У наметі, де жили Вадик і Толик, розмістилися ще четверо хлопців. Двоє з них теж були із сиротинця. Діти швидко потоваришували, тому їхній наставник Дмитро щиро радів цій дружбі. А пізно ввечері, після вечері, дорослі посеред галявини розклали велике багаття. Дітвора швидко зібралася навколо, й розпочалося цікаве спілкування. Спочатку під гітару співали християнських пісень, а потім наставники розповідали про всемогутнього Бога, як Він творив небо й землю, рослини й усе живе в цьому світі. Вони розповіли про прекрасний Едемський сад із забороненим плодом на дереві пізнання добра та зла, про підступного змія і про те, наскільки змінився світ, коли в нього ввійшов гріх. Діти із сиротинця чули це вперше. Біблійні історії їм надзвичайно сподобалися. Толик сидів поруч із Вадиком і захоплено шепотів другу:
– Як цікаво! Коли я навчуся читати, відразу прочитаю дитячу Біблію.
– Авжеж! Я тобі подарую, вдома маю дві такі книги, – пообіцяв Вадик.
Наприкінці служіння біля багаття всі помолилися та ще трохи поспівали. А потім розійшлися по своїх наметах.
На небі вже давно яскраво мерехтіли зірки, а в наметі наставника Дмитра ще не спали.
Хлопчики обговорювали різні серйозні речі. Вадик, повернувшись до свого друга, пошепки його запитав:
– А ти, Толику, давно живеш у дитбудинку?
– Дуже давно. Усе своє життя, – відповів хлопчик.
– А батьків своїх ти пам’ятаєш?
– Ні, я ж їх не мав.
– Так не буває. Усі діти мають тата й маму, – заперечив Вадик.
– От і буває. Я ж є, отже, буває, – наполягав на своєму Толик.
– А чи хотів би мати батьків? – не вгамовувався Вадик.
– Звичайно! Якось навіть думав, що Світлана Іванівна – моя мама, – зізнався хлопчик. – Одного разу, коли був маленьким, дуже захворів. Мене направили до неї в лазарет. Це така кімната, що схожа на лікарняну палату. Світлана Іванівна мене там лікувала, міряла температуру, гладила по голівці, а якось навіть поцілувала, коли думала, що я сплю. Мені тоді так хотілося її обійняти й назвати мамою, але посоромився. Тепер я виріс і розумію, що Світлана Іванівна зовсім мені не мама, просто вона дуже добра, от і все. Друже, а твоя мама тебе цілує?
Вадик задумався. Звичайно, мама його цілує, навіть дуже часто, й по голівці гладить, і різні ласкаві слова промовляє, та чомусь Вадик ніколи не думав, що це настільки добре. Адже саме це й означає, що його люблять. Вадик вирішив, що коли повернеться додому, обов’язково міцно-преміцно обійме своїх маму й тата і скаже, що любить їх понад усе на світі.
А Толик знову зашепотів:
– Ну, чого мовчиш, Вадику, ти так і не відповів мені, чи цілує тебе мама?
– Цілує, Толику, звичайно, цілує. Але ти не засмучуйся, можливо, одного разу знайдеться і твоя мама. Кажуть, таке трапляється.
У розмову приятелів утрутився інший хлопчик-сирота:
– Буває, що батьки знаходяться, тільки це частіше з дівчатками трапляється. А ми – хлопчики – рідко кому потрібні. Кажуть, із нами клопоту багато.
І хлопчики із сиротинця один за одним почали розповідати історії, коли в їхніх друзів то зникали, то з’являлися батьки.
Наставник Дмитро не переривав хлоп’ячу розмову. Йому й самому було цікаво послухати історії про непросте життя дітей-сиріт. Засинаючи, він також молився за своїх батьків, дякував Богу за їхнє терпіння й любов, і за всіх осиротілих дітей на землі, що живуть поруч, але про яких так мало знаємо.
