Під розлогою вербою Толик сидів на дерев’яній лавці та з неабияким захопленням розглядав яскраві малюнки в дитячій Біблії. Вадик тим часом грав із хлопцями у футбол. Толик іноді поглядав в їхню сторону хоча гра зовсім навіть не захоплювала, футбол йому не подобався. А ось Біблія – це абсолютно інша справа. Щодня біля багаття наставники читають дітям такі цікаві історії з цієї книги. Толик добре пам’ятає кожну оповідь, навіть, певно, розповісти іншим може. А гарні ілюстрації допомагають Толику запам’ятати все ще краще.
– Ох, швидше б навчитися читати, – зітхав хлопчик, – тоді б я відразу прочитав цю книгу, так сильно вона мені подобається.
Толик настільки захопився, що не помітив, як до нього підійшла Ніночка.
– Здрастуй, Толику, – ввічливо сказала дівчинка.
– Здрастуй, – також привітався хлопчик.
– Ти вже сам читаєш?
– Та ні, просто малюнки розглядаю, читати я ще не вмію, – сумно зізнався хлопчик.
– Зовсім-зовсім не вмієш? – уточнила Ніночка, поправляючи на голові капелюшок.
– Зовсім, – махнув рукою Толик. – Усі букви я вже давно знаю, але в слова їх ніяк не можу скласти. Ніно, а ти вмієш читати?
– Умію, тільки не дуже добре, по складах. Мене мама навчила.
– Щастить тобі, – сказав Толик, – а мене поки нікому вчити. Ось у школу піду, там учителька буде, вона й навчить.
– Може, я спробую тобі пояснити? і тоді ще до школи навчишся читати. Толику, це зовсім неважко, ти впораєшся.
– Ой, спасибі, Ніночко!
– Прошу.
Ніна присіла на лавочку поруч із Толиком, узяла з його рук Біблію і почала акуратно водити вказівним пальчиком по рядках, неквапливо читаючи по складах одне слово за іншим.
– Ой, як добре в тебе виходить! – захоплено промовив Толик.
– Дякую, а тепер дивися, як я букви з’єдную. Треба, щоб коротенькі пісеньки виходили. Ось ці букви, приголосні, самі по собі не співаються, тому їх завжди поряд зі співучими голосними пишуть. Ось бачиш: «лю-у-ди-и», – проспівала по складах Ніна. – А разом «люди» вийшли, зрозумів? Це наче гра така, змусити літери співати. Однак це потайки, при людях їх співати не треба, а для себе дуже навіть допомагає. Я вдома вже кілька книжок так проспівала. Ось, дивись іще: «не-е-бо-о», – знову проспівала тоненьким голоском дівчинка, а потім спокійно повторила: – «Небо». Бачиш, як цікаво. Спробуй тепер ти, Толику.
Хлопчик дуже розхвилювався, беручи з рук Ніни свою улюблену книгу. Але незабаром він теж водив указівним пальцем по рядках і тихесенько співав:
– Во-о-да-а!
– Вийшло! Вийшло! – тішилася Ніночка. – Ти ж зрозумів, як треба букви разом складати?
– Здається, так, – зрадів Толик. – Спробуймо ще щось прочитати.
– Гаразд!
– Зві-і-рі-і, – тихенько по складах проспівав Толик, а потім спокійно повторив: – Звірі.
– Молодець, – похвалила дівчинка. – Ти здібний учень, швидко вчишся.
– Дякую, Ніно. Я тепер щодня так співатиму, точніше, читатиму, це цікава гра.
– Авжеж. Я дуже співати люблю, ось матуся й вигадала через спів навчити мене читати.
– Ти дійсно любиш співати? – поцікавився Толик.
– Так! Я, між іншим, навіть дуже добре співаю! У нашій недільній школі мене часто запрошують заспівати. Навіть у церкві іноді виступаю, просто на сцені, й анітрохи не соромлюся. І на дитячий хор ходжу, там я голосніше за всіх співаю, будь-кого можеш запитати. Усі запевняють, що я маю талант, тому мама хоче віддати мене до музичної школи на вокал. Я там добре вчитимуся, а потім стану відомою співачкою.
– Віруючою? – чомусь раптом уточнив Толик.
– Звичайно, от дивак! А як же інакше? Коли я виросту, буду солісткою в церковному хорі. Мене візьмуть, ось побачиш!
Ніночка уважно поглянула на Толика, хлопчик дивився на неї з подивом і мовчав.
– Ти що, не віриш мені? – від образи Ніночка закопилила губу. – Хочеш, я заспіваю, і тоді ти переконаєшся, який маю талант!
І дівчинка, не чекаючи на відповідь, рішуче заспівала пісеньку про Доброго Пастиря Ісуса. Вона дуже старалася і співала голосно-голосно своїм тоненьким, трохи тремтячим голоском.
Толик слухав уважно, видно, пісня йому сподобалася.
– Ну що? – спитала Ніночка, закінчивши співати.
Толик чомусь не наважувався відповісти.
– Тобі зовсім не сподобалося? – здивувалася дівчинка.
– Пісня дуже навіть сподобалася, – нарешті промовив Толик, – але… але…
– Що але..? – зніяковіла Ніночка. – Я погано заспівала?
– І заспівала ти добре, – поспішив запевнити Толик. – Просто мені інше не сподобалося.
– То кажи!
– Я не люблю хвальків. У нашому сиротинці всі діти з таких насміхаються, з ними ніхто не дружить. Хвалитися не можна. Часом не знаєш, чи написано про це щось у Біблії? Мені чомусь здається, що Доброму Пастирю Ісусу також не подобаються хвальки. Ти гарна дівчинка, Ніно, дуже хороша, але, благаю, не хвалися більше, інакше не зможу з тобою дружити, – зізнався Толик.
Дівчинка пильно дивилася в ясні очі хлопчика й відчувала, як заходиться густим рум’янцем:
– Вибач, Толику, мені так соромно! Я й сама не розумію, чому почала вихвалятися, але більше не буду, присягаюся. Ти мені віриш? Я зможу, якщо захочу, ось побачиш!
Толик знову пильно подивився на Ніну.
– Ой, чого це я? Знову хвалюся! – сплеснула руками дівчинка. А потім трохи подумала й додала: – Молитимуся, щоб у мене вийшло.
– Я теж за тебе молитимуся, – радісно кивнув дівчинці Толик. – Добрий Пастир Ісус тобі допоможе.
Потім вони знову схилилися над дитячою Біблією і продовжили свій урок читання.
А ввечері, після служіння навколо багаття, Ніна з Толиком підійшли до Дмитра й тихо поцікавилися, що про хвальків каже Біблія.
Дмитро, не довго думаючи, розгорнув Біблію та прочитав дітям: «Нехай інший тебе вихваляє, а не уста твої, чужий, а не губи твої» з книги Приповістей 27:2 і ще: «…хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі» з Другого послання до коринтян 10:17.
Ці вірші Ніночка вирішила неодмінно вивчити напам’ять, а Дмитро пообіцяв їй допомогти. Толик надзвичайно радів, що в чудовій книзі Біблії написано, якими мають бути справжні християни. Хіба ж це не чудово?
