У неділю Надія Сергіївна голосно розсміялася, побачивши в руках своїх учнів великі пакунки з іграшками.
– Ось, одразу видно, що мої юні християни добре засвоїли біблійні уроки в недільній школі. Ну що ж, помолімося та вирушаймо до сиротинця. З нами поїде ще кілька дорослих, вони вже чекають на нас у церковному автобусі.
Діти разом зі своєю вчителькою дружно помолилися за майбутню поїздку й поспішили в автобус. Вадик умостився біля Ніночки, у недільній школі вони також сидять поруч. Дорогою діти розговорилися.
– Ой, Вадику, які у твоїй торбині гарні іграшки! Невже тобі нітрохи не шкода їх віддавати?
– Уже ні. Просто мені дітей із сиротинця шкода, а ще тато вчора зі мною Біблію читав. А там, знаєш, скільки всього корисного написано.
– Еге ж. Мені вчора старша сестра також Біблію читала, дитячу, про Івана Хрестителя, який навчав ділитися своїм убранням із тими, хто не має. Мені ця історія дуже сподобалася. Потім ми із сестрою разом збирали іграшки для дівчаток із сиротинця. А іграшок маю так багато, майже як у крамниці, навіть не встигаю з усіма грати. Мені й наступного разу для подарунків вистачить. Лишень поглянь, що я підготувала!
І Ніночка почала показувати Вадику відкладені для сиріт іграшки.
– Ой, друзі, – раптом зойкнув Петрик, – трохи хвилююся! А ви?
– А чого ти хвилюєшся? – запитала Світланка.
– Боюся, не так щось зробити або сказати. Мама мені каже, що я дуже шкодливий, інколи, щось таке утну, а справжні християни повинні бути слухняними. Ось і Надія Сергіївна в недільній школі мені повсякчас зауваження робить. Ви вже за мною нагляньте. Якщо знову погано поводитимуся, то відразу кажіть, бо сам я можу забути, – зізнався Петрик.
– Добре, – з удаваною суворістю погодилася Світланка. – Я за тобою простежу. Я це вмію. Я хочу, коли виросту, теж учителькою бути, як наша Надія Сергіївна. Тож у мене вийде зауваження робити, не переймайся!
Петрик уважно подивився на дуже серйозну дівчинку Світланку й кивнув:
– Ага, у тебе вийде.
– Дружний у вас колектив, – зауважив водій Надії Сергіївні, киваючи на дітей.
– Це правда, – усміхнулася вчителька, а потім звернулася до учнів: – Дітки, часу для візиту маємо небагато. Спочатку ми познайомимося із сиротами, а потім заспіваємо їм пісеньку про Доброго Пастиря, яку нещодавно вивчили. Вадику й Галинко, ви розкажете віршики, що читали на позаминулому служінні в церкві, а вже наприкінці зустрічі подаруєте своїм новим друзям іграшки. Тільки будьте уважними, даруйте тим, хто ще нічого не має. Якщо ж виявляться зайві подарунки, залишимо їх у кімнаті для ігор, нехай у сиротинці всі разом ними грають. Усе зрозуміло?
Учні недільної школи дружно закивали.
Автобус зупинився біля великого цегляного будинку з дерев’яним ґанком.
– Це і є сиротинець, – повідомила Надія Сергіївна. – Ходімо! І не забудьте привітатися, адже справжні християни повинні бути ввічливими, еге ж?
У широкому коридорі дитячого будинку юрбилася дітвора. Хлопчики та дівчатка різного віку вже давно з нетерпінням чекали на гостей. Християни чемно привіталися з вихованцями та наставниками і пройшли до просторої актової зали, куди запросила директорка дитячого будинку. Перед високою сценою рівненькими рядками стояли стільці.
Діти посідали хто де, а Надія Сергіївна вийшла на сцену. Потім вона покликала до себе всіх учнів недільної школи. Юні християни по черзі назвали свої імена, а потім злагоджено заспівали пісеньку про Доброго Пастиря. Далі Галинка голосно розказала віршик про любов Ісуса. Дуже добре розказала. Настала черга Вадика розповідати вірш. Усього два тижні тому хлопчик декламував його на недільному служінні в церкві, й тоді ні разу не затнувся. Але зараз Вадик несподівано розхвилювався, що не міг згадати жодного слова. Нарешті, після невеликої паузи, Надія Сергіївна підказала перший рядок. Вадик несміливо повторив його, але потім знову замовк. Учителька тихесенько прошепотіла наступний рядок вірша, Вадик повторив і його, та знову замовк. Від хвилювання очі хлопчика наповнилися слізьми, а в залі несподівано пролунав гучний сміх Петрика. І хоч як сувора Світланка намагалася зупинити хлопчика, та ніщо не допомогло. Незабаром усі діти в залі насміхалися зі схвильованого Вадика. А той крізь сльози дивився на переповнену залу, не знаючи, що робити далі. І раптом Вадик побачив худенького сіроокого хлопчика у квітчастій дитбудинківській сорочечці. Незнайомець так співчутливо дивився на нього, що, здавалося, ось-ось і сам розплачеться. Вадик, також не зводячи очей, навіть забув, що трапилося; він захотів якнайшвидше познайомитися із сірооким незнайомцем, який так щиро співчував.
