Довго тягнулися два тижні до поїздки в християнський табір. І ось, нарешті, завтра вранці церковний автобус із дітьми вирушить на лісову галявину.
Увечері мама, допомагаючи синові складати в табір рюкзак, раз у раз дивувалася:
– Вадику, навіщо тобі молоток і цвяхи?!
– Матусечко, невже не бачиш? Це ж украй потрібні речі! Раптом ми з Толиком захочемо щось побудувати? На галявині стільки деревини, що цілий курінь змайструвати можна!
– Зрозуміло, – зітхнула матуся. – А мотузка навіщо?
– Також для куреня.
– А для чого тобі ця порожня коробка від цукерок?
– Я туди гарні камінчики складатиму. Потім тобі в подарунок привезу.
– А стара консервна бляшанка?
– Черв’яків для риболовлі класти. Там же річка поряд, рибу вудити можна.
– Як же ти без вудки рибу ловитимеш? – дивувалася жінка.
– Матусю, ти так кажеш, бо ще не бачила моїх рибальських гачків, поплавців і волосінь. Вони вже на самому дні рюкзака. Вудки ми з Толиком миттю змайструємо, гілок у лісі вистачає, аби тільки риба була! – терпляче пояснював Вадик.
Багато ще всіляких цікавих штучок знайшла мама у Вадиковому рюкзаку. Іноді від подиву вона тільки плечима знизувала. Зате тато розумів сина без слів:
– Молодець, Вадику, весь у мене, хазяйновитий! Мама в нас, як і всі жінки на світі, у чоловічих речах погано розбирається, тому вона так і дивується.
Нарешті всі речі зібрали. Тато й мама дали синові останні настанови, разом помолилися, почитали Біблію та розійшлися спати.
Вадик довго не міг заснути. Його дитячі мрії барвисто змальовували зустріч із Толиком, ігри на галявині, купання в річці та вечори біля вогнища. Іноді серце Вадика охоплювала тривога: що як Світлана Іванівна не відпустить Толю до табору? І як тоді? Нудно буде Вадику без нового друга. Хлопчик щодня молився за Толика, навіть тата з мамою попросив приєднатися. Цікаво, що ж тепер буде? Як Господь відповість на ці молитви?
Уранці, коли голосно задзвенів будильник, Вадик уже був одягнений.
– Ти молодчина, синку! – похвалив тато. – Якщо й до школи так прокидатимешся, то нам будильник ні до чого. Іди-но поснідай, а потім поїдемо до церкви. Звідти за дві години вирушить автобус із дітьми, так що, дивися, щоб він без тебе не поїхав…
Церковний автобус був ущент заповнений дітьми. Вадик сидів поруч із Петриком.
– Вадику, ти чого сьогодні такий замислений? Невже вірш повторюєш? Правильно. А то Надії Сергіївни з нами немає, підказувати нікому, – кепкував сусід.
– Воробйове, припини насміхатися! – зробила зауваження Світланка. – Скільки ж можна!
Хлопчик озирнувся на дівчинку, яка сиділа неподалік, і важко зітхнув:
– Бачиш, Вадику, як тепер мене Світланка виховує? Завжди намагаюся бути від неї якнайдалі, та нічого не виходить. Вона звідусіль мене бачить і чує, а командує й справді не гірше за будь-яку вчительку. Ох, що ж я в таборі робитиму? Вона мені так увесь відпочинок зіпсує, навіть не знаю, як і бути!
– А ти, друже, просто поводься добре, і тоді я не прискіпуватимуся, – знову суворо відказала Світланка.
– Бачиш, навіть шепіт чує, – зітхнув Петрик і замовк.
Вадик зовсім не засмутився, що Петрик більше з ним не розмовляв. Тепер ніхто не заважатиме йому думати про худорлявого сіроокого хлопчика з дитячого будинку. Буде Толик у таборі чи ні – ось що дійсно турбувало Вадика найбільше у світі.
Коли діти з церкви під’їхали до лісової галявини, автобус із сиротинця там уже був. Серце Вадика голосно затьохкало. Він просто вскочив в юрбу дітей, шукаючи свого нового друга.
Усі раділи зустрічі на галявині. Хтось знайомився заново, хтось уперше. Багато дітей із сиротинця приїхало до табору з іграшками, які нещодавно подарували друзі з недільної школи. То тут, то там Вадик бачив знайомі обличчя, але Толика серед них не було. Розчарований, він відійшов убік. Вадик ледве стримувався, здавалося, що от-от розплачеться.
– Я ж так молився! – чомусь уголос жалібно промовив він.
– І правильно робив! – Вадик несподівано почув над своєю головою знайомий дзвінкий голос Світлани Іванівни. – Толик приїде трохи пізніше. Усі наші діти не вмістилися в невеликий дитбудинківський автобус. Тож чекай на свого друга до вечора! А поки йди, займай для вас місця. Толик попросив переказати, що ці дні в таборі хоче мешкати з тобою в одному наметі.
– Дякую, Світлано Іванівно! Я дуже радий, що Толик приїде, дуже!
Вадик помчав до свого наставника Дмитра, щоб запитати дозволу зайняти біля себе місце для худенького хлопчика із сиротинця. Бігаючи по лісовій галявині, Вадик голосно дякував:
– Господи, спасибі, що Ти почув мою молитву за Толика! Спасибі, Господи! Спасибі!
Коли ввечері з дитбудинківського автобуса виходили діти, Вадик був тут як тут. А вже за декілька хвилин він радісно обіймав кістляві плечі свого довгоочікуваного друга.
