Євангеліє від Івана, 17:22-26
У першій частині Своєї молитви Господь молився про славу Отця. У другій частині Він говорить про Свою славу і молиться про те, щоб під час Його відсутності віруючі були збережені для Його слави – щоб Він був прославлений у святих. В останній частині молитви Господь переходить до думки про прийдешню славу і молиться, щоб ті, хто належить Йому, були прославлені з Ним.
Від Івана 17:22. Маючи на увазі таку величну мету, Господь говорить: «А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав». Славу, якою Христос був наділений як Людина, Він передає Своїм святим. Цю славу Він дає їм, щоб вони «єдине були». Ця єдність є настільки досконалою, що її можна порівняти лише з єдністю, що існує між Отцем і Сином, а тому Господь може сказати: «…щоб єдине були, як єдине і Ми».
Від Івана 17:23. Слова, які йдуть після цього, відкривають нам, що святі мають бути досконалими в цій єдності, а також говорять про ту велику мету, задля якої вони мають бути єдині. Господь показує, чим зумовлюється ця єдність, говорячи: «Я у них, а Ти у Мені». Це підводить нас до думки про явлення слави, коли Христос буде найдосконалішим чином відображений у святих, як Отець досконало відображений у Сині. Що ж тоді порушує цю єдність і розпорошує та поділяє святих Божих на землі? Хіба ж не виявляється в нашому житті багато чого такого, що не є від Христа? І навіть якщо припустити, що всі святі на землі в якийсь момент відображатимуть тільки Христа, то навряд чи вони проявили б єдність, про яку Господь говорить у цих останніх віршах. Щоб належним чином відобразити всю повноту Христа, необхідна присутність всіх святих у славі (Еф. 1:22-23). Тільки тоді Христос буде явлений сповна в Його народі. Саме тоді ми «досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф. 4:13). Святі, що так довго були розпорошені й розділені на землі, будуть досконалим чином з’єднані в одне в славі. Тоді виконаються пророчі слова: «…зняли голос, укупі співають, бо бачать вони око-в-око…» (Іс. 52:8).
Великою метою цієї досконалої єдності є те, щоб показати світові славу Христа як посланого від Отця, і любов Отця до учнів. Коли люди світу побачать Христа, явленого в славі в Його народі, вони зрозуміють, що Той, Кого вони зневажали і ненавиділи, був дійсно посланий Отцем; вони зрозуміють також, що святі Христові, яких вони відкидали й переслідували, люблені Отцем тією ж любов’ю, якою Отець любить Христа.
Від Івана 17:24. Проте існує слава, що виходить далеко за межі тієї слави, яка буде явлена світові, і за межі благословення тисячолітнього царства на землі; це особлива сфера небесного благословення. У цьому особливому місці благословення святі матимуть частку, тому що Господь говорить: «Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я». Набагато раніше, у перших словах Своєї молитви Господь відкриває велике бажання Свого серця прийняти нас до Себе, щоб і ми були там де Він. Тепер, коли Його молитва добігає кінця, Він черговий раз нагадує нам бажання Свого серця, промовляючи ці слова: «Бажаю Я… щоб… там зо Мною були, де знаходжуся Я».
Проте, хоча нашим великим привілеєм буде можливість знаходитися з Ним там, де Він, завжди існуватиме особиста слава, що належить тільки Христу, яку ми будемо споглядати, але в якій ніхто інший не матиме частки. Христос як Син незмінно буде займати Своє унікальне місце з Отцем. Існує слава, яка належить тільки Христу; існує любов, яка належить тільки Христу – любов, яку Він мав ще до закладин світу; і є також особливе пізнання Ним Отця, тому що Господь говорить: «Хоча не пізнав Тебе світ, та пізнав Тебе Я».
Святі пізнають, що Той, Кому належить ця особлива слава, особлива любов, це особливе пізнання, – це Той, Хто був посланий Отцем, щоб явити Отця. Таким чином, вони відрізняються від світу, який не зміг побачити, що Син був посланий Отцем.
Від Івана 17:26. Своїм святим Господь об’являє ім’я Отця, і через це об’явлення імені Отця відкривається любов Отця, щоб те усвідомлення любові Отця, яке завжди знав і в якому перебував Господь у Своєму житті на землі, могли мати також і Його учні. Більше того, якщо ця любов буде в них, тоді Христос – Той, Кого любить Отець – матиме місце в їхніх почуттях. Він Сам буде в них. Таким чином, коли ми слухаємо останні слова Господньої молитви, ми розуміємо, що найбільшим бажанням Його серця є те, щоб Він був у Своїх святих, – «…а Я в них».
Безперечно, це бажання Його серця виконається в майбутній славі; але чи не можемо ми сказати, що в останніх настановах Господа, а також в останніх словах Його молитви міститься важлива думка про те, що Христос вже тепер повинен бути реально присутнім серед Його народу? Саме з цією метою наші ноги обмиті, наші серця втішені, наше життя зроблене плідним, а наш розум правильно наставлений. З цією метою Господь дозволяє нам почути Його останню молитву, яка закінчується словами: «…а Я в них».
