Євангеліє від Івана, 17:6-21
Найперше і найголовніше бажання серця Христа – принести славу Отцеві. Саме це головна тема першої частини молитви. Друге бажання серця Христа – щоб Він Сам прославився у Своїх святих, оскільки Він говорить: «…прославивсь Я в них» (в. 10). Це бажання, як ми бачимо, лежить в основі прохань цієї нової частини молитви.
Господь у Своєму житті на землі прославив Отця на небесах. Тепер, коли Він повертається на Своє місце на небесах, Він бажає, щоб Його учні прославляли Його у своєму житті на землі. Для того щоб це бажання виконалося, Він з великим благословенням і любов’ю ставить ноги Своїх учнів на ту саму стежку перед Отцем, якою йшли Його ноги.
Від Івана 17:6-8. У перших віршах цієї частини молитви Господь визначає тих, за кого Він молиться, і вказує на ті ознаки, які свідчать, що вони належать Йому і спонукають Його молитися за них.
По-перше, вони є зібранням людей, які були вибрані зі світу і дані Христу Отцем, а отже, Христос полюбив їх як дарунок від Отця.
По-друге, вони є зібранням, якому Господь відкрив ім’я Отця. У Святому Письмі ім’я передає всю сутність людини. Коли Мойсей був посланий Господом до Ізраїля, він сказав: «…вони запитають мене: Яке Ім’я Його? Що я скажу їм?». Фактично, він говорить: «Якщо я скажу їм Твоє ім’я, вони будуть знати, Хто Ти». Таким чином, відкривши ім’я Отця, Господь відкрив усю сутність Отця.
По-третє, Господь не тільки відкрив Отця, але Він також дав Своїм учням «слова», які дав Йому Отець. Він передав їм те, що Сам отримав від Отця, так що вони не тільки змогли дізнатися, Яким є Отець у всій Своїй любові і святості, але й через ці «слова» вони пізнають розум Отця. Якщо «слово» показує, Ким Він є, то «слова» розкривають Його розум і думки.
Крім того, вони є спільнотою, яка, за дією благодаті, відгукнулася на ці об’явлення, і тому Господь може сказати про них: «…вони зберегли Твоє слово»; вони «пізнали… що все те, що Ти Мені дав, від Тебе походить»; «слова, що дав Ти Мені… вони прийняли»; вони також «зрозуміли правдиво, що Я вийшов від Тебе»; і насамкінець, вони «ввірували, що послав Ти Мене».
Від Івана 17:9-11. Давши таке визначення тим, за кого Він молиться, Господь промовляє благословенні слова, пояснюючи, чому саме Він молиться за них. Постійно думаючи про Отця, Господь заявляє: «…Твої бо вони!», – і це головна причина, чому Він молиться за них. Перед цим Господь сказав: «Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені…», – але тут Він знову наголошує: «Твої бо вони!». Вони не перестають належати Отцеві після того, як Отець дав їх Синові, бо Господь додає: «Усе бо Моє то Твоє, а Твоє то Моє…». Це подвійне твердження має дуже глибокий зміст, тому що, як висловився Лютер: «Будь-хто може справедливо сказати Богові: «…все, що моє – то Твоє», однак немає жодної істоти, яка б зважилася до цього додати: «…а Твоє то Моє». Ці слова міг промовити тільки Христос».
І далі Господь додає, називаючи другу чудову причину для молитви за Своїх учнів: «…і прославивсь Я в них». Ми залишені в цьому світі, щоб представляти Того, Хто піднісся в славу, і тією мірою, якою Христа можна побачити в Його людях, Він прославлений перед світом.
Крім того, є ще одна причина, з якої лунає Господня молитва. Христа більше немає в світі, щоб захищати Своїх вибраних, будучи фізично присутнім із ними. Він йде до Отця, у той час як Його послідовники залишаються в оточенні злого світу, що ненавидить Христа. Наскільки ж великою при цьому є їхня потреба в молитві Господа за них.
