Євангеліє від Івана, 17:1-5
Кожна фраза і кожне прохання, що містяться в перших п’яти віршах сімнадцятого розділу, говорять про славу Отця. У всьому, що має стосунок до Сина – чи то на землі, чи на небі, чи то на хресті, між землею і небом – Його найперше і найбільше бажання полягає в тому, щоб прославити Отця. Така чистота мотивів виходить за межі концепції занепалої людини. Природним бажанням грішної людини є те, щоб використати силу в якій би то не було формі, щоб прославити себе. Так думали і брати Господа за тілом, коли сказали: «Коли Ти таке чиниш, то з’яви Себе світові» (Ів. 7:4). Фактично, це означало: «Використовуй свою силу, щоб прославити себе!». На жаль, історія знову й знову підтверджує, що кожного разу, коли людина наділяється владою – чи то від Бога, чи то від людей – вона використовує її, щоб прославити себе. Будучи наділеним владою, перший із поганських царів викликав своє падіння, кажучи: «Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його на дім царства міццю потуги своєї та на славу моєї пишноти?» (Дан. 4:27). Та між тим всі небеса могли об’єднатися, викликуючи: «Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу…» (Об. 5:12), бо тільки Він єдиний використав владу для слави Божої та благословення людини. Господь бажає слави набагато більшої, ніж цей світ може дати, бо Він говорить: «І тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав». І Він бажає цією великою славою прославити Отця.
Від Івана 17:2. Влада, яка була дана Йому вже на землі, проявилася у воскресінні Лазаря і була використана для слави Божої, про що Він сказав, стоячи біля гробу: «…як будеш ти вірувати, славу Божу побачиш…» (Ів. 11:40). Тепер Господь просить слави, яка б відповідала Його владі. Йому була дана влада над кожним тілом, щоб Він міг прославити Бога, виконуючи Його задуми. У цьому світі ми бачимо страшну владу тіла, що підживлюється сатаною, проте великою втіхою для нас є те, що ми дізнаємося з цієї молитви, а саме: що Господь був наділений владою, що перевершує будь-яку іншу владу, так що ніяка сила зла, якою б великою вона не була, не може перешкодити Христові виконати намір Бога дати вічне життя всім тим, кого Він дав Синові.
Від Івана 17:3. Це життя знаходить своє найвище вираження в пізнанні і радості наших взаємин з Отцем і Сином. Воно не схоже на природне життя, обмежене знаннями і радістю, отримуваною від природних речей і людських відносин; воно не зосереджене на земних речах, не обмежене часом, не закінчується смертю. Це життя, яке дозволяє нам пізнати і насолоджуватися спілкуванням з Божественними Особами. Воно виносить нас за межі світу, землі й часу і переносить у сферу вічної слави.
Від Івана 17:4. Однак, хоча Господь бажає прославити Отця в новому місці, на небі, Він уже зробив це у Своєму житті на землі та в Своїх стражданнях на хресті. Хто ще, крім Господа, міг подивитися в небо і сказати Отцеві: «Я прославив Тебе на землі». Як це не сумно, та грішна людина знеславила Бога на землі. Людина була створена за образом і подобою Божою, щоб стати представником Бога у всесвіті. Якщо ж тепер, коли людина впала, світ почне формувати свої уявлення про Бога на прикладі людини, то змушений буде зробити висновок, що Бог не є святим, що Він егоїстичний, жорстокий і мстивий, не має мудрості, любові або співчуття.
Це насправді жахливий висновок, якого дійшли погани, вважаючи, що Бог є таким самим, як і вони. Отож, вони створили собі богів, які, так само як і вони, є нечистими, жорстокими й егоїстичними. Вони «славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини» (Рим. 1:23). Таким чином, замість того, щоб прославляти Бога, вірно представляючи Його на землі, людина знеславила Його.
Однак, коли ми переходимо від грішної людини до іншої Людини – Ісуса Христа, Божого Сина – ми бачимо Того, Хто кожним Своїм кроком прославляв Бога. Коли Він народився в цей світ, небесне воїнство, споглядаючи свого Творця, викликувало: «Слава Богу на висоті». Тепер, завершуючи Свій шлях, Господь може сказати: «Я прославив Тебе на землі». Він повністю відкрив природу Бога і повною мірою зберіг все, що відповідало Богові; Він виявив Його славу перед усім всесвітом. У Христі Бог «в тілі з’явився… Анголам показався», а також людям.
До того ж, Христос не тільки прославив Бога Своїм земним життям, але понад усе Він прославив Бога на хресті, тому що Він міг сказати: «…довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати». На хресті Він утвердив справедливість Божу стосовно гріха та показав любов Бога до грішника.
У цій молитві Христос говорить відповідно до досконалої людської природи, яку Він мав. Як людина Він прославив Бога і завершив доручену Йому роботу. Наш привілей як віруючих – жити так, як жив Він, щоб наше життя приносило славу Богові, і щоб ми завершили довірену нам роботу, ніколи не забуваючи при цьому, що робота, здійснена Ним на хресті, ніколи і ніким більше не повториться. Ніхто, крім Сина Божого не міг здійснити цю велику роботу.
Від Івана 17:5. У 5-му вірші ми слухаємо прохання, до яких не може мати стосунку жодна людина, бо тут Господь говорить як вічний Син Божий і висловлює такі прохання, на які має право тільки Той, Хто є Богом. По-перше, Господь говорить: «І тепер прослав, Отче, Мене…». Хоча ми, можливо, бажаємо мати тіла слави, щоб Христос міг прославитися в нас (2Сол. 1:10), і в такий спосіб сказати: «Прослав Христа в мені», – але хто, крім Сина Божого, може сказати: «Прослав Мене?».
По-друге, молитва сягає ще вищого рівня, бо Господь додає: «…прослав… Сам у Себе». Тільки Вічний Син, Який жив у лоні Отця, міг просити слави, рівної зі славою Отця. Той, Хто може так говорити, підтверджує Свою рівність з Отцем.
Крім того, коли Господь говорить: «…тією славою, яку… Я мав», – Він заявляє про Своє право на славу, яку Він мав у вічності як Божественна Особистість; Він говорить не про ту славу, яку Він отримав, а про славу, яку Він мав. Більше того, Він говорить: «…славою, яку в Тебе Я мав», – цей вираз означає не тільки те, що Він взагалі був Божественною Особистістю, а й Однією з Трьох Осіб Божества. Нарешті, Він говорить, що Він мав цю славу в Отця, «поки світ не постав». Це була слава поза межами часу, у вічності. Він був Божественною Особистістю, однією з трьох Осіб Божества, і Він був Вічним. Хтось дуже правильно сказав: «Ми чуємо, як Він говорить у повному усвідомленні того, що Він був таким Самим ще до створення світу і зараз, і про славу, яку Він завжди мав у вічному спілкуванні з Богом».
