Наступного дня одразу після сніданку наставники оголосили в таборі дві години вільного часу. Це означало, що діти могли присвятити себе улюбленим забавкам. Хлопчики відразу почали грати у футбол, дівчатка збирали квіти і ловили метеликів, деякі в супроводі дорослих вирушили на річку, хтось зайнявся малюванням, загалом, усім було дуже весело.
– А що ми будемо робити? – запитав Толика Вадик. – Хочеш, підемо на річку, подивимося, як плаває кораблик із білими вітрилами, який я тобі подарував. Ти не забув його привезти?
– Вадику, у мене немає твого кораблика, – винуватим голосом промовив Толик.
– Як немає? У дитбудинку залишив?
– Ні.
– Що, поламався?
– І не поламався. Просто кораблик у мене Сергійко Жуков відібрав. Він набагато старший за мене, з ним не посперечаєшся. Так, у дитбудинку таке інколи трапляється. Вибач, що не вберіг твій подарунок.
– Нічого, Толику, не переймайся, я подарую тобі новий, а поки риболовлею займемося. Ти рибалити любиш?
– Люблю, мабуть, – не дуже впевнено відповів хлопчик. – Точніше, навіть не знаю, адже я ніколи в житті не рибалив.
– Тоді це саме те, що треба! Ми з тобою такої рибки наловимо, що всі в таборі здивуються, от побачиш!
– А вудки маєш?
– Аякже, майже є! Точніше, маю волосінь, поплавки й гачки, а пруття в лісі знайдеш скільки захочеш. Ми з тобою такі вудки змайструємо, яких у жодному магазині не побачиш! Ходімо! Зараз я тобі все покажу!
Толик так і сяяв від щастя, коли вправний Вадик, нарешті, простягнув йому тонкий прутик із прив’язаною волосінню та рибальським гачком.
– Оце так добре! Ось тільки на голий гачок рибу не піймаєш, – сказав він, трохи подумавши. – Це навіть я знаю.
– Точно, – погодився Вадик. – Запам’ятай: рибу добре ловити на черв’яків, особливо дощових. Але вже ніколи їх шукати, бо ж стільки часу на вудки згаяли. Краще спробуймо на ковбасу ловити, вона ж не гірша за дощових черв’яків.
– Не гірша, – погодився Толик. – Ковбаса навіть смачніша! А де ж ми її візьмемо?
– У моєму рюкзаку трохи залишилося, мама в дорогу поклала, а я її не доїв. Для риболовлі нам вистачить.
Незабаром хлопчики були вже біля річки. Вони відійшли трохи далі від того місця, де купалися діти, й почали рибалити. Аж раптом до них підійшли дві дівчинки з недільної школи – Світланка й Ніночка.
– Хлопчики, а що це ви тут робите? – дещо в’їдливо поцікавилася Світланка.
– Хіба ти не бачиш? Рибу ловимо, – відповів Вадик.
– А хіба ж рибу на отаке-от пруття ловлять? Гай-гай, горе-рибалки! – засміялася Світланка.
– Ніяке це не пруття! Це наші похідні вудки. І нічого тут кепкувати! Ось побачиш, яку величезну рибу ми зловимо! – заявив Вадик.
– Подивимося-подивимося! – не вгамовувалася Світланка.
– Дівчатка, може, ви краще в іншому місці погуляєте, квіточок назбираєте? Або ось, дивіться, які незвичайні камінці на березі лежать. Із таких ціле іграшкове місто можна збудувати. А нам не заважайте. Своїми балачками ви нам усю рибу переполохаєте, – попросив Вадик.
– Нічого ми не переполохаємо! Це ви своєю ковбасою всю рибу розженете, – засміялася Світланка, розглядаючи наживку, яку хлопчик насаджував на гачок.
– Ох, і капосні ці дівчата! – прошепотів Вадик Толику, але той у відповідь лише спокійно усміхнувся.
Дівчата вмостилися на старе, повалене буревієм дерево, що лежало біля самісінької води, й почали пильно спостерігати за хлопчиками.
– Усе, Толику, риболовлі сьогодні не вийде, – зітхнув Вадик. – Змотуймо вудки й ходімо краще курінь будувати.
Але щойно хлопці вирішили йти, як поплавок на Толиковому прутику весело застрибав.
– Клює, клює, підсікай, витягуй вудку! – схвильовано радив Вадик.
Толик рвучко смикнув прутик і витягнув із води малесеньку смугасту рибку. Тремтячими від хвилювання руками він обережно зняв лускату з гачка й випустив у скляну банку з водою, яку заздалегідь приготував Вадик.
– Яка ж вона гарна! – заплескала в долоні Ніночка, підбігаючи до банки.
– Як у справжньому акваріумі, – додала Світланка й теж підійшла ближче.
– Я ж тобі казав, що ковбаса смачніша за черв’яків, – повчально зауважив Вадик.
А Толик не міг відвести очей від рибки.
– Подивімося на неї трішечки, а потім випустімо в річку? – запропонував він друзям.
