бездомних тварин, про людську жорстокість або просто байдужість, через які страждають беззахисні тварини, згадували випадки зі свого життя, а ще натхненно розповідали про своїх вихованців. Дорослі терпляче пояснювали дітям, що Господь хоче бачити християн добрими й турботливими, які люблять створену Ним природу, птахів і звірів.
– Я дуже хотів би, щоб у нашому сиротинці всі вихователі та діти стали віруючими, – важко зітхнувши, сказав Толик.
Усі наступні дні Толик часто кудись зникав. Коли Вадик запитував, куди він раз у раз тікає, приятель лише загадково усміхався:
– Потім дізнаєшся.
– Ти ходиш до кошеняти?! – здогадався Вадик.
– Ага, до нього, – закивав головою Толик. – Воно неподалік від табору, в яру ховається. Переймаюся, щоб із ним нічого не сталося.
– Воно тебе вже не боїться? – пожвавішав Вадик.
– Боїться, – махнув рукою Толик. – Але це нічого, з часом звикне. Мені б лише встигнути приручити його до кінця табору. Бідолаха зовсім здичавів. Я ношу йому поїсти, у тітоньки Клави після обіду багато залишається. Спочатку кошеня мене дуже боялося, але зараз підходить дедалі ближче. Я з ним розмовляю, пояснюю, що ніколи не ображу. Іноді здається, що кошеня мене розуміє. А ти як гадаєш?
– Не знаю, – відповів Вадик. Але він усім серцем захотів, аби руде кошеня і справді розуміло Толика, адже хлопчик бажає йому добра.
– Знаєш, Вадику, я йому навіть ім’я підібрав, – сказав Толик, щасливо усміхаючись.
– Оце так! А яке?
– Рудько. Правда підходить?
– А якщо це дівчинка, таке теж може бути, що тоді? – запитав Вадик.
Толик спантеличено почухав потилицю, а потім знову всміхнувся:
– Ну, тоді буде Рудька, навіть дуже кумедно звучить. Але думаю, що це все-таки хлопчик, це ж по мордочці видно. Вадику, чи не хочеш зі мною ввечері до яру сходити? Тепер можна. Нехай малюк і до тебе звикає, адже скоро йому з тобою доведеться вирушати до міста.
– Із задоволенням, – зрадів Вадик. По-перше, хлопчику не подобалося, коли приятель залишав його, по-друге, він і сам полюбив маленьке їжакувате кошеня, яке відтепер щоразу, коли діти були на кухні, бігло до своєї мисочки зі смаколиками.
Усі в таборі помітили, що кошеня перестало сахатися як раніше, уже не так лякливо озиралося навсібіч і не тремтіло, коли їло. Але малюк усе одно квапливо тікав у зарості, якщо хтось до нього наближався.
Минуло кілька днів, й одного разу після обіду сталося дивовижне.
Коли кошеня, за своїм звичаєм, з’їло приготований у мисці для нього обід, Толик ласкаво покликав:
– Рудько, Рудько!
І на подив усього табору, кошеня, лякливо озираючись на всі боки, обережно наблизилося. А коли Толик вийшов йому назустріч, Рудько радісно стрибнув хлопчику на руки.
– Отакої!
– Ось так!
– Треба ж! – захоплено вигукували діти.
– Толику, як ти приручив кошеня?
– Просто я за нього молився, – широко усміхнувся Толик. – А ще завжди кажу йому ласкаві слова, а ласку люблять усі, навіть руденькі дикі кошенята.
– А можна і я його погладжу? – запитала Ніночка.
– Спробуй, – кивнув Толик. – Але не квапся, щоб не злякати.
– Ага, я і ласкаві слова йому скажу, я їх багато знаю, – погодилася Ніночка.
І незабаром дівчинка, ніжно примовляючи: «Лапонько, мій миленький, гарненький», – уже пестила руду голівку кошеняти. А потім, услід за Ніночкою, майже всі діти по черзі тішили малюка.
Відтоді миска з молоком стояла майже біля столу, за яким обідали діти, й Рудько вже нікого не боявся. Та й жив він тепер не в холодному лісовому яру, а просто на кухні, біля ящика з дровами. А біля вечірнього багаття діти дружно молилися за бездомних кішок і собак, обіцяючи Господу не ображати нещасних тварин.