Від Івана 17:11. У другій половині одинадцятого вірша ми переходимо від причин, з яких Господь виголошує Свою молитву, до конкретних прохань, з якими Він звертається до Отця. Ці прохання можна розділити на чотири основні пункти. По-перше, Христос молиться, щоб Його учні були збережені в святості; по-друге, щоб вони перебували в єдності; по-третє, щоб вони були збережені від зла; по-четверте, щоб вони були освячені. Ми відразу ж можемо оцінити, наскільки необхідними є ці прохання, адже для того щоб Христос міг бути прославлений у Своїх послідовниках, необхідно, щоб вони були святими в своїй природі, зберігали єдність у серцях, були відділені від зла та освячені, щоб їх міг використовувати Господь.
Перше прохання стосується того, щоб учні могли залишатися в гармонії з ім’ям Святого Отця. При цьому мається на увазі наше перебування в святості, якої вимагає Його природа. Петро у своєму посланні, очевидно, думав про це прохання Господа, коли вмовляв тих, хто був покликаний Отцем, зберігати святість у всьому.
Друге бажання Господа виражається словами: «…щоб як Ми, єдине були!». Важливо пам’ятати, що святості передує єдність, тому що існує небезпека того, щоб досягати єдності за рахунок святості. Це перша з трьох «єдностей», про які Господь згадує в Своїй молитві. Це, перш за все, єдність апостолів. Господь бажає, щоб вони були єдині, «як Ми». Це така єдність у меті, думках і цілях, яка існувала між Отцем і Сином.
Від Івана 17:12-14. Між другим та третім проханням нам дозволяється почути Господа, Який відкриває Отцеві причини Його заступництва. Поки Він був у світі, Він беріг Своїх учнів в ім’я Отця і захищав їх від усіх атак супротивника. Тепер, коли Господь відходив до Отця, Він дозволяє нам почути Його слова, щоб ми знали, що Його опіка не припиняється, хоча змінюється її форма. Перш ніж піти до Отця, Він хоче повідомити нам, що ми оточені любов’ю і турботою Отця. Знаючи це, учні будуть наповнені Христовою радістю. Подібно до того, як Господь Сам відчував велику радість і насолоду в любові Отця, Він хоче, щоб і ми мали радість, знаючи, що нами опікується Отець, Який любить нас тією ж вічною і незмінною любов’ю, якою Він любить Сина.
До того ж, Господь дав Своїм учням слово Отця. «Слово Отця» – це об’явлення вічних задумів Отця. Осягаючи ці задуми, ми починаємо пити з ріки Його благодаті – ріки, яка розширюється, несучи нас на своїх хвилях через віки й тисячоліття до океану вічності. Таким чином, так само як Син, учні не тільки матимуть радість, знаючи, що вони знаходяться під захистом любові Отця, але вони також пізнають благословення, які ця любов передбачила для них.
Далі ми дізнаємося, що якщо учні насолоджуватимуться часткою Сина перед Отцем, то вони також розділять Його частку стосовно цього світу. Світ ненавидів Христа, тому що Він не був від нього. Не було нічого спільного між Христом і світом. Він був тут Чужинцем, що керувався мотивами і цілями, цілком чужими цьому світові. Так само як не розуміли і ненавиділи люди світу Його, вони будуть ненавидіти і нас, якщо ми підемо по Його слідах.
Таким чином, найблагословеннішим чином учні постають перед Отцем у тій же позиції, яку займав Син перед Отцем як Людина на землі. Ім’я Отця відкрите для них; Слово Отця дане їм; захист Отця гарантується їм; радість Христа належить їм; наруга Христа і неприйняття світом є їхньою часткою в цьому світі.
Від Івана 17:15-16. Тут Господь продовжує висловлювати Свої прохання. Перші два з них пов’язані з тим, що Господь бажає бачити у Своїх учнях, а саме: святість і єдність. Два інші прохання більше пов’язані з тими речами, від яких Він бажає бачити їх збереженими. Таким чином, Господь молиться, щоб учні були збережені від зла світу. Він не молиться, щоб вони були забрані з нього – по-перше, час для цього ще не настав, і по-друге, Він мав роботу для них, яку вони були покликані виконати в світі. Проте світ, будучи злим, завжди є небезпечним для Його послідовників, і тому Він молиться: «…щоб зберіг їх від злого».