Тим часом Надія Сергіївна промовила:
– Нічого, Вадику, від хвилювання різне трапляється. Розкажеш нам вірш у таборі, а поки пройди до зали.
Вадик кивнув, узяв свою торбину з подарунками, яку залишив біля стіни, але пішов не до друзів із недільної школи, а до худенького сіроокого хлопчика, якого помітив зі сцени.
Незнайомець надзвичайно зрадів Вадику, тому охоче посунувся, звільняючи гостю місце.
– Як тебе звати? – запитав Вадик хлопчика.
– Толик.
– А мене – Вадик. Товаришувати будемо? – І простягнув хлопчикові руку.
– Авжеж, – відповів Толик.
– Тобі скільки років? – так і сипав запитаннями Вадик.
– Шість, але незабаром виповниться сім.
– Мені також. Чи поїдеш до нашого табору?
– Не знаю, якщо Світлана Іванівна дозволить, то поїду. Якщо ти там будеш, тоді я дуже хочу поїхати.
– А хто така Світлана Іванівна? Чому вона може тобі не дозволити?
– Це наша медсестра. Я часто хворію, тому вона переймається, що в таборі через мене можуть виникнути проблеми.
– Дурниці, я за тебе молитимуся, і ти не захворієш! У нашому таборі також буде медсестра, та, що й минулого року. Вона надзвичайно хороша, й уколи вміє робити, й рани перев’язувати. А пігулок і всіляких примочок має цілу велику коробку, тож не переймайся!
– Усе це треба Світлані Іванівні сказати. Може, тоді вона дозволить мені поїхати, – пожвавішав Толик.
– Гаразд, веди мене до своєї медсестри просто зараз, – рішуче заявив Вадик. – Я їй сам усе детально розповім!
Толик узяв нового друга за руку та провів через усю актову залу туди, де сиділи дорослі. Хлопчики зупинилися перед веселою пухкенькою жіночкою.
– Це і є Світлана Іванівна, – прошепотів Толик.
– Ага, – кивнув Вадик, і впевнено звернувся до медсестри: – Світлано Іванівно, будь ласка, дозвольте Толику поїхати з нами до літнього табору! Я особисто про нього піклуватимуся та молитимуся. Він не захворіє, ось побачите! А ще в нашому таборі теж буде медсестра, і коли щось трапиться, то негайно допоможе. Вона в нас хороша, це кожен підтвердить. Я минулого року сильно-сильно коліно розбив, навіть кров текла, а вона рану так добре йодом замазала, що до кінця табору навіть шраму не лишилося. І про Толика, якщо треба, подбає.
Світлана Іванівна уважно подивилася на Вадика й усміхнулася:
– А ти, виявляється, зовсім не боягуз! Чого ж тоді на сцені так розгубився? Ну, нічого, з кожним трапляється, не переймайся! Про Толика за два тижні поговоримо, саме перед початком табору, а допоки я нічого не обіцятиму. А ти молися, може, це й справді допоможе твоєму новому другові, й він тоді не хворітиме так часто.
Хлопчики вдячно закивали медсестрі й повернулися на свої місця. А потім Надія Сергіївна дозволила своїм учням ближче познайомитися з вихованцями сиротинця та подарувати їм іграшки. Вадик показав свої іграшки Толику:
– Ось, вибирай!
Толик зніяковіло зазирнув у торбину й, нарешті, зважився взяти кораблик із білими вітрилами:
– Можна мені цю іграшку? Вона найбільше сподобалася. Я поставлю вітрильник на свою тумбочку та, дивлячись на нього, згадуватиму про тебе.
– Гаразд, бери, він твій. А коли поїдеш до табору, не забудь узяти кораблик із собою. Там є річка, тож перевіриш, як плаватиме.
Вадик побачив, як великі сірі очі хлопчика спалахнули радістю:
– Дякую, Вадику! Я візьму із собою кораблик, якщо… якщо тільки Світлана Іванівна дозволить поїхати.
Решту іграшок зі своєї торбини Вадик роздав іншим хлопчикам із дитбудинку. Всі вони надзвичайно тішилися, отримавши подарунки від своїх друзів-християн.
Заходячи в автобус, Вадик озирнувся. З вікна дитячого будинку на нього задумливо дивилися великі сірі очі Толика. Хлопчики помахали один одному, і Вадику раптом стало шкода залишати свого нового друга. Відтоді він вирішив багато-багато разів на день молитися за Толика, за їхню зустріч у християнському таборі.