– Ти що, Толику, а дітям показати? Вони, знаєш, як здивуються. Це ж твоя перша в житті рибалка, і така вдала!
– Вадику, мені байдуже, що можуть сказати інші. Щойно згадав, що вчора біля багаття нам розповідали наставники. Пригадуєш? Історія про те, як Бог на землі створив усе живе. І цю гарненьку рибку Він також створив. Поглянь, які в неї рівненькі смужечки, які яскраві червоненькі плавнички і хвостик. Мені буде шкода, якщо вона помре. Може, відпустимо її?
– Гаразд, роби, як знаєш. Це ж твоя рибка, – махнув рукою Вадик.
– Але, Толику, спочатку дозволь нам хоч трохи нею помилуватися, – попросила Ніна.
– Зовсім трішечки, – додала Світланка.
Дітлахи вмостилися на піску навколо банки з рибкою і почали розглядати маленьку полонянку. Вони багато говорили про різних комашок, жучків, звіряток, тих, хто живе у воді й на суші, та міркували про великого та всемогутнього Бога, Який із такою любов’ю створив усе навкруги.
Дві години пролетіли непомітно. Незабаром наставники через гучномовці почали скликати дітей на галявину.
– Час випускати рибку, – зітхнув Вадик.
– Авжеж, – погодилися дівчатка.
Толик узяв банку й поніс її до річки. Друзі йшли поруч. Аж раптом де не взявся Петрик.
– Друзі, ви чого на галявину не йдете, хіба не чуєте команди? – запитав він здивовано.
– Чуємо, чуємо! Петрику, не заважай нам! Ми зараз нашу рибку випустимо і прийдемо, – відповіла Ніночка.
– Рибку? Невже ви самі її зловили? Ану, покажіть!
– Відчепися, Воробйове, – наказала Світланка. – Не заважай!
– Ах так? Ну, тоді тримайте! – крикнув Петрик, несподівано підбіг до Толика та й вибив банку з рибкою з його худеньких рук.
Банка впала прямо в сухе віття поваленого дерева, вода розлилася, а вертлява рибка, підстрибуючи, заплуталася в густому гіллі.
– Що ти наробив, Петре, риба тепер помре?! – відчайдушно прокричав Толик і кинувся рятувати свого маленького карасика.
– Он вона! – кричала тоненьким голоском Ніночка. – Я її бачу. Рибка під великою гілкою!
– Ні, ні, ось вона тут, біля стовбура, – тицяла пальцем Світланка.
Петрик, немов отямившись, також почав допомагати дітям ловити рибку. За кілька хвилин Вадик, нарешті, побачив нещасну втікачку та спритно схопив її за гладеньке тільце.
– Ось, упіймав! – розтиснув він долоньку, показуючи друзям гарного смугастого карасика.
Діти дивилися, як на Вадиковій долоньці лежала маленька смугаста рибка. Вона вже не підстрибувала й навіть не ворушилася.
– Усе, померла, – відчайдушно мовив Толик, і дві великі сльозинки тихенько скотилися по його щоках.
– У воду її! Негайно! – раптом скомандував Петрик. – Може, вона ще оживе?!
Діти помчали до річки. Вадик опустив рибку у воду, однак вона, повільно гойдаючись на легких хвилях, нерухомо лежала на боці, нагадуючи гарний сріблястий листочок, який із дерева злетів на воду.
Тепер по щоках Толика сльози текли вже швидкими, тоненькими струмочками:
– Ми вбили рибку. Вона була такою щасливою і веселою, пам’ятаєте? А зараз…
– Це все ти, Петре, а ще християнин! – гірко ридала Світланка.
– Вибачте, друзі, я зовсім навіть не хотів. Сам не знаю, як так вийшло, – щиросердно перепрошував хлопчик.
– Нам час іти, – сумно нагадала Ніночка.
– Я більше ніколи не рибалитиму, – рішуче заявив Толик і першим пішов до галявини.
Вадик востаннє поглянув на карасика й раптом радісно закричав:
– Ожив, ожив! Толику, гляди, він ожив!
Толик стрімко повернувся до води. А там, дійсно, сталося справжнє диво! Маленька смугаста рибка раптом знову перекинулася на животик і, весело вдаривши по воді хвостиком, трохи поплавала на поверхні, а потім швидко пірнула на саме дно річки!
– Як чудово! Ми встигли! Врятували! Ожила! – на всі голоси кричали діти й весело плескали в долоні.
Після цієї події Вадик і Толик більше в таборі не рибалили, й узагалі не ловили ні жучків, ні метеликів, ні коників. Друзі лише милувалися Божими творіннями та нагадували іншим, що потрібно дбайливо ставитися до природи, створеної Господом із такою любов’ю. Петрик іще неодноразово підходив до Толика з вибаченнями. Але, головне, більше в таборі з бешкетником нічого поганого не траплялося, і це неабияк тішило Світланку. Дівчинка вважала, що її справедливі зауваження все-таки вийшли Петрику на добро. А Ніна після риболовлі дуже подружилася з худеньким сірооким хлопчиком із сиротинця і навіть подарувала йому на згадку свій маленький ліхтарик.