Від Івана 17:17. Відділення від реального зла недостатньо, тому Господь молиться за наше освячення. Головна істина в освяченні – це не просто відділення від зла, а відданість і посвята Богові. Освячення, про яке Господь молиться, не є абсолютним освяченням, яке забезпечується Його смертю, про що ми читаємо в Посланні до Євреїв: «У цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз» (Євр. 10:10). У Своїй молитві Він говорить про практичне освячення, за допомогою якого ми звільняємося від усього, що негідне Бога в наших думках та звичках; це також практичні шляхи, за допомогою яких ми можемо бути «[освячені, потрібні] Володареві» (2Тим. 2:21).
Зі слів Господа ми робимо висновок, що існує два способи, якими здійснюється це практичне освячення. По-перше, істиною. Господь називає істину «Слово Твоє», тобто Слово Отця. Фактично, все Письмо – це Слово Боже, але Слово Отця, очевидно, більше стосується Нового Завіту, показуючи ім’я Отця, розум Отця і задуми Отця. Кожне проголошення імені Бога вимагає повного відділення від світу і освячення для Бога. Авраамові Бог сказав: «Я Бог Всемогутній!» – і відразу ж додає: «Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний!» (Бут. 17:1). Ізраїлю Бог відкрив Себе як Яхве, і Він бажав, щоб шляхи Ізраїля відповідали цьому імені. Вони повинні були «боятися того славного й страшного Ймення» (Повт. 28:58). Наскільки ж більшим має бути освячення, яке відповідає повному об’явленню Бога як Отця.
Від Івана 17:18. Це відділення від зла та освячення для Бога пов’язане зі служінням учнів – щоб вони були морально придатними для виконання своєї місії. Це ми можемо зрозуміти зі слів Господа, які йдуть після цього: «Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх». Господь вже описав учнів, що займають Його положення перед Отцем; тепер Він описує їх як таких, що займають Його місце перед світом.
Від Івана 17:19. Тепер ми дізнаємося, що є другий спосіб, яким Господь здійснює наше практичне освячення. Вірш 17-й говорить нам про освячувальний ефект істини. Тут Господь говорить про посвячення Самого Себе, щоб ми могли стати освячені правдою. Господь займає позицію окремо в славі, щоб стати Об’єктом, Який приваблюватиме наші серця за межами цього світу. Ми маємо не тільки правду, що освітлює наш розум, досліджує наше сумління і підбадьорює нас у дорозі, але ми також маємо, в особі Христа в славі, Того, Хто могутньо впливає на наші серця. Приваблені Його чеснотами і захоплені Його любов’ю, ми побачимо, що все більше освячуємося правдою, що так яскраво виразилася в Ньому.
Від Івана 17:20-21. У цьому місці Своєї молитви Господь у Своїй великій ласці думає про всіх тих, хто увірує в Нього через слова апостолів. Він дивиться крізь довгі століття і охоплює Своєю молитвою всіх тих, хто складатиме Його церкву. Маючи на увазі це ширше коло Своїх послідовників, Господь висловлює друге прохання про єдність, яке дещо відрізняється від першого. У першому випадку ця єдність обмежувалася апостолами, і прохання полягало в тому, щоб вони «як Ми, єдине були». Тут, охоплюючи в молитві ширше коло, Господь просить: «…щоб одно були в Нас і вони». Це, безумовно, єдність, заснована на їхньому спільному інтересі в Отці й Сині. Можуть і будуть існувати великі відмінності серед віруючих в їхньому соціальному положенні, інтелектуальних здібностях або матеріальному достатку, але Господь молиться, щоб «в Нас» – в Отці й Сині – вони були «одно». Ця єдність має бути свідченням для світу – очевидним доказом того, що Отець дійсно послав Свого Сина у світ, щоб це дало такий результат. Чи не були події після П’ятидесятниці частковою відповіддю на цю молитву, коли «люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу»?
